Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а народився дванадцятий. Вже у своїм селі чоловік соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:

— Візьму я дитину і понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.

Іде він і зустрічає жінку. Айбо лице у неї завите. Він поклонився, а жінка відповіла. Почав чоловік казати:

— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку[1]?

— Та чому ні?

І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а тут кумі нічого дати їсти.

— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.

— Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина. Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.

Заніс те все чоловік до хижі, й гостяться. Як погостилися, каже кума:

— Чи знаєш, куме, хто я?

— Не знаю. Хто?

— Я — Смерть. Та я тебе покладу на багатого чоловіка. Оголоси, що ти добрий дохтор. Набери у склянички води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже пізно лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти вилікуєш.

І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, поставив хлів, словом, став ґаздою.

Айбо тут прийшло, що він постарів і треба вмирати. Дітей поженив, повіддавав. Як розхворався, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне — і там, де голова була, стануть ноги, а там, де ноги — голова.

— Ей, куме!— каже Смерть.— Круть не круть, а помирати мусиш.— І Смерть засміялася:

— Та що, куме, ще хотів би жити?

— Хотів…

Мав він уже вісімдесят п’ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев’яноста.

А за п’ять років з’явилася і стала коло голови. Він на колесі перекрутився.

— Ей, куме, круть не круть, помирати мусиш!

Тоді він витяг з піпи цибух.

— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.

Смерть зайшла. А чоловік заткав цибух з обох кінців стеблом і поклав иа піч, на цівку.

І став собі жити. Живе десять років. У селі хвороти не було, і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав — а Смерть вихопилася й закричала:

— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.

І втекла. І кожну ніч багато людей помирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й не розпався.

[1] Маточка — хрещена мати