Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками, жив собі бідний чоловік і жінка. Родилися в них хлопці кожний рік — один за одним від першого до шостого. Як підросли, стали неслухняними, непокірними, злими. Раз вони так насердили матір, що вона залаяла:
— Бодай ви полетіли у гайворони!
І так сталося. Хлопці перетворилися на гайворонів і полетіли в дуже далекі краї.
Минуло пару літ, і в бідного чоловіка й жінки народилася дівчина Марічка.
Коли їй було шість років, мати послала її з коровами на толоку. З нею доглядали худобу й інші діти. Вони називали Марійку — Гайвороною.
Пригнала дівчинка корову додому й запитала:
— Мамко, чому мене називають Гайвороною?
— Так і так, донько,— каже мати,— У тебе було шестеро братів. Раз вони мене дуже розсердили і я їм залаяла: «Бодай ви полетіли у гайворони!» І сталося нещастя, Вони перетворилися на гайворонів і полетіли в далекий край. Ми за них і не знаємо.
Мати гірко заплакала.
Марічка не могла спати, все думала про своїх братів і вирішила пуститися світом, шукати їх.
Не так то швидко сталося, як я говорю. Та дівчина зайшла в страшні хащі й потрапила до Місяцевої матері. Поклонилася:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, донько! Що тебе сюди привело? В цьому краю живої душі ще не було…
Дівчина відповіла:
— Так і так, я шукаю своїх братів. Мамка розсердилася на них і закляла: «Бодай ви полетіли гайворонами!» Вони перетворилися на гайворонів і полетіли в далекий край. Чи ви не знаєте за них?
— Я, донечко, не знаю, але, може, знає за них син. Зачекай трохи, він прийде. Сховайся під ліжком і слухай, що ми будемо говорити.
Скоро Місяць залетів до хати, і мати почала його питати:
— Чи ти не бачив шість братів-гайворонів?
— Ні, я їх не бачив. Вони у великому темному лісі й до них важко добратися, бо там багато всяких звірів.
Марічка слухала, що говорили між собою Місяцева мати і її син. Як Місяць пішов геть, вона вилізла з-під ліжка.
— Ну, ти чула, що сказав мій син? — питає її Місяцева мати.
— Чула. Але куди треба йти в той величезний ліс?
— Я покажу тобі дорогу.
Нагодувала дівчину, дала їй їжі на дорогу й показала, куди треба йти.
Марічка рушила в тон бік. йде, йде, йде… Не так скоро, як то ми говоримо, а геть довго блукала по світу: полями, горами, пустелями.
Раз під вечір попала до Сонцевої матері. Поклонилася:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, донько! Що це тебе сюди привело? В цьому краї живої душі ще не було.
— Так і так,— розповідає дівчина.— Я шукаю своїх братів. Мамка розсердилася на них і прокляла: «Бодай ви полетіли гайворонами!» Вони перетворилися на гайворонів і полетіли в далекий край. Чи не знаєте за них?
— Я, донечко, не знаю, але, може, знає син. Зачекай трошки й він прийде. Сховайся під ліжко і слухай, що ми будемо говорити.
Через малий час залетіло Сонце, і мати почала його питати:
— Чи ти не бачив, сину, шість братів-гайворонів?
— Я за них не знаю, бо вони знаходяться у великому темному лісі й до них дуже важко досвітитися.
— А як туди дійти?
— Можна дійти у вітрі, що підіймається в такий і такий час…
Сонце сказало це і знову зібралося у свою дорогу, якою ходить кожний день.
Марічка добре чула, що вони говорили. Як Сонце пішло геть, вилізла з-під ліжка.
— Ну, ти чула, що казав мій син? — питає Сонцева мати.
— Чула, та де той вітер?
— Я тобі покажу.
І Сонцева мати нагодувала дівчину, дала їй їжі на дорогу й повела на те місце.
Марічка чекала недовго. Знявся сильний, страшний вітер, підхопив її високо в повітря прямо до тієї хати, де жили брати-гайворони.
Тут вітер опустив її на землю, і вона побачила біля хати хлопця, який рубав дрова. Це був Марійчин молодший брат. Інші брати були на полюванні.
