Іван Богданець

Українська казка

В одному царстві жив собі багатий чоловік і не мав він дітей. Почали вони вдвох із жінкою Бога молити — і дав їм Бог сина. Як вродився він, охрестили його і дали йому ім’я Іван Богданець.

Бог дав — і Богданцем назвали його. Не росте він по роках, а росте по годинах, так росте, як з води йде. За вісімнадцять годин, як за вісімнадцять років виріс.

— Тату мій любий! Що воно таке, що чужі батьки ходять по гостях, і до них гості ходять, а ви нікуди не ходите, і до вас ніхто? Хіба у вас рідні нема ніякої?

— Є,— відказує,— сину, у другім селі брат, та дуже вбогий, то я до нього й не хочу ходити.

— А,— каже,— тату! Над нами — тільки один Бог багатий. Дайте мені хліба, я до нього сходжу сам.

Приходить він до нього:

— Здорові були, дядечку!

— Доброго здоров’я, Іване!

Його дядько був коваль.

— Дядику! Зробіть мені палицю, щоб мені підпиратися було добре. Пішов у місто, купив сто пудів заліза.

— Ануте, дядечку, палицю робити!

— Що ж,— каже,— я його не можу й підняти.

— Я його сам буду на горен класти, а ви тільки молотом обковуйте.

Зробили ту палицю.

Він вийшов надвір і кинув її вгору.

— Дивіться ж, дядьку, вгору. Хмара наступатиме, дрібний дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме. Тоді мене збудите, бо я ляжу спати.

Якраз через добу дивиться дядько: хмара наступає, дрібний дощик накрапає, паличка летить — як грім гримить.

— Вставай, небоже, паличка твоя летить.

Він схопився, став, підставив плече, паличка ударилась йому об плече, надвоє перебилась.

— Легка, дядечку!

Пішов, ще сто пудів заліза приніс. Почали його докупи збивати, скували удруге паличку. Він вийшов надвір і кинув знов угору.

— Дядечку,— каже,— дивіться вгору. У двоє діб хмарочка наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме.

А сам ліг спать.

Якраз через дві доби дивиться дядько — хмара наступає, дрібен дощик накрапає, паличка летить.

— Вставай, небоже, паличка летить!

Він схопився, підставив коліно, паличка впала, зігнулась.

Пішов він знов у місто, купив ще сто пудів заліза. Приносить — і почали знову сковувати докупи.

Скували ту паличку. Втретє Іван вийшов надвір, кинув її угору і каже дядькові:

— Тепер дивіться, уже через троє діб хмара наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме, тоді мене збудите.

А на третю добу дядько каже:

— Вставай, небоже, палиця летить!

Іван встав, підставив долоню, вона впала на долоню — не погнулася, тільки трішечки з кінця подалась.

— Тепер, може, буде годитися. Добра буде.

Подякував дядькові.

— Тепер прощайте. Я перечув, що є за морем рак Вір і ніхто його не може звоювати. Піду — чи не пощастить мені.

Приходить до моря, ніяк не може через море перейти. Дивиться — лазить рак.

— То було чутно, а тепер і у вічі видно: превеликого богатиря Івана Богдан-ця у вічі видати. Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий молодець ніколи по неволі не ходить — все по волі. Що ти, раче,— каже,— можеш мене переправити через море?

— Як не можу? Ще двох таких можу переправити, як ти!

Перевіз він його через море й питає:

— Куди ж це так тебе Бог несе?

— Я,— каже,— перечув, що є за морем такий рак Вір, що ніхто його не звоює. То чи не пощастить мені.

— Боже тобі поможи! Йди ж,— каже.— Увійдеш у степ, будеш іти комишами, він буде лежать з розкладеною головою — у нього розкладна голова. Як знайдеш самий тулуб — не буди!

Приходить Іван на той степ — стежечка. Він тією стежечкою йде — лежить рак.

Пройшов його, йде далі — вже його покинув за дві верстви. Дивиться — лежить голова. Приходить, палицею торкнув у голову — голова схопилась та в тулуб.

— Дурню,— каже рак,— нащо ти мене будиш? Я не таких богатирів, як ти, та й із світа позгублював! Ну, ходім же до мене в дім.

Увіходять вони до нього в дім, сідають за столи тисовії, за скатерті шовковії, почали пити й їсти.

— Ну, ходім тепер,— каже,— на тічок битися!

Прийшли на тічок. Поставив рак шість барилок з одного боку і з другого боку шість: в одних сильна вода, а в других — безсильна. Із сього боку, де Іван Богданець, безсильна, а з того, де рак,— сильна.

