Бичок-третячок

Був собі дід та баба. У діда була дочка, й у баби теж була дочка, така, що не вміла ні шити, ні прясти.

З хазяйства у діда та в баби тільки був бичок-третячок.

От баба й каже дідовій дочці:

— Жени пасти бичка, та на тобі руно вовни, щоб ти спряла, щоб ти оснувала, і виткала, і звалила, і свиту пошила.

Жене дівка бичка та й п паче, а бичок і каже:

— Чого ти, сестричко, плачеш?

— Як мені, бичку, не плакати: дала мати руно вовни, щоб я спряла, щоб оснувала, щоб виткала, і звалила, і свиту пошила.

Бичок дівці й каже:

— Заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь.

Заглянула дівка в праве вухо, а в ліве виглянула: там і прядуть, і тчуть, і шиють, і є в неї свита. Увечері жене вона того бичка співаючи, а мачуха вийшла проти неї та й питає:

— А що, зробила роботу?

— Зробила,— каже дівка.

От мачуха взяла тую свиту та на свою дочку й наділа.

На другий день дідова дочка жене бичка пасти, а баба й каже:

— На тобі повісмо прядива, та щоб ти спряла, і оснувала, і виткала, і вибілила, . сорочку пошила, і уставки повишивала.

Жене дівка бичка та й плаче, а бичок питається:

— Чого, сестричко, плачеш?

— Як мені, бичку, не плакати: дала мати повісмо прядива, щоб і спряла,

оснувала, виткала, вибілила, сорочку пошила і уставки повишивала.

Бичок дівці і каже:

— Заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь.

Заглянула дівка в праве вухо, а в ліве виглянула, а там прядуть, снують, тчуть, і є в неї сорочка.

Увечері жене дівка бичка додому співаючи, а мачуха вийшла проти неї та й питає:

— А що, пошила сорочку?

— Пошила,— каже дівка.

Взяла мачуха сорочку та й на свою дочку наділа.

На третій день посилає баба свою дочку пасти бичка; дає їй трохи прядива та й каже:

— На, доню, прядиво, та гляди ж спряди до вечора.

Жене бабина дочка бичка та й лютує, б є його. Як пригнал а у поле, лягла спати, а бичок усе чисто прядиво попутав. От жене бабина дочка бичка додому та й плаче.

От баба й каже дідові:

— Заріж, старий собако, бичка!

— Чи різать, то й різать,— каже дід.

От устав дід удосвіта і гострить ніж, а дівка пішла у хлів до бичка та й плаче.

Бичок і питає:

— Чого ти, сестро, плачеш⁹

— Як же мені, бичку, не плакати, що на тебе ніж гострять.

— Нехай гострять,— каже бичок,— аби ти тільки кишки прала; там буде два зернятка: одно золотеньке, друге срібненьке, ти їх забереш і посієш.

Зарізали бичка, а дідова дочка й пішла кишок прати. Коли й найшла одно зернятко золотеньке, а друге срібненьке, та й посіяла на воротях.

За ніч виросла яблуня: листя срібненьке, яблука золотенькі.

Вранці вийшла баба надвір та й каже:

— Чого це двір сяє? Чи не прийдуть до моєї дочки старости?

Ідуть старости, та тільки зайшли на поріг, а дідова дочка й заховалась у димар. Старости й кажуть до бабиної дочки:

— Як дістанеш з яблуні яблуко, то посватаємо.

Дралась, дралась дівка — не достала.

Старости й кажуть:

— У вас ще десь дівка є?

— Є,— каже баба,— така дурна та погана.

— Виклич її, ми подивимось на неї,— кажуть старости.

Баба, нема чого робити, викликала її з димаря.

От старости й просять, щоб вона яблуко дістала. Пішла дідова дочка, а гілля так і нахилилось — вона й дістала яблуко.

Посватали її старости за гарного парубка, забрали її з собою, а з нею і яблуня пішла.