Був собі дід і баба. І був у них зять і дочка. Вони собі надіялись, що як прийдуть зять і дочка у гості, то покласти до хліба сметанки. Проклятий кіт де не взявся і сметанку з’їв. Била баба, била кота і вигнала:
— Прийде дочка та зять, де ж мені сметанки взять?
Пішов той кіт прямо геть із слободи. Цап побачив, що кіт іде, і собі за ним. Баран побачив, що цап іде, і собі за ним. Вийшли вони на степ. Ну, на степу ж холодно. Побачили скирту сіна:
— Ходім гріться до тої скирти.
Цап та баран поставали та їдять сіно, а кіт вискочив аж на скирту. Дивиться: ідуть вовки. Він тоді говорить до їх:
— Бережіться, братці, бо йдуть вовки прокляті!..
Боже мій! Як тут берегтись? Цап — той вискочить на скирту, а баран — то не вискочить! Став тоді цап під скиртою; баран виліз на цапа; кіт його тоді потягнув і витащив барана. Тоді цап вискочив. Уже. Сидять уже вони всі на скирті, зіркують.
Прийшли дванадцять вовків. Дивляться на ту скирту:
— Ей, брати,— каже,— єсть мишоловка!
От тоді у самий перед кіт-мурлика як замуркотить, як скоче між вовки, як наїжиться, як зажене кігті у якого вовка!.. Порозгонив усіх вовків.
— Тікаймо, братці,— кажуть вовки, — коли цей малий та який клятий, а з тими то вже нема чого нам ставать.
І повтікали.
Тоді — дай бог ноги.
— Ходім,— кажуть цап, баран і кіт,— назад додому.
А тут удома вже плачу за цапом, за бараном, за котом…
Поприходили. Уже більше баба не била кота, а вже ховала кушинчики та кружечками добрими накривала.
