Казка починається, як у війську, в одному полку служили два вояки. Звали їх Іванами. Вони були з одного села, ще й одного року. Та серцем неоднакові. В одного Івана серце було м’якеньке, як віск, у другого — таке тверде, як камінь. Про першого люди казали: тихий; про другого — гордий.
По війні обидва Івани повернулися додому. Час був хлопцям звити собі гнізда, тому вони пішли до дівчат. Доброму Іванові полюбилася донька бідної вдовиці, гордий Іван посватав у ґазди[1].
Прийшов гордий до дівчини й каже:
— Беру тебе з родини багатої. Та я теж не бідний.
І подав їй перстень з червоного золота. Заграли на обручці дорогі самоцвіти. І багацька дівчина дуже йому зраділа:
— У моїх скринях є усе на світі: і куповане, і ткане, і вишиване. Але такої дорогої речі в мене ще ніколи не було. Перстень мені на дяку[2].
Наділа обручку на середній палець, дивиться на неї і ніяк не може натішитися.
Приходить тихий до своєї дівчини і каже:
— Я тебе обдарував би золотом, діамантами, та нічого такого не маю, окрім сього персня.
— Персня? — здивувалася бідна дівчина, бо ніяких багатих речей від хлопця не чекала.
— Дарую тобі, люба, срібний перстень, обмитий сльозами. Носи і будь така щаслива, яким був і я, коли дістав той перстень! — мовив тихий Іван.
А дівчина сказала:
— Дорогий мені твій перстень не тим, що він із срібла, а тим, що для мене дорога твоя любов.
Наділа перстень на середній палець і дивиться, а він блищить, як чиста сльоза.
Настав день вінчання. Побратими зробили весілля разом, в одній хаті. І робилося те діло, як уже робилося. Але люди дивляться на персні та дивуються: звідки сільські хлопці взяли такі речі?
Гордий Іван уже був підхмелений і почав хвалитися:
— Якось ми прорвалися до міста. Ворог розбігся по хатах. Бачу, що стріляють з багатого будинку. Я побіг і вибив звідти ворога. Та коли проходив графськими палатами, побачив на підлозі поранену жінку. Вона вся була в крові, вже ледве стогнала. А на руці в неї блиснув перстень; бачу, золотий, із дорогими камінчиками. Я собі подумав: не візьму я персня — візьме його хтось інший. І стягнув той перстень з пальця пораненої жінки. Вона гнівно глянула на мене і сказала щось незрозуміле — я тої бесіди не знав. Та що тут гадати: чогось доброго сказати не могла. Отак я добув перстень.
— Погане діло ти вчинив! — озвався із-за столу найстаріший дідо. — Перстень — дорогий, у ньому й діаманти. Але цілі гори дорогоцінного каміння не коштують стільки, як одна сльоза людини, що гірко страждає.
Питають тихого Івана:
— А як ти добув свій перстень?
— Хвалитися перед людьми незручно, — відповідає він. — Та раз мене просите, не заховаю правди. Тоді, коли взяли чуже місто, разом з Іваном був і я. Бачу, мені назустріч біжить малий хлопчик. Біжить і плаче: «Мамко! Де ти, мамко?» Я погладив хлопчика, потішив: «Держися мене, знайдемо твою мамку!» Хлопчик заспокоївся, не плаче. Раз лиш чую: «Синку мій, синочку!» Жінка до нас не бігла — летіла! Вхопилася за мою гвинтівку — думала небога, що я вистрелю. Кажу їй: «Жінко, не бійтеся! І у мене є мама! Беріть свого хлопчика й тікайте з біди!» Жінка упала на коліна, дуже дякує. Але мені треба йти вперед — наше військо наступає далі. Бачу, жінка зняла з руки перстень. подає мені. Щось і каже, та не розумію. А тут уже гукнули свої, чого я відстав. Так той срібний перстень у мене й залишився…
— Добре діло ти вчинив! — сказав тихому Івану найстаріший дід. — Перстень — як перстень, він не дорогий. Але дороге слово, з яким тобі його подарували.
Тут казці й кінець.
