Як циган став царем

Раз було, де не було, жив дуже бідний циган. Аби не вмерти з голоду, він зарізав останню козу. Наївся циган м’яса і ліг перепочити. А поруч, на травичці, простер козячу шкіру, щоб сушилася. Бачить, її обліпили мухи. Ляснув долонею по шкірі та й за одним разом задавив сто мух. І що прийшло циганові на думку? «Може, з тої шкіри я ще й проживу, — міркує собі він, — Треба тільки на ній написати, що я — великий витязь із сімдесят сьомої держави — одною рукою вбиваю сто душ. І ту шкіру носити на грудях».

Так він і зробив. Але односельчани сміялися із цигана — добре знали, що він за один. Пішов по других селах. А там люди тікають від нього, ще й іншим гукають:

— Рятуйтеся, людкове, бо йде витязь, який годен одною рукою убити сто душ!

І цигавин мусив іти далі. Вже не знати, скільки він ішов, але дістався до царя, котрий мав два царства — старе і нове. На старому все геть опустіло: там запанувала якась нечиста сила, що знищила в царя багато війська. Коли цар довідався, що в його державі з’явився славний витязь, і від його одної руки паде сто десять душ — то люди вже мало й прибрехали! — він розіслав бандурів по селах, аби знайшли того силача і красненько привели в палац.

А циганин тим часом зайшов до ворожілі. Дістав од неї неварену ниточку, яку напряла семирічна дівчинка…

І скоро він потрапив до царського двору. Цар вийшов сперед цигана із великим почтом і почав казати:

— Якщо ти смілий витязь, то заночуй у моїм палаці, що у старому царстві. Треба підвартувати, що там з’являється вночі. Станеш моїм стражем.

Циган налякався, не може вимовити й слова. Уже сам не радий, що пустив про себе таку фіглю. Але вибору нема, і він лише подумав: «Мушу йти — чи там умру, чи залишуся живим!»

Так і пішов — ні живий ні мертвий. Зайшов один у старий палац, сів на маленький стільчик і гадає: ба що з ним тепер буде? Але в нього на грудях, на козячій шкірі, написано так, як і було — що він може одною рукою убити сто душ.

Опівночі в палаці загриміло — заскочив старий чорт. Нараз побачив чоловіка, але кинув оком і на те, що в цигана написано на грудях.

«Гей-гей, — думає собі, — та тут не встигнеш кліпнути, як той одною долонею накриє нас сто!»

Чортище аж зігнувся. Не підступає до цигана ближче, але й не відходить.

А циган бачить, яке діло, і дістав сміливості. Він схопився і підбіг до чорта з невареною ниткою, котру пряла семирічна дівчинка. Прив’язав пропасника за одне копито до стовпа, а той не має сили й ворухнутися, щоб порвати ниточку.

Тоді циган прийшов до царя:

— Ходіть, гляньте, кого я спіймав…

Цар вирушив з усім своїм почтом, але йде попліч з циганом. Зайшли вони у старий палац, а там на тонкій ниточці прив’язаний нечистий. Циган при цареві почав грозити чортові:

— Слухай, ти, пекельнику! Коли хочеш, аби я тебе отут не похрестив, пиши, що ти у сьому палаці не маєш що глядати![1]

Чортище нараз прогриз собі руку і чорного кров’ю на писав, що ніколи за свого життя сюди вже не загляне.

А цар каже:

— Ну, мій славний витязю, раз ти собі виборов од чортів палац, бери його собі.

І не подумати, що циган міг дістати таку нагороду! Але коли це сталося — живе собі в палаці й царює. А він був молодий — привів собі й циганку.

Жили вони, жили — і народився у них хлопчик. Справили хрестини. Цар прийшов за батечка, цариця — за маточку. А цигани зібралися тут, либонь, з усього світу. Гуляли, веселилися. Та цигани такої натури: хоч як було би добре на одному місці, а їх тягне далі. Цигани перепилися і разом із витязем та його дружиною повіялися геть. Забули й про дитину.