— Напиймося,— каже рак,— перше води, та тоді будем битися.

Напився Іван безсильної води, а рак Вір напився сильної.

— Бий ти!

— Ні, бий ти! Ти у своєму домі!

Як ударив рак — Івана Богданця загнав по коліна в землю. Як ударив Іван — загнав рака тільки по кісточки.

— Тепер,— каже,— дай, раче Віре, спочинути.

Рак Вір заснув. А Іван Богданець не спить. Дивиться — лізе до нього рак той, котрий його перевозив:

— Візьми свої барилка перекоти на той бік, а його барилка перекоти на свій бік, бо коло тебе — безсильна вода. То ти ту питимеш, а він буде пити безсильну.

Поставали вони і почали битися: вдарив рак Вір Івана Богданця — вже й по кісточки загнав. Як ударив Іван рака — по пояс загнав. Ударив рак другий раз Івана Богданця — по коліна загнав, ударив вдруге Іван Богданець рака — по шию загнав.

— Іване Богданче! Даруй мене життям, дам я тобі три штуки такі, що вони тобі пригодяться, тільки даруй мене життям.

— Добре,— каже,— давай!

Дав він йому бичка-самоходника, яблучко-покотигорошко і цілющу та живущу воду з котиком. Забрав Іван усе, а рака Віра прогнав геть.

Прилазить до нього той рак, що його перевозив. Свиснув — почали із моря раки злазитися звідусіль.

— А що,— каже,— всі уже?

— Ще,— одказують,— нема одного старого, що за скелею сидить уже триста літ.

Прилазить і той, і вибрали вони собі царем рака-перевізника.

— Що ж ти,— питає Іван,— раче, можеш мене назад перевезти?

— Не можу,— каже,— тепер уже в тебе багато сили. Нехай тебе той старий перевезе.

Пішов він до старого.

— А що ти, старий, можеш мене перевезти?

— Я ще,— каже,— таких три перевезу, як ти.

Сів він на рака і переїхав море. Приходить він додому, дав матері бичка, яблучко і воду з котиком.

— Нате ж,— каже,— мамо. Поставте це все в коморі, а я піду од вас. Як довго мене не буде, сідайте на бичка, пустіть яблучко і воду з собою візьміть… Де мої білі ноги походять, яблучко викачається, бичок виходить. Де я буду вбитий і закопаний — яблучко там стане, викопайте мене, одну кісточку помажте цілющою і живущою водою — я оживу.

Поклонився й пішов. Іде він в інше панство, в десяте царство. Дивиться: стоїть чоловік — Крутивус — посеред дороги і на один бік шість вітряків, і на другий — шість.

На цей бік поверне одним вусом — ці шість вітряків мелють, поверне на другий бік другим вусом — ті шість вітряків мелють.

— Здоров був,— каже,— земляче!

— Здоров!

— Куди тебе Бог несе?

— Піду у добру путь.

— Пішов би й я, брате, з тобою, та боюсь, бо мене мій пан як дожене, то де дожене, там мене і вб’є.

— Ходи,— каже,— не бійся!

Перевернув Іван Богданець вітряк і поставив підпис: «Гляди,— каже,— ішов Іван Богданець і взяв товариша із собою. І не доганяй, бо де доженеш, там і пропадеш!»

Ідуть в інше панство, в десяте царство.

Вернигора гори пересуває. Де долина, то він гору туди насуває.

— Здоров,— каже,— земляче!

— Доброго здоров’я!

— Куди Бог несе?

— Підем,— каже,— у добру путь.

— Пішов би і я, браття, з вами, та боюся свого пана.

Поставив на каплиці підпис: «Гляди, як будеш за нами вганяться, — де доженеш, там і пропадеш, бо йшов Іван Богданець і взяв собі Вернигору за товариша».

Ідуть — Вернидуб пересаджує дуби. Де густо дубів, там вириває і насаджує їх там, де рідше.

— Здоров,— каже,— земляче!

— Доброго здоров’я!

— Куди Бог несе?

— Підем у добру путь.

— Пішов би і я, браття, з вами, та боюся свого пана. Як дожене, то вб’є.

— Як же твого пана звуть?

— Пан Барановський.

От він поставив підпис: «Ішов Іван Богданець і взяв із собою товариша. Не вганяйся, бо де доженеш, там і пропадеш!»

Ідуть у інше панство, в десяте царство — аж три дороги. На дорозі стоїть стовп, і на стовпі напис: «Цими дорогами хто йде — буде добре, а цією хто піде — буде ситий, та буде й битий!»

Вони стали й думають: «Не підемо цією дорогою, де буде добре, а підемо тою, де будемо ситі, та будем і биті».

