Один солдат, прослуживши у царя десять років, повертався додому. Дорога була дуже далека. До домівки вже було недалеко. От закінчиться ліс, а там і село його. Йде він лісом, коли бачить — назустріч йому вовчиця. Стала попереду і жде його. Злякався він цієї небажаної зустрічі. Крім палиці, У руках нема більше нічого. Став і він, жде, що буде далі. А вовчиця сидить собі і пильно дивиться на нього. Куди ж йому тікать від неї? Бачить недалеко дерево, гілля низько на ньому. Кинувся він мерщій до дерева і виліз на нього. Вовчиця підійшла до дерева і лягла під ним. Сидів, сидів солдат на дереві, а потім і говорить вголос:
— Скільки ж це мені доведеться сидіти на цьому дереві? Коли вовчиця піде звідси?
Коли чує, вовчиця каже:
— Дай слово, що ти одружишся зі мною, тоді все буде добре.
— Як же це я можу женитись на вовчиці? Яка ж ти мені жінка будеш?
— А ти не бійся, все буде добре, дай тільки слово, що ти одружишся зі мною.
«Ну, що ж,— думає він,— це, мабуть, якась відьма, я від неї не відчеплюсь. Вона, що захоче, те зі мною зробить. Мушу обіцяти, а там буде видно.»
— Згоден,— каже він.
— Ну, то злазь тоді і підемо до тебе.
Прийшов він додому з вовчицею. Хата стоїть забита. Дах завалився. Люди сказали, що батьки його давно вже померли. Журиться він, як далі жити. Ще й жінку таку взяв. А вовчиця говорить йому:
— Лягаймо спати, а рано щось придумаємо.
Послав він постіль із соломи і полягали спать. Не спиться йому, все думає, аж під ранок заснув. Проснувся, вже було видно. Бачить він: ходить по хаті гарна-гарна дівчина.
— Хто ти? — питає її.
— Я твоя жінка,— каже.— Це мене зла відьма зачарувала, зробила вовчицею і сказала, що коли хтось жениться на мені, то тоді всі чари зійдуть. І от бачиш, як ти мене врятував! Тепер нам треба повінчатись.
Коли повінчались, десь узявся великий вітер, підхопив дівчину і поніс.
— Прощай, Марку! — закричала Яринка (так її було звати).
Кинувся Марко бігти в той бік, та вже не видно нічого.
«Що ж тепер далі робить?» — думає він. Коли бачить — біля ніг лежить перстень. Взяв його він, одягнув на палець, а тоді вирішив іти шукати свою жінку. Дуже полюбив він її. Трохи грошей у нього було. От і пішов він у той бік, куди жінку вітер поніс.
Йде, коли бачить, два чоловіки сперечаються за щось. Питає він їх, чого не помирились вони.
— Та от знайшли чоботи і не поділимо, кожний хоче собі.
— Продайте мені,— каже Марко,— а гроші поділите.
Згодились вони. Зв'язав Марко чоботи, закинув на плечі та й пішов далі. Знову зустрічає трьох чоловік. Теж сперечаються. Питає він і цих, чого сваряться.
— Та знайшли шапку, і не поділимо.
— Продайте мені,— каже він,— а гроші поділите.
Ще трохи було в нього грошей, віддав він усі їм гроші, узяв шапку і пішов далі. Відійшов трохи, а потім одягнув шапку, вирішив приміряти її. Якраз шапка на нього. Коли бачить — біжать ці троє, що шапку в них купив і кажуть:
— Де він подівся, дурні ми, що не вбили його, були б нам і гроші, і шапка. Та й чоботи в його є.
Думає він: «Що це таке, що вони мене не бачать?» Коли дивиться, а він і сам себе не бачить. Догадався, що на ньому шапка-невидимка. Ішов, поки стомився. Сів відпочити. Став персня розглядати того, що знайшов. Зняв з пальця, а потім одягнув на другий. Коли бачить — перед ним з'явилися якісь люди і питають його:
— Навіщо ти кликав нас?
— А я нікого не кликав, — каже він.
— Ми,— кажуть вони,— твої слуги. У тебе чарівний перстень на пальці, а ми служим тому, в кого цей перстень.
— Це я його знайшов, — каже він,— і не знав, що він чарівний.
Розказали йому слуги, що цей перстень був у чарівника, якому вони служать.
— Він дуже злий і нам у нього тяжко служить. Він вимагає з нас тяжку роботу, не жаліє, карає. Один із слуг загубив чоботи-скороходи, а другий шапку-невидимку, так він їх укинув у глибоку яму, а нас послав шукати чоботи і шапку. Де ми не шукали, нема ніде.
— А це не вони? — питає Марко.— Це я по дорозі купив.
— Так, це вони.
— То забирайте їх, нехай чарівник випустить ваших товаришів з неволі.
— Тепер ти наш хазяїн і ми тобі будемо служить. Кажи, що тобі треба, ми все зробимо для тебе.
— Я,— каже він,— шукаю свою жінку Яринку. Хтось украв її в мене. Ми повінчались і тільки вийшли з церкви, як вітер підхопив її і поніс.
— То,— кажуть слуги,— ми були. Це нам хазяїн наказав її украсти. Він теж був з нами, тримав дівчину на руках, а ми їх несли. Ми були в шапках-невидимках, тому нас не видно було Це тоді він і персня загубив,— кажуть вони.— Ми тебе заведемо до жінки, а з чарівником самі розправимось.
Натягнув Марко чоботи-скороходи, шапку-невидимку і разом із слугами швидко залетіли аж до Яринки. Бачать, ходить його жінка сумна, він її бачить, а вона його — ні. Став кликать він жінку. Розглядає вона кругом. Скинув тоді він шапку, і вона побачила його. Зраділа, каже:
— Я вже не думала, що ми зустрінемось.
Розказав він їй про все, про персня, як знайшов його.
— То,— говорить вона,— я виривалась від нього, схопила за пальця і зірвала перстень. Він аж дома оглянувся, що нема персня. Засмутився дуже, йому вже не до мене.
— Тепер ми маємо персня і слуг.
Поки вони говорили, слуги розправились із старим хазяїном і знову з'явились до Марка.
— Що тобі треба, кажи, ми все зробимо.
— Допоможіть нам дістатись додому,— попросила Яринка.
Яринка була з багатої сім'ї, батьки її померли, а відьма зачарувала Яринку, а сама жила в її господі.
Повернулась Яринка додому з Марком. Відьма ледве втекла, як побачила Яринку.
Тоді Марко сказав слугам, що відпускає їх на волю.
— Не треба нам слуг,— говорить він їм.— Я і персня віддам вам, щоб ви знали, що ви вільні.
— Ні,— кажуть вони,— нехай перстень буде у вас, у житті все може трапитись, тоді покличете нас.
Попрощались вони та й полетіли, а Марко з Яринкою зажили щасливо. Народився у них синок. Радіють вони йому. Уже було йому п'ять років, і десь він подівся. Де не шукали вони його, нема ніде. І от вони згадали про перстень. Покликали слуг. Ті з радістю з'явилися до них. їм було приємно зробить добро для людей хороших. Швидко знайшли вони Іванка і принесли до батьків. Батьки були дуже раді і вдячні. Полетіли ті знову десь собі, а Марко з Яринкою з тих пір жили собі щасливо.