Іван Яворовий

У сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками жили собі дідо й баба, а не було у них дітей.

— Зроби мені, діду, з дерева дитину і колиску,— просить стара.

— Це, небого, можна…

Пішов дід у ліс, зрубав явора і витесав хлопчика. Похрестили його на Яворового Івана. Справив дідо й колиску.

Колише баба дитину й доти колисала, що дитина ожила і почала плакати.

Росте хлопчик день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.

Минули два роки. Іван Яворовий ходить до лісу й допомагає дідові.

Раз лиш виголосив цар, що страшні шарпані забрали від нього трьох доньок. І хто би знайшовся мудрий і сильний, щоб визволив дівчат, одна буде його, і цар передасть йому державу.

Коли Іван почув це, сказав:

— Мамко, приготуйте мені щось у дорогу, бо йду шукати царські доньки.

— Синку, ти ще малий, не можеш женитися.

— Доки їх найду, то вже й виросту.

Узявся хлопець йти шукати зміїв.

У лісі стрітив циганина. Той запитав:

— Що ти, Іване, блудиш?

— А ти — що?

— Я шукаю царських доньок, що їх понесли шарпані.

— Та і я ото… Ну, будьмо цімбори[1].

І пішли в’єдно[2]… Раз натрапили на яму без дна. Радяться, як бн ямою спуститися на той світ. Циганин знайшов плиту, наламали галуззя, крутять гужовики. Учинили довгий-предовгий мотуз, прив’язали на плиту. Вже лише сідати та опускатися донизу.

Домовилися так: як визволять царські дівки, поженяться. Один візьме молодшу, а другий — середущу сестру. Старша буде їм за служницю.

Коли Іван спускався на другий світ, наказував циганинові:

— Сиди коло ями, не відходь нікуди. Як потрясу гужовиною — тягни.

Спустився Іван на другий світ, ходить, шукає шарканів.

Раз іде одним звором, де шаркані мали хижі, й підкрався до першої. Чує: прекрасний голос! Дівчина співає. А хижа обертається на курячій ніжці.

Дівка увиділа Івана, перестала співати і каже:

— Чесний легіню! З того світу ти прийшов погинути? У мого чоловіка п’ять голів. Він тебе з’їсть.

— Не журися. В чому його сила?

— Він має таку воду, що коли нап’ється, стає дуже сильним.

— Давай сюди ту воду.

Напився Іван води, сів на стілець і чекає.

— В який час приходить твій чоловік?

— Скоро буде тут.

Раз чує Іван — упала на двір залізна палиця. Іван вийшов, схопив оту палицю й кинув її далеко-далеко. І шаркань[3] побачив, що хтось сильний у його обійстю.

Взяв шаркань палицю в руки й так підійшов до своєї хати. Відчинив двері й загойкав:

— Ху, грішним пахне! Хто тут, жоно, є?

— Чоловіче, якби прийшов сюди мій родич, ти би його знищив?

— Ні, най не ховається.

— Прийшов мій брат,— збрехала жона.

Іван вискочив з-під корита:

— Тут я, шовгоре!

— Добрий день, родаку[4]!

Подали собі руки.

Шаркань наказав жінці:

— Вари мені олов’яних галушок!

Іван зачудувався з того. А змій запитав:

— Будеш і ти, шовгоре, їсти?

— Я ні.

Коли олово розтопилося, шаркань почав їсти й водою запивати. Лиш у нім хуркотіло…

Як наївся, пішли розщибатися[5]!

Шаркань кинув Іваном так, що хлопець забився по коліна в землю. Іван розсердився і кинув шарканем до пояса. Шаркань Іваном — під руки. Іван шарканем — до шиї… І палицею зачав одбивати його голови. Айбо голови знову прилітають змієві до шиї.

Тоді дівка скоро взяла попіл, посипала шию, і голови не можуть прирости.

Так убили шарканя.

Дівка обняла хлопця:

— Ти мій, а я твоя!

— Ти ще не моя, бо в тебе є дві сестри. І їх треба врятувати… Збирай, що є у тебе дороге, і зачиняй двері, а сама сідай під хату і чекай мене.

Пішов Іван до середущої сестри. А вона теж грає на гармоніці й співає. Коли побачила Івана, втекла до хижі, бо не знала, хто йде. Іван одягнувся в гарну одіж убитого шарканя і взяв його шаблю.