Йдуть та й ідуть — стоїть дім триповерховий.

Стали вони там ночувати. Переночували. Три пішли на полювання, а одного залишили обід варити.

— Оставайся,— кажуть,— ти, що усом вітряки мелеш.

Крутивус наварив їсти. Сидить коло вікна й пісні співає. Дивиться він у вікно — летять чотири утінки. Прилетіли, впали на подолі, перекинулися гарними дівчатами.

— Ходімо, сестриці, в малу хату.

Пішли вони, а Крутивус і думає, як би то їх придержати, поки ті прийдуть. Пішов, приніс вітряк на плечах, підпер їх у хаті, а сам сів на вітряці.

От найстарша торкнула в двері.

— Сеструні, щось нас підперло!

— Не може нас ніхто підперти! Тільки й є десь-не-десь Іван Богданець, той би з нами пожартував. Але його ворон і кості сюди не занесе.

Розігнались вони у двері, одчинили двері, вітряк перекинули і Крутивуса вітряком навернули. А вуса загнали у поміст.

Узяли повиїдали те, що він понаварював, і полетіли собі.

Крутивус поки-то повиймав по одній волосині вуса, одкинув вітряк, приходить у дім — все повиїдано.

От він наварив знову — аж побратими ідуть.

— Що ти так довго порався з обідом?

— Так,— каже Крутивус,— брати, я опізнився. Схопилася велика буря. Як почали вітряки молоти та стали ламатися, а я побіг та припинив їх.

Сіли вони, повечеряли.

На другий день зостається вже другий, а ті йдуть на полювання.

— Оставайся,— кажуть,— ти, що гори пересуваєш.

Вернигора остався, обідати наварив, приготував усе як слід, сів собі коло вікна й пісні співає. Дивиться він у вікно — летить чотири утінки. Прилетіли, упали на поділ, перекинулись паннами і пішли в малу хату. А він і думає: «Як би їх придержати, поки ті прийдуть?»

Пішов, узяв гору, приніс і поставив під дверима.

Підстарша прибігла до дверей і каже:

— Ох, сестриці, щось нас знову підперло.

— Ніхто не може з нами жартувати. Є десь-не-десь Іван Богданець, той тільки може пожартувати.

Прибігла, турнула двері, перекинула гору і його землею навернула. Повибігали, повиїдали, що було понаварювано, й полетіли.

Виліз він із-під землі, заходився варити,— а побратими йдуть з полювання.

— Що це ти так спізнився?

— Е, браття, хто тут був, той знає, а дізнаєтесь. Така мені пригода сталася. Стали великі гори з малими сваритися. Що великі зайняли місце, а малим нема куди рости. То я пішов та непотрібні порозсував, щоб було маленьким куди рости.

На третій день остається вже Вернидуб обід варити. От наварив і сидить коло вікна.

Дивиться — прилітають чотири утінки. Впали на поділ, перекинулися гарними дівчатами й пішли в малу хату.

Він пішов дуба вирвав, дубом підпер і сам сів на дубові. Вони прибігають до дверей — знову заперті.

— Хто це, сеструні, нас підопер?

— Є тут Іван Богданець, той може з нами пожартувати.

Підсередуща вибігла у двері, двері звалила і його дубом придавила.

Вибігають, повиїдали те, що він понаварював, і полетіли знов. Вернидуб знов почав варити їсти.

Приходять його браття і кажуть йому:

— Як? Ти, Вернидубе, не впорався з обідом?

Каже той:

— Хто тут був, той знає, а хто ще дізнається.

Посміхаються ті:

— Та як?

— Та так. Стала діброва шуміти, почали битися, що старі дуби багато місця позаймали, а молодим нема де гілля пускати. Я пішов та порозставляв їх.

Пообідали. На четвертий день Іван Богданець каже:

— Ідіть тепер ви, браття, на полювання, а я вже сам зостануся.

Пішли. Він як звинувся — вола вбив. Оббілував його, м’яса нарубав, обід зварив, сидить собі коло вікна й пісні співає.

Дивиться — летить чотири утінки. Прилетіли й упали на подвір’я, перекинулись гапними дівчатами й пішли в малу хату.

Він думає, як би їх придержати, поки брати прийдуть. Узяв свою паличку бойову, підпер двері плечима і сам паличкою підперся. Стоїть.

Найменша прибігла до дверей, торкнула їх та й каже:

— Сеструні, щось нас підперло!

— Не може,— кажуть,— ніхто нас підперти, хіба Іван Богданець, але його кості ворон сюди не занесе.

