Починається казка з бідного чоловіка. Жив собі бідний чоловік. Мав одного хлопця, і той хлопець ходив по людях служачи. Як вийшли йому роки, побачив, що нічого йому з ґаздівської служби, та йде у розбійники. Купив собі красну одежу. Прийшов до одного села і бачить, що три хлопці шепочуться за якусь таємницю, радяться іти красти. Підійшов він до них і каже:

— Хлопці, про що радитеся? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як і ви. Від мене не затаїте, бо я давній злодій.

Вони йому сказали:

— Радимося, як у царя вкрасти гроші.

Бідний синок питає їх:

— А в царя багато грошей?

— Багато,— кажуть.

— Не журіться, ми їх украдемо, лиш скажіть мені, де вони лежать.

— Гроші лежать собі в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.

— Нічого, хлопці. Йдіть до коваля і дайте мені справити чотири сталеві долота й одну порядну залізну довбню.

Скоро це все зробилося. Розбійники пішли. Почали долотами пробивати задню стіну в царській палаті. Клали дубову кору на долото, аби їх не чули. Так розбили палату і набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером так, щоб не видно було, де продовбали діру.

І багато разів приходили, брали гроші, доки цар не додивився. Як цар побачив, що грошей ніби стало менше, поскаржився цариці:

— Як це може бути? Чи наші гроші усілися, чи хтось їх краде? Я на своїх замках нічого не помічаю.

— Не можуть гроші усістися,— каже цариця.— Йди у темницю і спитай того розбійника, що ти йому присудив вічну темницю. Він тебе порадить.

Цар так і зробив. Закликав до себе злодія. Питає:

— Скажи ти мені, що сталося з моїми грішми? Чи могли вони усістися, чи їх хтось краде? Скажи мені, і я тебе випущу на свободу.

Розбійник усміхнувся на цю царську бесіду й каже:

— Пресвітлий царю, ідіть додому, візьміть залізну паличку і оббивайте стіни, у котрих стоїть золото. Шукайте смоляний папір, бо злодії вирубали діру й заклали її папером І через оту діру носять наші гроші.

І далі так продовжував розбійник:

— Коли знайдете ту дірку в стіні, викопайте під нею велику яму чоловікові до попідплечі й насипте повну смоли. І як будуть туди пролізати розбійники, один із них упаде в яму. Отак їх упіймаєте.

Цар усе сповнив, що йому радив старий злодій.

А вночі прийшли розбійники знову красти золото. І одни з них упав у смолу й почав плакати:

— Тягніть мене, бо я впав у яму, в смолу!

Розбійники дали йому колика у руки і тягли його, але не могли витягти ніяким способом. Тоді бідний синок витяг свою шаблю і одрубав голову своєму товаришеві. Голову взяв із собою, і вони пішли собі.

Рано цар устав і йде дивитися своє золото. Бачить — у смолі чоловічий труп без голови. І не може зрозуміти, що то значить. Пішов у темницю до старого злодія і каже:

— Твої слова сповнилися, але у смолі зостався чоловік без голови. Розтолкуй ти мені, що ото значить?

— Межи тими розбійниками є великий хитряк і він одрубав голову.

— То скажи мені, що маю тепер робити, як їх упіймати?

— Трудне діло… Беріть труп розбійника і тягайте його по базару. І хтось з його родини мусить плакати. А місто обкладіть сторожею, і хто буде плакати, того треба арештувати.

Бідний синок, коли побачив, як тягають труп, здогадався, що то значить. Купив три золоті ложки і дві тарілки. Дав це жоні того розбійника, котрому голову відтяв, й каже:

— На, бери золоті ложки і тарілки, та дивися на труп, що його тягають. Зашпортайся об нього, впади, побий золото і плач.

Жона це все зробила. Наплакалася так, що голова її боліла.

А цар вернувся з трупом назад, бо ніхто за ним не плакав, лиш одна жінка, що побила золотий посуд.