Постукав у двері й відчинив. Дівчина заплакала:

— Ой, чесний легіню, ти тут погинеш! Мій чоловік має десять голів. Він тебе уб’є.

— Не вб’є! Лише скажи, від чого твій чоловік сильний?

— П’є таке вино…

Дівка показала бочки з вином. Іван поміняв бочки: де стояло вино — туди підкотив бочки з водою. І питає:

— Який знак дає твій чоловік, коли вертається додому?

— Кидає палицю, що важить дванадцять центнерів.

Іван напився вина, сидить і чекає.

Раз упала палиця. Іван схопив і кинув нею далеко-предалеко.

Шаркань порозумів, що хтось сильний є у його домі. Вернувся за палицею.

А дівчина заховала Івана у шафу.

Тільки відчинив шаркань двері — загойкав:

— Ху, хто коло тебе був? Свіжою душею пахне.

Жінка заплакала:

— Чи ти би знищив мого брата, якби він тут був?

— Ні, не знищив би.

Тоді Іван показався:

— Добрий день, шовгоре!

— Добрий день, родаку!

Подали собі руки.

Шаркань наказав жінці їсти готувати.

Вона розпалила вогонь, розтопила олово, а Іванові окремо зладила з тіста галушок, бо вже зголоднів.

Поїли і напилися. Іван пив вино, шаркань — воду.

Шаркань каже:

— Підемо розщибатися!

— Як хочеш…

Шаркань вдарив Іваном до пояса. Іван — шарканем до попідпліч. І шаблею притинає голови, але голови скачуть на свої місця. Що буде? І тоді біжить дівка з відром попелу. Іван зрубає голову, дівка посипле попелом шию, і голова уже не може пристати до тіла.

Так Іван згубив і другого шарканя. Дівка дуже зраділа:

— Ти мій, а я твоя!

— Ой, ще ні, бо в тебе є молодша сестра, котру теж треба врятувати. Збери все, що маєш цінне, замкни хижу й чекай мене тут.

Іван іде шукати молодшу царську доньку. Шаблю поміняв: узяв від сильнішого шарканя.

Приходить він до третьої хижі. Чує: дівка грає на гармоніці і співає. Коли його побачила, заплакала:

— Чесний легіню, ти прийшов з того світу сюди, щоб погинути?

— Як бог дасть.

Раз палиця гримнула, аж хижа потряслася… І шаркань закричав:

— Ну, чи спіймав я тебе з любасом? — крикнув на жінку.

І зачав вогнем сапати з двадцяти ротів.

Іван скочив за одвірок і, коли голови показалися у хаті, загопкав:

— Шабле, рубай їх!

І шабля зрубала усі голови…

Дівка зраділа, обцілувала Івана.

— Ти мій, а я твоя!

— Ще не знаємо… Збери, що маєш дороге, й замкни хижу.

Дівка так і вчинила. Іван зібрав усіх сестер і каже найстаршій:

— Ти свої дорогоцінності поклади в цю сливку,— і дав їй плід.— А ти, середуща,— до яблука. А ти, наймолодша — до горішка.

Так і зробили. Іван усе взяв, поклав у кишеню.

Зібралися, ідуть.

Приходять до ями. Колиска їх чекає. Іван посмикав, і згори обізвався циганин.

Іван посадив три сестри в колиску й загойкав:

— Тягни!

Циган витягнув наверх царських доньок, і радий, що Іван лишився внизу. Пішов собі з принцесами геть.

Іван зажурився: як дістатися нагору?

Йде стежкою й думає собі: куди веде оцей пішник[6]?

Йде, йде. Не так то було скоро, як я говорю…

Настала ніч. А Іван усе ще йде. Не лишається тієї дороги… Раз лиш бачить світло. Думає собі: тут переночую.

Приходить до хижі, відчиняє двері, а там сидить баба, що має вії до землі.

— Добрий вечір, мамко!

— Добрий вечір, песій сину. Що ти тут глядаєш?

— Глядаю, де би найнятися служити.

— Будеш мені служити. Бери вила й підійми мені кліпки[7], бо я тебе не виджу.

Іван узяв вила й підняв бабі вії.

— Песій сину! Ти — Яворовий Іван… Я про тебе знаю. Знаю і той явір, з котрого тебе вчинили… Будеш доглядати у мене кобил. Три рази їх маєш всокотити[8] й пригнати. Як не доглянеш — голова долі!

