Багач-ненажера

Був, де не був, великий багач. Але прийшло до нього щастя, з якого не мав користі.

Одного вечора ліг спати, та не міг заснути, бо подумав, що хоч він багач, живеться йому гірше, ніж цареві.

«Чого цар збирає з людей гроші, коли у нього і так досить срібла-золота? Ей, коби я забагатів ліпше, то й сам жив би добре, і бідним людям помагав би!» — говорить сам до себе.

І нараз щось шепоче на вухо:

— Тут маєш торбину! В ній тільки один срібний. Та коли його візьмеш, швидко з’явиться повий. Ти набери з торбинки стільки срібних, скільки тобі треба. А потому кинь її до річки. Лише коли торбинка буде в річці, можеш користуватися набраними грошима. А доки буде в тебе, то не смієш пустити від себе ні одного крейцера[1], бо всі срібні стануть камінцями.

Багач мало не здурів, коли почув про такий набуток. Дивиться, а коло нього справді з’явилася торбинка. Похапливо сунув до неї руку і вийняв один срібний. Відклав його на постіль, сунув руку знову — а там новий срібний…

— Ой, то раз маю щастя! — радіє багач.

За цілу ніч навибирав з торбинки громаду грошей. Думав, що на ранок закине її в річку і одразу почне купувати все, що йому треба, допомагати бідним.

Але коли засвітило сонце, розмірковував так: «Потерплю ще день. І їсти не буду, аби тільки більше набрати собі срібних!»

Чим більше було грошей, тим більше їх хотілося мати. Бере, бере з торбини багач срібні — відірватися не може. Радий би щось купити поїсти, та не сміє відійти й на крок від чарівної торбинки. Виймає гроші далі. І ніяк з торбинкою не може розлучитися.

Минув тиждень, минув місяць, минув рік. Багач тішиться одним:

— Хто грошам не радий?

Та почав він жити не ліпше, а гірше. Забув і про себе, забув і про людей, хоч обіцяв їм допомагати.

Вже йде з торбинкою до річки, та лише подумає, що не буде з чого вибирати срібні, як повертається до хати.

Постарів, занидів, зблід, а гроші вибирати не переставав.

Так і помер з торбинкою в руці коло гори срібних.