Приходить цар поглянути на малого хресника, а той аж посинів: кличе й не докличеться батьків. Цар наказав перенести хлопчика до свого палацу, і служниці годували його разом із царським сином.

Обидва хлопці підросли і пішли до школи. Циганчук одразу похопився добре вчитися: що було написано на дошці — все напам’ять знає. Цар подумав, що коли так хлопцеві піде й далі вгору, то похресник сягне дуже високо. Зробив його коло себе писарем.

І так воно помалу велося. Циганчук при царському дворі жив собі, як принц. Бував на всіх гостинах, ходив у ліс на лови. Та цар йому суворо наказав, аби ніяку живу звірку із хащі не приводив.

Раз циганчук заходить у ліс, бачить — загорівся величезний дуб. А з дуба щось волає тонким голоском:

— Легінику, зніми мене звідси, бо я тут згорю!

Циганчук не знає, хто то є, та думати ніколи. Швидко вирізав жердину і підняв до дуба, а з гілки скочила на неї зелененька жабка. Та, опинившись на землі, жабка одразу зникла — хлопець не помітив, куди вона поділася.

Прийшов додому і ліг спати. Рано встає, йде до канцелярії. А служниці застеляють постіль і видять — на подушці сидить мала жабка. Кинулися з криком до царя.

Цар почув, що сталося, і запалився гнівом. Закликав писаря до себе, почав гримати:

— Я говорив, щоб ти не приносив нічого живого?

Що відповість писар — не хотів і слухати. Наказав заперти його в льох, або, як ми кажемо, в пивницю.

Але царський син засумував, бо циганчук йому — як рідний брат. На третій день узяв далекогляд, бо пивниця була дуже довга, і заглянув у ключеву дірку. Дивиться він, дивиться, а в пивниці його побратим проходжується з дивною красунею. Побіг до царя:

— Няньку, чорний братик водить по пивниці таку красну дівчину, якої світ не видів!

Цар наказав випустити хресника: він сам хоче бачити, яка з ним красуня. А коли побачив — не міг відірвати від неї очей. Каже:

— Мила дівчино, з такою красою тобі тільки царицею бути. Тебе візьме за жінку мій син — молодий царевич. А з моїм похресником ніяка ви не пара.

Дівчина відказує:

— Ні, пресвітлий царю! Не віддамся за вашого сина — за молодого царевича. Я суджена вашому похресникові, а він суджений мені.

Цар розсердився:

— Де бачили ви бога, що вас одне одному судив? Ану йдіть, шукайте його знову. Кажіть, що я чекаю його в гості!

Зібралися наші молодята — йдуть пустами, хащами.

Ходили так три роки, а через три роки зустріли одного сивенького діда, на грудях якого звисали шматки козячої шкіри… — так, так, дитинко, то був старий циган, нянько циганчука. Він запитав молодих:

— Чого ви тут блукаєте?

Вони все розповіли: цар послав їх пошукати бога і привести його до палацу; хоче, аби бог йому підтвердив, що вони, молодята, одне одному суджені.

Старий циган, коли таке вчув, то аж очі в нього засвітилися. Він написав на шматочку шкіри, аби цар зарізав найбільшого вола, спалив його на вугіль і з того вугілля приготував гостину — тоді до нього бог прийде у гості.

Вернулися до царського двору і дали цареві прочитати, що написав старець. Цар на те засміявся: дати в жертву одного вола? Таж він звуглить цілих сто волів! Най бог видить, з ким має до діла.

Приготував богові гостину, сидить і чекає. Приходить сивий дідо і переказує цареві, щоб вийшов надвір. Виходить цар з усім своїм почтом, а циган питає:

— Впізнав ти мене, царю? Може, й не впізнав. Еге, з тієї шкіри, яку носив на грудях, висять одні клапті.

І піднімає руку, аби нею махнути: минулася молодість!

А цар собі одразу подумав, що той одною долонею вжене в землю і його, і стражників — бо їх саме сто. І зі страху тут же упав мертвим.

Його син сів на новому царстві, а циганчук з молодою жінкою дістав старе царство.

Чи й донині вони там царюють — сього вже не знаю, бо казка скінчилася.