Переночував Іван у баби, а вранці йде з кобилами на толоку. А кобили — то бабині доньки.

Коли його стара виряджала з кобилами, дала йому дрімливого ощипка.

Іван пасе кобили, їсть дрімливий ощипок[9], й бере його сон. І заснув. Як проснувся, дивиться: нема кобил!

— Ой, голова не моя!

На це підбігає лисиця:

— Чого ти так бідкаєшся?

— Де би не бідкався, як найнявся сокотити кобили, а вони пропали.

— Я знаю твою бабу. Дай закусити хлібця, і я тобі поможу.

Він з радості дав лисиці ощипок. Лисиця з’їла й каже:

— Йди додому й стань на яслах… Кобили сталися курками. Я на них майстер! Скоро будуть на місці!

Іван побіг у хлів і чекає. Лисиця почала мордувати курей, і вони заскочили у хлів, стали кобилами. Іван їх пов’язав.

Доповідає бабі:

— Кобили в хліві!

Баба залізними вилами б’є їх і сварить:

— Чому ви далися зловити Іванові? Чому?— І наказала, що мають чинити далі.

На другий день знову жене Іван кобили на толоку. Баба дала йому дрімливого ощипка. Він заспав, а кобили пропали. І знову зажурився.

Раз прибігає вовк:

— Що ти так зажурився?

— Де би не журився, коли так і так…

— Не журися… Я тобі поможу, лиш дай мені хліба, бо я голоден.

Іван віддав вовкові увесь ощипок. Вовк поїв і каже:

— Йди додому. Кобили стали воронами… Той старий кінь, що лежить на гної, скаже тобі все, що маєш робити.

Іван скоро — у хлів. Кінь озвався:

— У моєму хвості знайдеш прутик. Тим прутиком махнеш і примовиш: «Лишайтеся на місці».

Іван узяв прутик, вийшов на двір, махнув і примовив:

— Лишайтеся на місці!

Три ворони, що сиділи на високім дереві, прилетіли у хлів і сталися кобилами. Іван прив’язав їх і доповів бабі.

Баба б’є залізними вилами кобили:

— Ви, певно, гуляєте з песім сином, любите його, хочете мене знищити?

Служив Іван і третій день. Баба й тепер поклала йому в тайстру дрімливого ощипка. Не встиг він пустити кобили на толоку, як пропали. Що робити?

З’явився ведмідь. Іван дав йому ощипка, і ведмідь сказав^:

— Йди, неборе, додому, там лежить на другій купі гною віл, він зарадить, що маєш чинити.

Іван прибіг до вола, а той йому каже:

— Не глядай кобил. Вони тебе все одно обдурять. Поглядай у моєму хвості два прутики. Візьмеш їх. Одним махни в лівий бік, а другим — у правий. І доти махай, доки не з’являться кобили. А за службу попроси від баби старого коня.

Іван подякував, узяв прутики й почав ними махати.

А кобили тепер були раками. Коли пливли із виру у вир, Іван ударив їх своїми прутами, і вони знов сталися кобилами. Іван їх загнав у хлів, прив’язав до ясел і доповів бабі третій раз:

— Служба скінчена!

— Ну, песій сину, проси, що хочеш! — баба сердита, аж волосся з себе рве.

Іван просить старого коня, що у хліві лежить на гної…

Баба переговорює:

— Ти заслужив золота, срібла!

— Не хочу нічого, лиш того коня!

Баба ганить Івана, айбо він лиш своє просить.

— Ну, раз так, бери, що хочеш.

Іван зайшов у хлів.

— Добре ти вчинив,— каже кінь.— Відкланяйся бабі,

Іван відкланявся. Коли відходив, баба плюнула за ним, але встиг заперти двері, бо міг згоріти.

Осідлав коня.

— Ну, як хочеш їхати,— питає кінь,— за вітром чи проти вітру?

— Як тобі ліпше.

Кінь знявся вгору. Летять…

— Поглянь, що за нами?

Іван оглянувся і каже:

— Чорна хмара.

— То баба. Держися! Чи маєш гребінь?

— Маю.

— Кинь позаду себе.

Іван кинув — і зразу зробилася густа хаща від землі до хмар…

— Коби ми встигли вилетіти у наземний світ — там баба не має моці,— каже кінь.

Чорна хмара женеться за ними, майже їх наганяє, але вони перейшли границю…

Баба страшно заревіла:

— Песій сине! Ой, з'їв ти мене!— І нараз розпуклася й розсипалася на порох.