Розігналися — ударили, ні, не піддається. Другий раз розігналися — не подається. Третій раз розігнались — не подається.

— А єсть ти Іван Богданець? Одчини!

— А що,— каже,— як будете всім нам за жінок, то одчиню.

— Будем,— кажуть,— вірними дружинами, тільки одчини.

Він пустив. От вони вийшли, сіли коло вікна й усякі пісні співають. Посходились браття, і, котрий котру підпирав, та йому за жінку стала.

А ті дівчата — бездушного Костія дочки. Він дожидав, дожидав дочок — нема, давай велике військо посилати морями.

Дивляться царівни — аж великі полки йдуть морем. От вони й кажуть:

— Іване Богданче, послав бездушний Костій полки війська великі, йдуть до нас морями.

Каже Іван Богданець Крутивусу:

— Іди до моря.

Крутивус пішов, приходить до моря. Одним вусом повернув — море почало грати, другим вусом повернув — так тих усіх море потопило.

Переночували. Дивляться — ще більш іде війська. Іван Богданець каже:

— Дивись-но, ще більше війська йде. Кудою ж вони йдуть? Побратими кажуть:

— Великими ярами.

От один:

— Вернигоро, йди.

Той пішов, впустив їх у яри. Як тільки вони увійшли, він гори стулив — ті й пропали.

Переночували. Дивляться — ще більш полків іде. Побратими:

— Іване Богданче, ще більш бездушний Костій полків посилає.

— А кудою вони йдуть?

— Густими тернами, великими лісами.

— Де ти, Вернидубе?

— Ось-о, брате.

— Йди проти них.

Тільки що впустив їх у густі терни, у великі ліси, як почав ламати, як почав великі дуби валити — ті й пропали.

На четвертий день сидять гарні дівчата коло віконця і пісні співають. Тільки дивляться: йде вже сам бездушний Костій,— війська вже немає.

Тепер Іван Богданець питає:

— А куди він іде?

— Прямо,— кажуть,— дорогою.

— Тепер треба мені самому йти.

Пішов. Стрічає його бездушний Костій і каже:

— Здоров, Іване Богданче! Я думаю, хто то моїх дочок держить, аж ти, поганче! А що, будем биться чи мириться?

— Ні,— каже Іван Богданець,— будем биться.

Іван Богданець побив його так, що той ледве живий. Коли живий, то тільки тому, що він бездушний.

Бились, бились,— убив той Івана Богданця, вигріб яму і закопав його там.

Побратими повтікали, Костій дочок забрав і пішов собі додому.

Тепер у тім місті, де Іван Богданець народився, мати його пригадала собі ті слова, що він казав, як ішов. Одчиняє комору й випускає бичка-самоходника. Сідає на бичка-самоходника, пускає яблучко-покотигорошко й бере в руки цілющої й живущої води. Куди яблучко котиться, туди вона на бичку їде. Де синові білі ноги походили, де він на полювання ходив, то там усюди яблучко викачалось. Прикотилося на те місце, де був він закопаний, і стало.

Одкопує вона. Помазала цілющою водою — зцілився. Помазала живущою водою — ожив і каже:

— Ох, мамо, як я дуже довго спав!

— Синку мій,— каже вона,— ти був неживий!

— Та це мені снилося, що мене Костій бездушний посік, порубав.

Одвів матір додому, а сам повернувся по тих дівчат.

Приходить він до бездушного Костія, а він пішов із своєю жінкою в сад на прогулянку.

Входить до нього в дім і каже:

— Здорові, прегарні дівчата!

— А де ти,— кажуть,— узявся? Він же тебе посік, порубав!

— Ні,— каже,— то він не мене порубав, а куль соломи. Слухайте-но, ви, спитайте ви його, де його душа, що в ньому її нема?

— А як же ми його спитаємо?

— А що ж,— каже,— скажіть йому так: «Тату наш любий, скажи нам, де твоя душа, нехай ми знаємо. Як ти куди підеш, то ми будемо до неї молитися, щоб ми не засмутилися чим».

Вони замкнули Івана в скриню. Коли приходить Костій.

— Що ми, тату, вас хочемо просити… — кажуть вони.

— А що, мої дочки любі?

— Скажіть нам, де ваша душа обертається, щоб ми знали. Як ви куди підете, то ми будемо молитися до неї, щоб нам не так було смутно.

— Моя душа, дочки, у волові.

От він кудись одвернувся, а Іван Богданець і каже їм:

— Бреше він. Візьміть вола, уведіть, обмалюйте його, позолотіть роги, поприліплюйте до рогів свічки, позапалюйте і станьте на коліна та моліться до нього.

