Один чоловік жив у великій радості зі своєю жінкою і своїми дітьми — Іванком та Марікою. Жили, але вкупі недовгий вік мали, бо жінка померла. Чоловік зажурився. І взяв собі у голову, що він не буде більше одружуватися. Дев’ять років жив з дітьми самотній, а в десятім році пристала в ґазди служниця. Вона приходила до нього, як до свого сусіда, і розрадила його. Тоді почав казати:
— Поберімося!
Служниця відповіла:
— Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю їх!
— Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там запиши. Най собі там ходять.
Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:
— Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.
Лишив дітей, прив’язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи — і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:
— Ходімо помалу додому.
Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно — служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:
— Боже, боже, ба що мої сироти діють у темній хащі? Та діти обізвалися:
— Няньку, ми прийшли!
А служниця почула їх голос і нараз утекла.
Другого дня каже:
— Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.
І чоловік завів дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:
— Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:
— Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.
Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:
— Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати поряд, головами у різні кінці. Добре вони заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь. Дивиться й дивується: у тулуба дві голови — одна в один, а друга в другий бік. Ведмідь злякався, пішов далі. За ним прийшов вовк — теж побоявся тулуба з двома головами. Так кожна звірка приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, помилися й зібралися далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Розгріб попіл, дивиться, а там красний хліб. Розрізали і почали їсти, їдять, їдять, а хліб усе цілий!
Ідуть, блудять у темному лісі, а не знають, де їхня домівка.
Так ходили діти по хащах за багато років. Раз вони прийшли на одне поле — відпочивають, гріються на сонці. Бачить Іванко на рівнині явір — вісімнадцять метрів вишини, без жодного сучка, а має три гілляки. Але дивиться далі, а на тому яворі блищить якась шабля, рушниця і сорочка. І думає: «Все то мені було би придатне, якби міг узяти!» Хлопець ще раз поглянув угору, бачить — на сорочці написано золотими буквами:
«Хто буде такий мудрий, щоб виліз на явір і взяв цю сорочку, той стане сильним на сім держав. Хто би взяв рушницю, а з-під явора сім куль та коби раз вистрілив, куля знищила би нараз третю частину світу і знову впала би під явір. А хто би взяв шаблю, то зарубав би нею ворогів, скільки собі задумає».
Іванко каже до сестри:
— То був великий дурень, що це написав. Таке не може бути правда!
І пробує вилізти на явір. І ліз які чотири години, а коли вже перейшов через половину, то почало його тягнути вгору. Іванко межи стовбурами сів, трохи відпочив. А потому зібрав усі речі та злізає помалу долі.
— Маріко, почуваю, що я сильний аж на сім державі Зібралися, йдуть далі великими лісами. Знайшли старого бука, котрий мав метр і пів товщини. Іванко і каже:
— Я міг би сього бука вирвати з корінням.
Поклав на нього руку, а бук почав одразу нагинатися. Маріка закричала:
— Брате, не хитай, бо майже впаде!
Іванко, як побачив, що бук подається, поклав на нього другу руку. Вийняв дерево з корінням і перевернув верхом до землі, а корінням догори. Тоді узяв сестру на руку і легко поніс.
Іде, іде — крізь темні ліси. Бачить якийсь блиск. Підійшов, а то блищить у камені. Таке маленьке світло, як від свічечки. Іванко вдарив у каменя, а той розсипався на порох. І помітили, що в землю ведуть сходи. Зійшли униз — гам двері. Хлопець їх розбив і здивувався: сімнадцятилітня красна дівчина варила в печі їсти. Вона запросила:
— Заходьте в нашу хижу і щось поїсте, бо виджу, що голодні.
Сіли вони їсти, а дівчина приказує недобре:
— Вечеряйте, та йдіть собі геть, бо тут живе дванадцять розбійників. Коли прийдуть — порубають вас!
Іванко їй відповідає:
— Нам однаково. Нянько нас відправив у хащу на смерть, щоб загинули.
Нараз земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. І радяться:
— Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо все своє добро?
А старший говорить:
— Хлопці, я не дуже лишив би наше золото і срібло, але тут була велика сила. — Далі подумав і сказав: — А все-таки заглянемо в хижу.
Заходять до хати, а там сидить хлопчина і ще менша дівчинка. Тоді вже нічого не брали в голову на них. Розвішали рушниці по стінах, сіли собі вечеряти. Коли повечеряли, старший наказав:
— Ану, хлопці, підіть у пивницю і принесіть пива.
Троє скочили в пивницю і принесли три бочки пива. Старший почав бесіду з Іванком:
— Коли ти вип’єш цілу бочку пива, то лишишся живим.
