Іван Королевич

Казка зачинається із бідного хлопчини, котрий не мав ні вітця, ні матері — жив межи народом. Коли дійшов якихось шістнадцяти-сімнадцяти років, служив уже не лише за те, що діставав їсти — ґазда за рік служби пообіцяв йому й телицю.

Іван узяв телицю. Корівка отелилася і почала доїтися. А хлопець пив стільки свіжого молока, що став міцним леґінем. Так його й назвали: Іван — коровин син. І він собі надумав таке:

— Не буду я служити, піду на мандрівку!

Купив собі на дорогу плащ та йде хащами й пустами, бо сіл тоді близько не було. Раз видить — на скелі стоїть чоловік: бере у руки камінь і тре на порох!

— Що ти за один? — спитав Іван силача.

— Я — Сучикамінь.

— А я — Королевич, — назвав себе хлопець, бо то йому любилося ліпше, як коровин син.

— Поміряймося силою.

— Ну, кидай! — говорить Королевич.

Сучикамінь вдарив ним у землю, аж заглибив його до колін, а ноги не зігнулися.

— Ну, кидай ти мною, — сказав Сучикамінь.

Королевич кинув Сучикаменем і загнав у землю аж до пояса. Витяг його й каже:

— Будьмо побратимами і не розлучаймося.

Ідуть вони лісами. Чують великий тріск.

— Що то так тріщить?

Дивляться — якийсь чоловічисько рівне дерево кривить, а криве направляє:

Королевич каже:

— Сильний чоловік, коли такого бука скривить і направить!

Думає, що діяти? Кликати боротися чи ні? А далі гукнув:

— Я не хочу вірити, щоб над мене був сильніший витязь! Хто ти такий?

— Я — Кривихаща. Подивися: рівне дерево кривлю, а криве направляю.

— Бо не маєш другої роботи! Ходімо поборотися!

Схопилися, і Королевич каже:

— Кидай першим ти.

Кинув Кривихаща, і він загнався в землю аж до пояса.

Розсердився Королевич, вискочив:

— Ну, держися добре! — крикнув Кривихащі.

І коли ним раз гупнув у землю, загнав до підплеч.

Витяг Королевич Кривихащу й каже:

— Будьмо побратимами!

Пішли по світу троє. Королевич серед них за старшого. Ідуть лісами, горами. Так вони приходять на одну полонину. На полонині стоїть хата, відчинені обоє дверей — сінні та й кімнатні. Заходять до хати і видять — усе є, але ніде живої душі. Лише три рушниці висять на стіні. Королевич каже:

— Хлопці, облягайтеся, тут будемо жити.

Переспали вони ніч. Уранці встали, дивляться — а в хаті вже немає ні їсти, ні пити.

— Хлопці, котрий піде зі мною полювати? — питає Королевич.

— Я йду, — озвався Кривихаща.

Скоро вони принесли до хати убитого вепра і знову пішли в хащу.

Сучикамінь варить їм полуденок: поставив на ватру цілий котел м’яса. Та в одинадцять годин з’явився якийсь дідо із бородою на два метри. Став перед порогом, поклонився:

— Добрий день.

— Добрий день, діду.

— Ой синку, підійди — пересади мене через поріг.

— Та хто ви такий?

— Я — Ногтиборода.

Сучикамінь пересадив діда через низький поріг і положив його на піч, щоб зігрівся. А дідо просить їсти. Сучикамінь витяг із котла великий кусень м’яса. Дідо з’їв і просить ще.

— Більше не можу дати, бо нас троє.

— Чи ти знаєш, хлопче, що я з’їм оте м’ясо на твоєму череві та з хребта виріжу ремінь?

Схопив Ногтиборода Сучикаменя, кинув його на землю, взяв котел з вогню и висипав гаряче м’ясо йому на голе черево. І те м’ясо на череві з’їв. А потому перевернув хлопа догори хребтом і видер ремінь на три персти. Сам зібрався, пішов геть.

Сучикамінь поставив варити уже друге м’ясо, аби було друзям на обід. Скоро Королевич та Кривихаща вернулися. М’ясо лише кипіло.

— Чому ще не готовий полуденок?

