Йосиф-забудько

Українська казка

Казка зачинається з одного міністра, котрий мав сина Йосифа. Син був таким забудьком, що коли, бувало, вийде на дворище, то не знає, де двері стоять. А інакше мав хлопчина хист до всякого діла, лише що втратив пам’ять.

Одного дня він почав проситися, аби його пустили у хащу звірку постріляти. Батько не пускав — боявся, що загубиться. Але Йосиф доти у нього просився, доки він не найняв йому чоловіка, що мав за хлопцем стежити.

Зайшли у ліс, побачили зайця. Йосиф схопив рушницю і побіг за ним, а чоловік зостався ззаду. Йосиф заблудився у темному лісі, а чоловік його не міг знайти. Вернувся додому і сказав міністрові, що так і так сталося, не знає куди Йосиф дівся. Батько дуже зажурився, зажалувався, бо мав лише того одного сина.

А Йосиф тим часом ходив по лісу і потрапив на маленьке озеро, де купалося дванадцять повітруль. Підібрався, ухопив одежу одної красуні й заховав під полу піджака. Повітрулі вийшли із води, одинадцять убралося, а дванадцята аж плаче: ходить вона за Йосифом, просить свою одежу. Хлопець не дає, а вийшов на дорогу і йде собі додому. Привів дівчину близько до палацу, виніс інший одяг. Але повітруля лишилася з ним. Йосиф дуже доглядав її, нікуди з дому й не виходив.

До трьох років знайшовся в них хлопчик. І Йосиф подумав, що вона вже не лишить його. Одного дня він пішов на лови. Ключ лишив у скрині. Вертається, а жінки нема, І ніхто не бачив, де вона поділася. Заглянув у скриню, а тої одежі, котру взяв на озері, так само не видно. Нараз він знав, що жінка пропала.

— Збираюся в дорогу за жоною! — сказав батькові Йосиф.

Ходив по темних хащах, питав усяку звірку, чи не знає щось про його жінку. Та ніхто не відав. Раз надибав на старого вовка.

— Вовче, ти не знаєш про таку й таку жону?

— Я не знаю, але, може, знає мій старший брат — вовчище. Почекай, зараз буде тут.

І вовк завив своїм сильним голосом. Зійшлися вовки, а ззаду став вовчисько, що був на трьох ногах. Вовк усіх перепитав — ніхто не знав про жінку-повітрулю. Тоді Почав питати свого старшого брата — кульгавого вовчиська. А той відповів:

— Вона живе від нашого лігва у дванадцятій державі. Йосиф зажурився. Подумав, що ніколи туди не дійде.

А кривий вовк пожалів його:

— Ану, сідай на мене, і я тебе красно понесу аж під її хижу.

Приніс хлопця на високу гору, ва котрою була бабина хата.

— Баба має дванадцять дівчат. Кімната, в котрій світло, — твоєї жони. Будеш пам’ятати?

Йосиф сказав вовкові, що запам’ятає, але тільки той пішов, вія усе забув. Ходив, ходив довкола і натрапив на бабину хату. А коло хати — хлопчик.

— Синку, скажи, де тут дванадцять повітруль?

— Знаю, у цій хижі дванадцять повітруль. Одна з них — моя мати, — відповів хлопчина.

Йосиф зайшов, дивиться — сидить стара баба.

Вона проговорила:

— Знайшов, песій сину? Думаєш, що дам за тебе доньку? Товсте дерево, товсте почав ти рубати, а чи дорубаєш? Коли дівки прийдуть із роботи, і не упізнаєш серед них жону, коротший будеш на голову!

А Йосифова жінка уже знала, що він у їхній даті, через те спішила з роботи — поговорити наперед. Прийшла і говорить:

— Не забудь, я буду на правому боці, друга від краю. Чуєш?

І Йосиф не забув. Він угадав жінку. А баба сказала»

— Ей, то ще не все. Хочу знати, де будете жити? Маєш вробити таку хижу, аби оберталася на качачій лапці й була на три поверхи висока. І щоб від твоєї до моєї хижі було п’ятсот метрів і між ними лежав красний міст аби сухою дорогою ходила я до тебе, не намочила собі ноги.

А жінка шепнула:

— На тобі жуковину[1]. Закрутиш нею вліво — і який палац захочеш, такий тобі стане.

Йосиф нараз закрутив жуковину вліво — й постала будівля на три поверхи, ще й до неї міст.

Рано баба дивиться — у доньки світиться палац, що вертиться на качачій лапці, а до палацу веде міст. Зібралася відвідати її.

Так часто ходила, стежила за донькою, а якось заспала. Тоді жінка Йосифові каже:

— Утікаймо у твою державу. Закрути жуковиною вправо, і палац розсиплеться, що й сліду не буде.

Так вони й зробили. Взяли дитину і біжать.

Баба проснулася і бачить — із палацу нічого не слідно. Одразу сіла на помело і летить за ними.

А донька озирається і говорить:

— Біжить за нами мати, але не журися. З тебе станеться рибник, із дитини — кущик, а із мене гуска.

Прибігла стара до рибника й кличе:

— Гусочко-донечко, підпливи до мене, я тобі дам красний горішок. Гуска заховала горішок під крило і плаває далі.

Баба кличе знову:

— Гусочко, красна донечко, підпливи до мене, я тобі дам ще ліпший дарунок.

І кинула яєчко.

Гусочка сховала яєчко під крило і далі плаває собі.

Баба пішла додому з нічим.

А донька обернулася у жінку, як була.

Прийшли вони у свою державу, і Йосиф порадив:

— Сиди, жоно, з дитиною в лісі, а я піду додому й вийду тобі назустріч з великою гульбою.

А жінка йому каже:

— Як відійдеш хоча б на три кроки, забудеш за мене.

— Не бійся, не забуду, — пообіцяв Йосиф.

Але прийшов додому і забув. Ні разу навіть не згадав, що в нього є жінка.

Скоро пішов сватати другу дівчину. Коли було весілля, то перша його жінка розколола горішок і убралася із нього у таку одежу, що аж по ній сяяли зірки. Йосиф то побачив, лишив молоду і почав танцювати з повітрулею. Молода жаліла, що Йосиф танцює не з нею, а з чужою, і почала казати тій жінці:

— Продай мені одежу.

— Я тобі продам, коли дозволиш один вечір побути з женихом.

— Дозволю, чому ні?

І той вечір жінка-повітруля говорила з Йосифом, та говорила вона так, щоб сам здогадався. А коли побачила, що він не здогадається, пішла собі геть. Весілля тривало. Другого дня жінка розбила яєчко і вийняла одежу, як сонце. Йосиф знову взяв її до танцю. Тоді вона сказала:

— Та як то ти женишся, коли маєш жону і дитину?

— А де вони?

— Придивися добре і згадай: то я — твоя жона.

Тоді Йосиф зостановив музику і оголосив, що він докінчує весілля із першою жінкою.

Потому добре вони жили та й нині живуть, якщо не повмирали.

[1] Жуковина — перстень.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up