На то Іванко каже:
— А ви зробіть наперед самі, аби я бачив — як.
Старший зупинився коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усе пиво. То-то був хлопчище!
— Ну, випий ти!
Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися і пиво розіллялося. Розбійники схопили свою зброю, обскочили Іванка й закричали:
— Підіймай угору руки!
Іванко засміявся:
— Послухайте, люди, думаю, перед смертю ви дозволите мені побавитися шаблею. — І коли витяг свою шаблю, то нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, впав у кров, і йому лиш вухо Іванко сягнув. Зібрав хлопець розбійників і позносив у порожню хижу, а сам рушив по других кімнатах. В одній стільки золота, що тільки посередині лишилася вузенька доріжка; у другій — одежа, яку собі задумати; а у третій — хліба, муки, сала — всього, що потрібно. Хіба лише пташиного молока нема. Коли Іван оглянув ґаздівство, каже служниці:
— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?
— Я того й того царя дочка. Ходила у школу, що на краю міста. Розбійники напали на мене і взяли із собою. Так я вже шість років тут перебуваю.
— Коли вмієш писати і розумієшся у світі, можеш іти додому.
Дівчина подякувала хлопцеві й зібралася йти. Тоді Іван каже до сестри:
— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба…
Лише від тої комірчини, де лежали розбійницькі трупи, ключа їй не дав. А сам пішов оглянути довколишній ліс. Не сиділося йому, бо почував у собі дуже велику силу. Від не боявся раз нічого, бо гадав, що вбив усіх розбійників. Але коли хлопець пішов з дому, старший розбійник став на ноги й покликав Маріку:
— Маріко, чуєш?
— Що вам треба?
— Будь така добра, піди до криниці, принеси води й пусти її крізь ключову дірку.
Маріка послухала. Пустила воду крізь замок, а він відімкнувся. Розбійник помив вухо живлющою водою, і вухо зрослося. А Маріці каже:
— Чи ти хотіла би мене за свого чоловіка?
— Хотіла би, — мовила Маріка.
— Але ми не можемо побратися. Лише коли захочеш згубити свого брата. Як він прийде додому, ти прикинься хворою і камси, що їла б вовче м’ясо. Він піде межи вовків, його розірвуть.
Перед печерою росла чарівна груша, котра чи зимою, чи літом зацвітала, коли хто приходив. Старший виглянув надвір, а груша цвіте. Заскочив до хижини, де були порубані розбійники. А Іванко заходить і бачить: сестра в постелі йойкає.
— Що з тобою сталося?
— Дуже мене болить. Їла би з малого вовченяти м’ясо. Може б, стало легше.
Іванко — у ліс. Бачить, стара вовчиця іде з п’ятьма вовченятами. Нараз набив рушницю і хоче стріляти. Вовчиця проговорила:
— Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі вовченя живим і понеси сестрі. Вона не буде його їсти, а ти мале вичеши й пусти.
Так воно і сталося.
Тоді старший розбійник намовляє дівчину:
— Маріко, Маріко, кажи, що хочеш м’яса з малого ведмедяти.
Іван пішов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмедятами. Прицілився стріляти, а ведмедиця каже:
— Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі ведмежа живим. Сестра не буде їсти моє ведмедятко, а ти його вичеши й пусти.
Старший розбійник дивиться, а груша цвіте:
— Ой, Маріко, твій брат не вмирає!
І потому словами сестри відправляв Іванка на усяку звірку, та Іванко вертався живим і приносив їй живе звірятко.
Тоді старший надумав ще одне хитре діло. Аж і тепер Іван не загине, то більше ніколи! Говорить Маріці:
— Скажи йому, аби він пішов межи дві гори принести води. Ті дві гори одна одну б’ють, а межи ними є криниця. Коли він буде брати воду, гори його здавлять.
Іван пустився у дорогу. Але до криниці потрапив на полуднє, коли гори перестали битися. Зачерпнув собі води, вернувся додому.
А розбійник собі пригадав, що є й інший спосіб позбутися хлопця. І намовляє дівчину:
— Кажи йому, що за горою меле дванадцять млинів, і най тобі принесе з них борошна. Ті млини відчиняються раз у двадцять років — мелють людські кістки. Завтра двері на млинах відчиняються і, як тільки він зайде, замкнуться за ним.
Іван іде по борошно у чортівські млини. Але та дорога була досить довга. Зробив собі пищалку і грає. Доки дійшов, то за ним зібралися усі лісові звірі. Так зі звірятами зайшов. Двері ніяк не могли запертися, стільки було звірки. Іван набрав у кишені борошна і повертається додому.