— Огонь не хотів горіти. — Сучикамінь ганьбився сказати їм правду.

Переспали вони піч. Сучикамінь, хоч його болить, та йде полювати. Дома зостався Кривихаща. Поставив котел з м’ясом, готує обід. А в одинадцять годин приходить Ногтиборода. З порога вклонився:

— Добрий день!

— Добрий день, діду.

— Ой синку, підійди — пересади мене через поріг.

— Та хто ви такий?

— Я — Ногтиборода.

Кривихаща пересадив діда через низький поріг. Положив його на піч, а дідо просить їсти. Кривихаща витяг із котла великий кусень м’яса і дав дідові. Той з’їв і просить ще.

— Більше не можу дати, бо пас троє.

— Чи ти знаєш, хлопче, що я з’їм оте м’ясо на твоєму череві, а з хребта виріжу ремінь?

Схопив Ногтиборода Кривихащу, кинув його на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м’ясо йому на голе черево. М’ясо на череві поїв, а далі Кривихащу пере вернув догори хребтом і видер з нього ремінь на три персти. Сам зібрався й пішов геть.

Кривихаща варить друге м’ясо. Приходить Королевич із Сучикаменем — обід ще не готовий.

Сучикамінь знає, чого так, мовчить. А Королевич запитав:

— Чому нема полуденка?

— Огонь не хотів горіти, — сказав Кривихаща.

Переночували, а на третій день зостався вдома Королевич. Варить він полуденок, а в одинадцять годин приходить дідок — із бородою на два метри.

— Пересади мене через поріг.

— А хто ти такий?

— Я — Ногтиборода.

— То перелазь сам.

Дідо переліз. Сів на піч і просить їсти:

— Дай м’яса.

— М’яса тобі не дам, на м’ясо є люди.

— Не даси? Я з’їм оте м’ясо на твоєму череві, а із хребта видеру ремінь.

— Ти — мені? — Королевич схопив Ногтибороду, взяв з-під лавиці сокиру, котра двадцять років уже не була гострена, і витяг дідика за хату. Там лежав бучисько, що його вітер вивернув з корінням. Королевич розколов сокирою бука і прищепив розколиною дідову бороду.

Вернувся до хижі та й ладить полуденок. Приходять побратими — м’ясо вже готове. Пообідали, а Королевич каже:

— Ходіть за хату, щось вам покажу.

Вийшли надвір, а там, де лежав бук, нічого нема: дідо бородою потяг і бучиська.

Королевич злякався:

— Браття, збираймося за дідом! Той може нас ізжити зі світу!

Ідуть вони слідом, бо бук наробив борозни, коли його дідо тягнув бородою.

Прийшли до самого царського палацу — а цар дуже плаче.

— Що ви, царю, плачете?

— Як мені не плакати, коли Ногтиборода узяв мої три доньки.

Ідуть вони далі. Раз приходять до одної ями. Сіли відпочити, а Королевич каже:

— Ідіть принесіть гвіздя, дощок і дві тисячі метрів мотуззя.

Коли все це принесли, Королевич змайстрував колиску:

— Браття, я спущуся у підземний світ. Покляніться дванадцять разів, що будете мене тут чекати й витягнете назад. Я піду сам за Ногтибородою.

Вони поклялися. Спустили його в землю. Дуже довго спускали… А під землею Королевич знайшов дідову хижу. Перед хатою лежав вивернутий бук, а у виверті була пристрижена борода. Заходить Королевич, а дід на печі курить залізну люльку.

— Ти і тут мене знайшов? — здивувався Ногтиборода.

— Знайшов, знайшов — аби тебе спровадити зі світу!

Порубав діда шаблею і склав, порубаного, в бочку. Сам рушив по кімнатах. Заходить до одної, а там царська донька шиє на машинці.

— Що то за машинка? — питає Королевич.

— Машинка така: скільки собі задумаєш, стільки вона зшиє.

Королевич розібрав машинку і склав у торбину. Заходить він до другої кімнати, а там царська донька вишиває голкою решітки і квіти.

— Що то за голка? — питає Королевич.

— То голка така: що задумаєш, те вона й пошиє.

Королевич взяв до торби й голку. Заходить він у третю кімнату. А тут царська донька ножицями крає полотно.