Вона непомітно зайшла до хати і сховалася під одним ліжком. Три дні тихо сиділа, не рушалася з місця. А коли брати знову пішли на полювання, вона вилізла з-під ліжка і почала ходити по хаті. Приступила до столу і покуштувала з одного блюдця, що було приготовлено для її братів.
Вернулися брати з лісу, посідали за стіл і молодший закричав:
— Браття, хтось їв із наших блюдець! Дивіться, не вистачає м’яса!
Але старші на нього прикрикнули:
— Тобі так здалося! Хто може зайти до нашої хати, коли сюди ще жива душа ногою не ступала? Хіба баба-змія? Вона в цьому лісі живе, але та хоч яке м’ясо не буде їсти, вона їсть лише людське.
Минуло ще три дні. Марічка зголодніла, знову вилізла з-під ліжка і з кожного блюдця взяла по кусочку. І знову молодший брат побачив нестачу:
— Браття, хтось їв із наших тарілок!
— Тобі й цього разу привижається.
— Ні, не привижається!
Став він роздивлятися по хаті, заглянув під ліжко і побачив ноги:
— Ну, тут є той, про кого ми говоримо! Ану, вилізай!
Марічка вилізла, і всі брати дуже здивувалися, своїм очам не вірили:
— Що ти за одна?
— Я шукаю своїх братів, що полетіли в гайворони.
— Та чия ти?
— Я сестра тих шести братів, що розсердили мамку і вона закляла їх: «Бодай ви полетіли у гайворони!»
— Та ти наша сестра? — зраділи хлопці й почали обнімати, цілувати дівчину.
Так вона залишилася жити у своїх братів.
Вони ходили полювати, а вона варила їсти, прала одяг, прибирала в хаті — робила всю домашню роботу.
Раз брати йшли на полювання і наказали їй:
— У цьому лісі живе баба-змія, бережися від неї. Не підпускай її і близько до себе. Якщо буде тобі щось давати, не вір їй і не бери від неї нічого.
Та Марічка забула за те, що їй наказували брати. Одного дня прийшла баба-змія і принесла дівчині подарунок — прекрасне намисто.
Баба почала хвалити Марічку:
— Яка ти, дівчино, файненька! А якби ти взяла це намисто, то стала би у сім разів краща!
І силою наділа Марічці намисто на шию. І зразу Марічка стала пухнути і вже так запухла, що й дихати не може. Впала на землю і вмирає. Баба-змія втекла, сміючись.
На вечір брати вернулися, дивляться — сестра лежить на землі й не дихає. Лише помаленьку серце у грудях б’ється.
Налякалися і почали плакати. А молодший взявся сестру оглядати і намацав на шиї щось тверде. Придивився добре — то намисто. Швидко розірвав його і стягнув із шиї. І Марічка проговорила слабим голосом:
— Де я? Що зі мною сталося?
— Що сталося? Баба-змія трохи тебе не задушила. Чи не наказували ми, щоб ти її не пускала в хату, і щоб їй не вірила?
Минуло пару тижнів, і Марічка забула про це. Коли брати були в хащі, а баба-змія знову прийшла, то вона впустила босорканю[1] до хати. А та принесла дуже красиве яблуко і силує Марічку:
— Візьми оце яблуко. Ти дуже файна дівчина, а коли з’їси це яблуко, то будеш краща в сім разів.
Доти наполягала, що Марічка не витримала і вкусила з яблука. Та й упала на землю, бо яблуко зупинилося в горлі.
Повернулися брати з полювання, відчинили двері, бачать: їх сестра лежить мертва на землі. Ще більше налякалися. Почали її кликати, плакати, та даремно. Спочатку вони думали, що сестра лише завмерла і десь прочуняє, та Марічка лежала три дні і не ворухнулася… мертва…
Брати гірко плакали, руки собі ламали. Але що робити? Тут ради немає. І вирішили поховати свою сестричку.