Зробили вони так. Тільки входить бездушний Костій і питається:

— Що це ви, дочки, робите?

— А молимось до вашої душі.

— Отакої! Де ж таки видали, щоб моя душа була у волові?

Вони — у плач:

— То ви б нас, тату, й не обдурювали, ви б так і сказали.

76

— Моя душа,— каже,— у качурові.

Іван Богданець знову каже:

— Бреше він. Візьміть, обмалюйте того качура, обзолотіть і на покутті посадіть.

Взяли, обмалювали, посадили на покутті і моляться.

Входить Костій бездушний.

— Що це ви робите?

— До вашої душі’Молимося, тату.

— Отакої! Де це ви бачили, щоб моя душа в качурові була?

Вони — у плач:

— Та ви нам так і скажіть, тату, а не обдурюйте!

— А що ж,— каже,— дочки, моя душа далеко. Моя душа на морі. Там, на морі,— острів, а на острові — камінь, а коло каменя — дуб, а на дубі — гніздо, а в гнізді — качка, а в качці — яйце, і в тім яйці аж моя душа.

— Оце він правду сказав. Випускайте,— каже Іван Богданець,— мене.

Іде Іван Богданець, коли дивиться — хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив.

Старий дід одчинив йому.

— Е,— каже,— богатиря Івана Богданця у вічі видати. То було тільки чувати, а то й у вічі видати. Куди тебе Бог несе?

— Піду на море. На морі — острів, на острові — камінь і дуб, а на дубі — гніздо, а в гнізді — качка, а в качці — яйце, а в яйці — душа бездушного Костія.

— Іди ж,— каже,— нехай тобі Бог помагає. Прийдеш до моря, пом’яни мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого діда, у котрого я першу ніч ночував!»

Розпрощалися, він і пішов. Іде — хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Старий дід одчинив йому:

— Е,— каже,— превеликого богатиря Івана Богданця у вічі видати! Куди тебе Бог несе?

— Піду до моря. На морі — острів, на острові — камінь, коло каменя — дуб, а на дубі — гніздо, а в гнізді — качка, а в качці — яйце, а в яйці — бездушного Костія душа.

— Тепер іди, нехай тобі Бог помагає. Та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого діда, що я другу ніч ночував!»

Іде він, аж стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив, старий дід одчинив:

— Куди тебе Бог несе?

— Піду до моря. На морі — острів, на острові — камінь, коло каменя — дуб, а на дубі — гніздо, а в гнізді — качка, а в качці — яйце, а в тому яйці — бездушного Костія душа.

— Іди ж,— каже той дід,— та пом’янеш і мене. Скажеш: «Пом’яни, Господи, того старого, що я третю ніч ночував!»

Приходить до моря. Походив, походив і каже:

— Пом’яни, Господи, того старого, де я першу ніч ночував!

Як ударить мороз, замерзло морс на дванадцять аршин, він перейшов.

Приходить до дуба і бачить, що сидить качка, та не можна її дістати. От він і каже:

— Пом’яни, Господи, того старого, де я другу ніч ночував!

Як ударить суша, сонце пече, аж сам він до землі падає.

Побивалась та качка в гнізді, побивалася — жарко їй, не може витримати, почала додолу спускатися. Спустилася качка й зомліла. Він узяв її, яйце вийняв і пішов до моря обмивати. Почав обмивати і впустив у воду. Ходить понад морем і плаче.

— Пом’яни, Господи, того старого діда, де я третю ніч ночував!

Як схопиться вітер, як заграє море, як збурхається — викотило й яйце на берег. Узяв він те яйце, у хусточку завертів, заховав у кишеню.

— Пом’яни, Господи, того старого діда, де я першу ніч ночував.

Ударив мороз, замерзло море на дванадцять аршин, він і перейшов.

Приходить до бездушного Костія, а той дуже слабий лежить.

Як ішов же Іван Богданець з дому, то казав дівчатам у печі напалити, щоб палили, поки він прийде.

— Здоров, бездушний Костію.

— Доброго здоров’я, Іване Богдапцю! Даруй мене життям. Дай мені хоч перед смертю душу в руках подержати.

— Дам,— каже.

Вийняв яйце та в піч кидь. А воно — лоп! А Костій із стільця — брик… І неживий став.

Забрав він дівчат, приводить додому. Зібрав усіх побратимів — нехай кожний пізнає свою.

І пізнав-таки кожен свою. Та й почали весілля справляти, почали гуляти. І я там був. Як почали гуляти, як почали з гармати стріляти, забили і мене в гармату, і як стрельнули, так аж тут я сів!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up