Іван та кінь сіли перепочити.

— Знебулися ми головного ворога!— зрадів кінь.

Як попоїли, він сказав:

— Тепер просто в царське місто. Вчуємо, що нового.

На краю міста зустріли одну жінку.

— Добрий день, мамко!

— Добрий день, синку!

— Що нового чути?

— Синку, велика новина. Вернулися три царські доньки, й готується весілля. Той, хто їх звільнив від шарканя, бере собі молодшу… Якийсь циганин…

Іван припросив свого коня у хлів до одного чоловіка, а сам пішов далі. Попав до шевця.

— Добрий день,— поклонився.

— Добрий день.

— Пане майстер, чи я би у вас не був помічником? Я знаю роботу…

Майстер сказав Іванові, що королівська донька розпорядилася, аби їй вчинили такі топанки[10], яких іще нікому не робили.

— Я вчиню… Не журіться. У мене є матеріал,— відповів на те Іван.

Всі полягали спати, а він узяв горіх, відімкнув його, вийняв черевички молодшої сестри й повісив на гвіздок. Ліг на постіль і заснув.

Надранок прийшла молодша принцеса, а Іван заховався за піч.

— Чи готові мої топанки?

— Готові…

Майстер зняв черевички й подав дівчині. Дуже зачудувалася:

— Не твої руки це зробили! У тебе сякого матеріалу нема!— І покрутила головою.— Ще мушу йти до кравця…

Іван бігом до кравця.

— Добрий день, пане майстер.

— Добрий день.

— Чи є у вас якась робота?

— Є, айбо я не годен зробити.

— Та що то за робота?

— Треба пошити молодій принцесі таке плаття, яке я ще нікому не шив.

— Я спробую!

Іван сів за машину і щось там цоркоче. А як майстер вийшов, відімкнув горіх, вийняв прекрасне плаття і повісив на клинець.

Раз чує, йде молода. Сховався за піч.

— Чи готове плаття?— питає принцеса.

— Готове, айбо не знаю, чи полюбиться вам…

Вона глянула на стіну і чудується… І покликала майстрів на своє весілля.

Як пішла, Іван побіг до свого коня.

— Що нового, Іване?

— Молода нас покликала на свадьбу…

Коли на другий день хлопець зібрався на весілля, кінь сказав:

— Іване, посягни мені у ліве вухо.

Іван витягнув собі прекрасну одіж…

Знялися і летять понад царський палац.

Циганин побачив і загойкав:

— Пресвітлий царю, подивіться, який я славний: сам ангел їде до мене на свадьбу!

Іван закрутився і сів на царському дворі.

Збіглися до нього:

— Що ти за один?

— Скажу, тільки поведіть мене до молодої.

І коли принцеса увиділа Івана, заплакала від радості, обняла його і поцілувала.

Цар дивується:

— Донечко моя, що сталося?

І донька розповіла, як Іван їх визволив, як циганин його лишив, а їх примусив поклястися, аби нічого не казали, що то не він убив шарканів…

Покликали цигана. Як побачив він Івана, у сім разів чорнішим став. Айбо ні в чому не хоче признатися.

— Докажи, що ти врятував їх!— крикнув Іван на циганина.

— Які ще треба докази? Чи не я привів їх у палац?

— Ти привів, а хто їх врятував?

Іван вийняв із кишені сливу і поклав на стіл.

Старша сестра схопила сливу, відімкнула своє плаття і дорогоцінності.

Далі вийняв яблуко.. Середуща сестра схопила те яблуко, бо там було її багатство.

Нарешті, Іван поклав на стіл горіх… Молодша сестра схопила, відімкнула, а там не було ні черевиків, ні одягу. І зрозуміла все.

— Ось наш визволитель!— сказали сестри.

Тоді цар наказав цигана скарати, а за Івана Яворового дав молодшу доньку.

І я там був, вино пив. По закутках стояли міхи солом’яні з поливкою. Кістки обгризені. Я голодний був, поливки напився, кістку вхопив — і нараз зуба зломив. Та й казці кінець.

[1] Цімбора — товариш

[2] В’єдно — разом

[3] Шаркань — змій

[4] Родак — родич

[5] Розщибатися — боротися

[6] Пішник — стежка

[7] Кліпки — вії

[8] Сокотити — стерегти

[9] Ощипок — прісний корж

[10] Топанки — черевики