Молодший сказав:
— Покладемо її в деревище[2] й не загрібаймо в землю. Деревище повісимо на чотирьох золотих ланцюгах, які лежать у нас на горищі, на красного бука, що коло дороги.
Так і зробили. Витесали труну і повісили на бука на золотих ланцюгах.
А тим часом один царський син заблудив у тій великій хащі. Він і його слуга лягли спати під тим красним буком, бо вбила їх ніч.
Як місяць засвітив, то золоті ланці заблищали, і слуга побачив:
— Пресвітлий принце, ба, що це блищить на буці?
— Де?
— А ось… над нами.
Принц довго не думав, прискочив до бука і підліз до того, що блищало. Бачить, то труна на чотирьох золотих ланцюгах!
Почав розв’язувати їх. Труна впала на землю. Мертвою дуже сіпнуло, і яблуко вискочило з горла. Дівчина ожила. Встала з труни й почала ходити.
Принц побачив її, і дуже вона йому полюбилася. Підійшов до дівчини, взяв за руку і сказав:
— Ти будеш моя жінка! Я іншої не хочу, лиш тебе, бо такої на світі немає.
Марічка дужа радо погодилася й пішла з принцем у його державу. А хата лишилася пустою, бо брати з жалю повмирали.
У царського сина була мачуха. Вона зненавиділа Марічку. Каже:
— Чи я таку невістку заслужила? Хто таке чув, аби царський син взяв за жону жебрачку, яку знайшов десь на дорозі?
І намовила свого чоловіка теж проти невістки. Цар покликав сина і грізно сказав:
— Ти нам ганьбу зробив! Або уб’єш свою жебрачку, або будеш сам коротший головою! Мусиш принести знаки: серце, очі й руки по зап’ястя.
Принцові жаль було погубити свою красну жону. Не знає що робити і заплакав. Каже йому жона:
— Не жалій мене. Роби, що наказав цар. Я не хочу, щоб ти через мене пішов із сього світу.
Принц посадив її в кочію[3] і везе в хащу. А за ним побіг його вірний пес. Принц побачив пса і подумав собі так:
— Уб’ю свого пса і візьму з нього серце й очі. Але звідки взяти руки?
Вона вгадала його думку й каже:
— Довго не думай — рубай мені руки!
Він вихопив шаблю і відтяв їй руки по зап’ястя. Далі убив пса, вийняв очі й серце. Повернувся до царя і показав знаки.
Час минав. Померла стара цариця-мачуха. Батько примушує принца женитися. Та принц відмовляється:
— Не можу, няньку. Мені не треба двох жінок. Я раз оженився і більше не хочу.
А безрука Марічка залишилася у хащі і блукає. Раз дуже захотіла напитися води. Нахилилася до криниці, намочила обрубки — і виросли їй руки. Вона дуже зраділа й пішла жити до хати, де жили колись її брати-гайворони.
А принц не мав спокою. З жури часто ходив полювати і блукав по лісі.
Раз його застала в хащі ніч. З ним був і слуга. Попросилися на ніч до Маріччиної хати. Принц швидко заснув, і його рука повисла з постелі.
Марічка побачила й каже своєму хлопчикові (у неї народився красний хлопчик):
— Синку, йди до ліжка і підніми нянькові руку, бо затерпне.
Слуга це почув і на другий день сказав своєму панові:
— Пресвітлий принце, так і так. Коли ви заснули і ваша рука повисла з постелі, ґаздиня сказала своєму синкові: «Підніми нянькові руку, бо затерпне». Мені видиться, що це — ваша жінка.
Принц попросився й другу ніч спати у тій хаті. Як повечеряли й лягли, прикинувся, що спить, і опустив руку.
— Синку, каже жінка,— підніми своєму нянькові руку, бо затерпне.
Коли хлопчик підняв, принц устав з постелі, обняв його і поцілував, а далі обняв і поцілував його мамку:
— Дорога моя жоно! Добре, що я тебе знайшов. Тепер я вже тебе ніколи не залишу.
І повів жінку й сина до свого дому.
Старий цар помер, а його державу перебрав принц. Жили вони щасливо. Може, й сьогодні ще живуть, якщо не повмирали.
