Захворів десь якийсь-то цар та й наказує усім панам, усім мужикам, усім міщанам, щоб ходив на полювання та був у мене такий хорт, що я його ніколи не годував.
От раз поїхав я з ним полювати та й зігнав зайця, тюкнув на хорта, хорт за ним; як догнав же, так і ковтнув: тільки задні ніжки трошки видно. Я тоді з коня та до хорта; як устромив йому руку у рот, так і вивернув, як рукавицю, та після того ще сім год з тим хортом полював.
Пани знову :
— Це,— кажуть,— не брехня, це усе може статись.
Звісно, панів завидки беруть, що як це мугир та покрива їх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати та й завірили, що це правда. От і на третій день іде він до царя. Цар сидить, а коло нього весь чин, генерали, сенатори усі. От мужик каже:
— Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичив у нас сто тисяч, а оцей п'ятдесят, а сей десять,— та так на усіх, по йменню зве і гроші вищитує.
Цар і питає:
— А що, чи правда?
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, то й кажуть:
— Правда, правда.
— А коли правда, то й заплатіть.
Треба їм платити.
Той забрав гроші, та ще й цар йому щось дав, та й пішов собі.