Груша зацвіла. Старший розбійник каже:
— Недобре! Клятий хлопець і там не загинув. Ну, Маріко, остання порада. Зробися здорова і попроси Івана: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Він скине сорочку, викупається і від слабості засне. А ти візьми ганського волосся, зв’яжи йому руки і свисни мене.
Так і сталося. Маріка попросила:
— Братику мій любий, я хочу зробити за твої труди одне добре діло: най я тебе скупаю у паренім молоці!
І купала його так, що скоро заснув. А тоді зв’язала йому руки кінським волосом і свиснула розбійника. Старший розбійник вибіг із комори, перебрав на себе Іванову силу і розбудив хлопця. Та й судить над ним суд — якою смертю погубити. Сестра уже пожаліла брата і почала просити, щоб розбійник його не вбивав, бо й Іван його не вбив. І старший розбійник виколов йому очі. А потому взяв хлопця на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого там Іванові не сталося, лише не міг вийти.
А в ліс прийшли люди. Розгарячилися в роботі й відправили по воду хлопчину, що був їм за підручного — каймана. Хлопець не журився — узяв відро, приходить до колодязя. Та чує, що в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, прибіг без води. Лісоруби почали кричати:
— Чого лишив відро?
— Лишив, бо там чорт!
Люди взяли цапіни[1] і йдуть до колодязя. Дорогою говорять про себе:
— Не біймося чорта! Усі разом уб’ємо його!
Іван почув з колодязя, про що люди радяться, й гукає:
— Не вбивайте, я чиста душа, а в колодязь попав так і так!..
Люди почули людську мову і спокійно підійшли. Витягли Івана, принесли в колибу. Один йому дав гаті[2], другий сорочку — одягли сліпого.
Побув Іван межи людьми три роки. Одні відходили із лісу, другі приходили у ліс, але усі годували хлопця. Подумав собі він: «Не йдуть люди в хащу з гаразду. Вони тяжко роблять. Піду я собі геть. Най більше не живу!»
А не видить, куди йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і головою падає у воду. Та нараз у нього з’явилися очі, бо там була криниця з живлющою водою. Іван вернувся у колибу, взяв пилу, цапіну і пішов у ліс. Так робив три роки і заробок віддавав тим людям, що його, сліпого, годували. Лишав собі тільки на видатки. Потому ще три роки він робив на себе. Перебув Іван із лісорубами цілих дев’ять років: три без очей, а шість із очима. На дев’ятім році зібрався в дорогу.
Йде і приходить на розпуття. А там сидить старий чоловік. «Які сто п’ятдесят літ може мати дідо», — подумав Іван і почав казати:
— Заміняйте зі мною одежу.
А дідо мав на собі лахміття. І каже він Іванові:
— Ти говориш зі мною на сміх? Думаєш, я ніколи не був молодим?
— Не на сміх я з вами говорю, справді хочу мінятися.
І вони помінялися. Коли дідо убрався в Іванову одежу, витяг собі з-під старого пня пляшечку з водицею, покропився — й нараз помолодшав: став такий, як у вісімнадцять років.
А Іван говорить:
— А мені би, діду, таку воду, аби я став старим. Дідо витяг пляшечку, побризкав Івана — і той зробився старшим за п’ятдесят років.
— Ой, дідику, ви вже молоді — дайте мені скляночку і з молодою водицею.
Дідо дав йому обидві пляшечки. Тепер Іван подумав, що йти би до сестри. Приходить і бачить: хижа не в вечері, як була, а вже на землі. Двір добре обгороджений, не можна й зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом, аби відчинили.
Вийшла сестра Маріка і пустила жебрака у дім, дала йому їсти. Жебрак поїв і хоче відробити: заніс води і дров до хати. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній. Так лишився й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лавиці лежить якийсь дідок.
— Що то за один?
— То старий жебрак. Говори тихо, бо він спить.
Сіли вони вечеряти, а потому пили й грали в карти десь до години по півночі. У годину по півночі полягали спати. Були п’яні, п’яні. А Іван не спав. Він мав на собі гуню[3] — рідку, як сачок. Дивився крізь дірки і побачив, що вони заснули. Тоді тихо встав, підійшов до постелі, де лежав розбійник, і взяв свою сорочку, шаблю та рушницю. Як одягнув на себе сорочку та ще покропився молодильною водою, то став такий, як молодий принц. Пройшовся по кімнаті і почав будити розбійника з жінкою. Коли їх розбудив, то нараз обоє впізнали його і дуже налякалися. Але Іван каже:
— Я вас не буду бити, досить, що ви з мене посміялися…
У закутку помітив пищалку і згадав своїх звірят. Як почав пищалити, знову збіглася до нього усяка звірина. А ведмідь говорить:
— Царю наш, дозволь нам поборотися із розбійником.
