Жив багатий-пребагатий дідич. Жив у добрі — пив, бенкетував, а гості від нього й не виходили. Нарешті все йому набридло. Якось сів за стіл і задумався. Захотів чогось такого, що не може бути. Взяв собі папір і написав:
«Хто мені придумає таке, чого не може бути, тому дам усі гроші, що маю в шухляді».
Вивісив папір той у вікні й чекає. Люди читають і заходять до панського покою, але на все, що вони вигадують, пан відповідає:
— Ну, що ж, це може бути.
Одного дня зайшов мужик Климентій.
— Я дуже бідний,— каже він.
— Це може бути,— мовив пан.
— Не маю що їсти.
— Це теж може бути.
— Не маю що вбрати.
— І це може бути.
— Мої діти голі й голодні.
— Це може бути. Вірю…
— Жінка свариться зі мною.
— Може бути.
— Дивлюся на вас, пане, і думаю: велика неправда панує на світі.
— Це може бути, може бути.
— Але прийде кінець неправді!
— Це може бути. Чого Ж ні?
— От зберу я сто чоловіків, здорових легінів.
— Це може бути. Йди, збирай.
— І прийдемо разом до вашого палацу.
— Це може бути.
— Тоді виженемо вас із вашого палацу і пси вам марша заграють.
— Це не може бути! — крикнув пан.
Бідний Климентій забрав гроші з панської шухляди й пішов собі додому.