Знову радиться цар зі старим розбійником. А той каже йому:

— Ота жінка, що побила золото, була його жона. Вона плакала не за посудом, а за своїм чоловіком. Треба було її схопити й заарештувати, але вже пізно тепер… Даю вам, пресвітлий царю, ще одну пораду; візьміть той труп і розіпніть його на хресті при дорозі. І поставте коло нього сторожу — дванадцять вояків, бо той злодій буде пробувати вкрасти труп і поховати його разом з головою.

Цар сповнив наказ старого злодія. Тіло поклав на хрест і коло нього приставив дванадцять вояків.

Але бідний синок, що був ще мудріший, купив собі дрантиву одежу і сліпого коня, запріг його у возика, у возику сховав паленку і подорожує.

Проходить попри трупа, розп’ятого на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє у рівчак. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли йому допомогти підняти візок. Як піднімали, побачили паленку, і кожний сховав собі по пляшці. Бідний синок знав, що вояки полакомляться на горілку, і вдав, що нічого не бачить. Вдарив свого коника і поїхав далі.

Кілька кілометрів від’їхав і став. Свого сліпого коня лишив, купив дванадцять попівських риз і вночі у дванадцять годин вернувся за трупом. Вояки, всі п’яні, спали. Він повідбирав рушниці і вояцьку одежу з них та вбрав їх у попівські ризи. Тіло з хреста зняв і разом з головою закопав у землю.

Рано цар устає і йде дивитися, чи сторожа упіймала злодія. Приходить і дивиться — замість вояків лежать попи. Цар злякався і питає:

— Як ви стали попами? Я поставив вас вояками!

Але вони не могли йому відповісти, як то сталося.

Тоді цар пішов знову радитися зі старим злодієм. Злодій дав цареві ще одну пораду:

— Учиніть велику гостину. Порозкидайте срібла і золота по землі, і те золото не буде брати лише той злодій, що розбив вашу палату.

Так і зробили. Порозкидали золото, але нікого не бачили, хто би не збирав. Народ розійшовся, а золота нема!

І цар знову йде радитися до старого злодія.

— Як це може бути, що я не бачив, хто позбирав золото?

— Злодій дуже хитрий. Він помастив собі черевики смолою і так позбирав золото… Іще, пресвітлий царю, даю вам останню пораду: зробіть ще гостину, а свою доньку приберіть у саме золото. І вона най стане на дверях й покажеться розбійникові. І скоро най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть багато подушок. Розбійник зайде до вашої доньки, а вона най ударить йому на чоло печатку і штовхне його в яму.

Так і сталося, як радив цареві старий злодій. Розбійник зайшов до царської доньки, обняв її, а вона тим часом ударила йому печатку на чоло. Але розбійник був хитрий, він теж мав таку печатку. І коли царська донька його штовхнула в яму, він сильно закричав:

— Люди, мене б’ють!

Люди збіглися до нього, і багато з них упало в яму. А він кожному на чоло ударив печатку. Коли прийшов цар — бачить, що в ямі багато людей і в кожного на чолі царська печатка. Так цар не міг упізнати розбійника. Питає спою доньку:

— Скільки було коло тебе людей?

— Був один, але тепер не можу впізнати його.

З тим словом цар пішов до старого злодія радитися. Старий злодій сказав:

— Вже його не спіймаєте, раз тепер не спіймали. Іще можете його побачити живого на очі. Пустіть вісників по світу, що най прийде той розбійник, котрий крав золото, та не буде йому нічого. Ви даєте царське слово, що нічого злого з ним не учините, лише хочете бачити, що він за чоловік.

Бідний синок, як почув царських вісників, красно убрався і прийшов до царя. І сказав:

— Тут є той, що крав у вас срібло й золото. Що від нього хочете, пресвітлий царю?

— Не хочу нічого! — відповів цар.

І одружив його з своєю донькою та жив під того часу спокійно і добре, доки не вмер.

А того старого злодія, котрий давав цареві поради, випустили на свободу.