І звірі розтягни того на шматки. Сестра дуже плаче за розбійником, що вона лишилася самотня. Але Іван пішов собі далі.
Скоро почув, що в одній державі — велика посуха, бо змій запер воду. Зібрався Іван зі звіркою і йде в ту державу.
Коли спустився з гір зі звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Іван бачить: така страшна спека, що яйце може спектися просто на дорозі. Приходить він до корчми і каже:
— Дай мені, корчмарю, дві бочечки пива по сто п’ятдесят літрів!
Корчмар не міг принести, а відчинив йому пивницю:
— Бери собі сам.
Іван випив триста літрів пива, тоді почав бесіду:
— Які у вас новини?
— Новини недобрі, велика посуха, бо клятий змій позакривав нори. Уже мої три доньки дані за воду змієві. Завтра припадає на саму царівну. А вона десь десять років тому, як вернулася від розбійників.
Іван здогадався, що то царева донька, котру колись визволив з печери. І каже корчмареві:
— Веди мене, де змій!
Корчмар не хоче, він боїться. Але мусив Івана вести. Потім хлопець його відпустив. Сам сів на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував до змія приречених дівчат. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А вона ще здалеку впізнала Івана і жалібно заплакала. Циган зупинив коні, щоб кинути дівчину в колодязь. Але Іван скочив на коляску, аж вона по осі увійшла у землю, і говорить дівчині:
— Не бійся, я не дам тебе!
Та й викликає з колодязя змія:
— Молодий пане! Тут є дівка!
А коли змій показав дванадцять голів, Іван одразу відрубав їх шаблею. Циганин вернувся із царською донькою, а Іван лишився. Коли циган їхав через річку, попід міст уже текла вода. Він зупинив коней і примусив дівчину клястися, що сам убив змія. Дівчина поклялася і пообіцяла, що буде його.
Іван вернувся до сестри, бо коли відходив геть, поставив їй дві бочки: за себе і розбійника. Тепер подивився: в його бочці дуже мало сліз, а в розбійницькій аж ллються через край. І повернувся у державу, де була посуха. У корчмі питає:
— Ще нового?
— Вже ліпші новини. Циган убив змія, і води стало досить. Завтра побереться донька царя із циганом.
А з Іваном були усі звірі. Заєць почув про весілля й каже:
— Царю наш, пусти мене поглянути на молоду пару.
Іван його пустив. А царівна казала сторони: коли буде йти яка звірка, то щоб її впустили. Вона взяла зайця на коліна і повеселішала. Почастувала його добре, тоді заєць замовив собі два танці заграти.
А циган у палаті сидить на подушках аж під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися.
Вернувся зайчик до Івана, а далі лисиця проситься на весілля. І вона затанцювала. З-під цигана висунулися другі дві подушки.
Проситься вже на весілля вовк. Але Іван не дуже хотів пускати туди вовка — боявся, що вовчисько накоїть біди. І все ж відпустив. Коли вовк показався, то сторожа почала тікати. А він собі зайшов у палату, і царівна його частувала. Вовк так само замовив два танці. А коли він танцював, скочив до цигана і відкусив ноги до самого клуба. Циганин без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.
Вернувся вовк і розказав, що було в царя.
— Тепер ходімо всі, — каже Іван звірятам.
Царська дочка побачила Івана, обійняла його і все розповіла старому цареві. Звірка розтягла цигана, а на подушки сів Іван.
Але він дав прикликати і свою сестру. Сестра прийшла, а після весілля позамикала звірку по царських хлівах і братові підклала у постіль гострі залізні вила. Іван пробив серце і нараз помер. Всім було дуже дивно. А звірка лежала у хлівах три дні, ніхто про неї не старався. Каже ведмідь:
— Розбиваймо хліви! З нашим царем, либонь, якась біда, коли ніхто не несе нам їсти.
Розвалили хліви і побачили: царівна колише свого чоловіка у золотій труні й дуже гірко плаче. Ведмідь поклав лисиці кошики на шию, а в них — дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води. Івана помили, та вій не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: у лівий бік забилися вила. Ведмідь витяг вила, пустив у рану краплю живлющої водиці, й тоді Іван устав.
— Ой, як я заснув!
— Бодай твоя сестриця так заснула! — каже йому ведмідь.
Іван здогадався, що вона зробила, і відповів звірам:
— Робіть із нею, що хочете.
І звірка розтягла невдячну сестру на чотири частини.
Іванко щасливо жив собі з царівною та й звірина жила при них добре.