— Що то за ножиці? — питає Королевич.

— То ножиці такі: скільки собі задумав, стільки і покраєш.

Взяв і ножиці. А потому зібрав царських доньок, пішов в ними до ями. Думає собі: «Старша буде Сучикаменева, середуща — Кривихащева, а молодша — моя».

Поклав старшу царівну в колиску і дав знак, аби тягли. Витягли нагору — одну, другу, третю. Тоді Сучикамінь з Кривихащею порадилися:

— Старша дівка погана, а молодша красна. Коли ми витягнемо Королевича, та він візьме молодшу, а старша, паскудна, мусить залишитися одному із нас.

І договорилися, що вони підтягнуть Королевича до половини ями та й пустять униз.

Але Королевич був хитрий: знав наперед думки побратимів. Зважив такий камінь, як він сам, поклав у колиску і гукнув:

— Тягніть!

Витягли вони до половини, а далі пустили. Колиска з каменем упала і гупнула так сильно, що вибила яму на три метри широку і три метри глибоку. Тоді Королевич побачив їх вірність.

Думає, як вийти? Вернувся він і йде тою дорогою, куди заходив Ногтиборода.

Раз пуститься тут вогняний дощ! І чує Королевич на дереві писк. Виліз на бука, дивиться — а у гнізді троє змієнят. Він розгорнув свого плаща і накрив їх від вогню. Вогняний дощ перестав, і змієнята кажуть Королевичу:

— Іди під бука і сховайся. Як прилетить наш нянько, він дасть тобі добру нагороду за те, що ти нас врятував од смерті.

Змій був радий, що його змієнята зосталися живі. Питає:

— Хто вас врятував?

— Ми би вам сказали, але ви його з’їсте.

— Де би я таке зробив, коли він вам дав життя!

Королевич те почув і нараз озвався. Змій підлетів до нього і каже:

— Який подарунок хочеш за те, що ти врятував моїх дітей від вогню?

— Хочу, аби ти мене виніс на землю.

— Та я винесу, якщо даси мені дванадцять буйволів, дванадцять печей хліба, дванадцять бочок вина.

Пішов Королевич до Ногтибороди і в його хижі знайшов усе.

Приніс оте змієві, поклав йому на хребет ще й бочку із порубаним Ногтибородою і сам сів межи крила. Летять вони вгору. Коли були від землі якісь дванадцять метрів, харчі уже вийшли. А змій просить їсти.

— Дай щось, бо впаду!

Королевич подав йому бочку з Ногтибородою. І змій вилетів нагору. Як сіли на землю, він запитав:

— Із чого то напослідку було таке недобре м’ясо?

— З Ногтибороди.

Змій те м’ясо виплюнув.

Тоді Королевич попрощався з ним і йде собі в місто. Але має дуже бідний вигляд: оброслий і обідраний. Заходить у місто, а там жив один кравець, котрий шив одежу на увесь народ. Королевич питає його:

— Чи не треба вам помічника?

— Та вмієте шити?

— Умію, ще й приладдя ношу із собою.

І взяли його за помічника. Завели в кімнату, а тут було полотна на півтора року. Королевич на вечір замкнувся, поставив машинку, котра сама шила, вийняв ножиці, котрі самі краяли. Він усе пошив за одну піч, повішав по стінах.

Коли зайшов кравець і побачив, що усе пошите, пустив чутку по цілому світу, який у нього помічник.

Дізналися про це царські доньки і принесли шити сорочки женихам на весілля. Королевич добре їх запам’ятав, але вони його не впізнали. Пошив красні сорочки на Сучикаменя і на Кривихащу. І його позвали на весілля.

Тим часом Королевич уже прибрався, поголився. Прийшов до царського палацу і сам — як жених. Царівни одразу впізнали його. Упізнали його й побратими і дуже злякалися.

Королевич поговорив з ними, нагадав їм, що вони зробили — як дванадцять разів поклялися й порушили клятву. А далі витяг шаблю і обом зняв голови.

Царські доньки посвідчили, що то він їх визволив. І Королевич уже був у великій славі. Він узяв собі за жінку молодшу царівну й лишився на царстві. Ніхто ані не згадував, що він — коровин син.