Чоловік і жінка були бездітні, і все через це сварилися. Так дожили до старості. Чоловік помалу і забув про свою біду, а потім знову нагадав:
— Ей, жоно, не маєш ти дітей!
І приснилося жінці, що в її городчику виросла ружа. Та якби ту ружу зірвала собі, а сім’я з ружі з’їла, були б у неї діти.
Рано розповіла чоловікові, що їй снилося. Той накричав на неї:
— Ей, жоно, хто би посадив на городі ружу?
Другу ніч їй знову приснилося те саме. І знову чоловік накричав на неї.
Третю ніч, як їй таке приснилося, вона собі сказала: «Жінко, жінко, не довіряєш ти своєму снові, що у тебе в городчику ружа!»
Устала раненько і розповідає про свій сон. А дідо їй каже:
— Ну, коли та ружа стільки тобі сниться, піди подивися.
Заходить баба у городчик, а там одна ружа і така вам красна, що любо подивитися. Зірвала вона квітку, принесла до хати і показала дідові:
— Ну, видиш тепер — мені снилася правда!
Розірвала ружу, зернятка із неї висипала на руку, кинула в рот і з’їла.
А за рік у жінки явилася дитина — народився хлопчик. Але жінка почала кожного дня родити по хлопцеві.
Дідо злякався стількох дітей.
— Що я буду діяти із ними?
І він утік у другу державу, жону лишив із дванадцятьма хлопцями.
Але раз нічого… Діда нема, а баба родить далі. Народила дев’яносто дев’ять!
За день народилася і сота дитина. Дала її хрестити, а люди питають:
— Чия то дитина?
Одна бабка каже:
— А того діда, що утік у другу державу.
— Та як то може бути: дитина народилася, коли чоловіка нема?
І бабка розповіла, як жінка з’їла сім’я з ружі та як кожного дня народжувала сина.
І назвали сотого хлопчину — Ружою.
Як оті сто хлопців доросли до парубоцьких літ, Ружа сказав:
— Браття! Маємо сто хресних, і завтра вони принесуть дарунки.
Сто хресних і сто леґінів[1] — багато людей. А на оту гулянку якраз приходить батько, котрий лишив хату вже давно, коли було їх лише дванадцять. А в ті часи люди жили довго — і по триста літ!
Як побачив Ружа старенького дідика, посадив коло себе і почав частувати. А жінка упізнала свого чоловіка. Повела до другої кімнати і дуже докоряла:
— Видиш, чоловіче, ти мене лишив! Думав, що загину, а я сама вигодувала сто синів, сто леґінів!
Потім вона сказала синам:
— Діти мої дорогі, то прийшов ваш нянько!
Наймолодший, Ружа, поніс його на постіль, аби відпочивав. Як батько відпочив, Ружа купив йому залізну палицю і залізні черевики. Дав і шкіряні бесаги[2], повні грошей. А потому вивів старого надвір і показав на захід:
— Няньку, підете на захід і будете ходити, доки не сходите половину палиці та половину черевиків, не витратите половину грошей. Потім вертайтеся додому.
І батько пішов. Іде, іде, іде… Сходив уже половину залізної палиці й залізних черевиків — вернувся додому. Питає його Ружа:
— Няньку, чи ви що-небудь знайшли?
— Ой, нічого доброго не знайшов я, синку!
— Ну, лягайте та відпочивайте.
Як відпочив, приніс йому Ружа другу залізну палицю, другі залізні черевики і другі шкіряні бесаги, повні грошей. Вивів його на дорогу й показав на схід:
— Няньку, йдіть тепер туди. Як сходите половину палиці й залізних черевиків, вертайтеся додому.
Дідо зібрався у дорогу знову. Йде, йде — горами й лісами. І приходить у другу державу. Бачить — на одному широкому полі чоловік оре чотирма волами, а дівчина поганяє. Дідо приходить до них близько і вклоняється:
— Добрий день!
— Доброго здоров’я!
А чоловік орав на Великдень. І дідо питає:
— Чоловіче, що ти дієш? Ореш на Великдень!
— А ти що дієш? На Великдень — у дорозі!
— Та я через те у дорозі, бо в мене сто хлопців і мушу їм пошукати щастя.
— А я через те орю й на Великдень, бо у мене сто дівчат і мушу про них дбати.
Ударили вони по руках:
— Будьмо собі сватами! Поженимо своїх дітей!
Погостилися. І дідо, що мав хлопців, рушив через гори.
Як повернувся він додому, Ружа вийшов до нього її питає:
— Ну, няньку, як — щось доброго знайшли?
— Знайшов… Зустрів я чоловіка, котрий орав на Великдень поле, і я йому сказав: «Чоловіче, що ти дієш, ореш на Великдень?» — «А ти що дієш, на Великдень — у дорозі?» — сказав він мені. — «Та я через те у дорозі, бо у мене сто хлопців і мушу їм пошукати щастя». — «А я через те орю й на Великдень, бо в мене сто дівчат і мушу про них старатися». І вдарили по руках: «Та будьмо сватами і поженимо своїх дітей!»
Ружа красненько вислухав і каже:
— Ну, няньку, тепер відпочивайте у своїй домівці, доки будете жити. Тепер ви примістили своїх дітей.
І казка скінчена.
