Був один сорокарічний чоловік. Оженився і через рік народився у них хлопчик. Його жона недовго жила — померла, коли синові минув дев’ятий рік.
Зажурився чоловік, як ростити хлопчика… Вийшов на вулицю, підперся на стовп і думає…
Дорогою йшов пан.
— Що ти зажурився?
Чоловік розповів свою біду.
— Не журися. Скільки синові років?
— Десять.
— Якраз мені такого треба… Я його дам у школу.
— За школу треба платити, а я бідняк.
— Ти нічого не будеш платити… Я йду в село, підберу ще дев’ять хлопців, як твій. А ти ступай до хати, збери синові речі…
Чоловік пішов, узяв сина, речі й вивів його на вулицю. Знову з’явився пан. Сказав чоловікові:
— Через десять літ прийдеш за ним…
Чоловік пізно здогадався, що не запитав адреси того пана… Де тепер знайде сина?
Минали літа, чоловік бідував… Як минув десятий рік, взяв петек[1], положив у тайстрину хліба, в руки — палицю, та йде глядати десь сина. Зайшов у густий ліс. Доки світив місяць, було видно, то він не боявся, а як настала темінь, забоявся. Став горі деревом і думає: позаду я захищений, а спереду буду бити палицею… Раз лиш видить: мишка. «Пропала би, як я напудився!.. Зараз тебе вдарю так, що тобі геть очі повискакують!» А потім сам від себе засоромився. Защо бити мишку? Може, голодна й шукає собі їсти? Посягнув у тайстрину, відломив хліба й кинув їй. Тоді мишка проговорила:
— Куди йдеш, чоловіче?
— Йду за своїм сином.
— А чи ти знаєш, де твій син?
— Не знаю.
— Як же ти його знайдеш?.. Я би сказала, де твій син, якби ти признався, що подумав, коли я зашелестіла в листі, а ти напудився.
Чоловік почав викручуватися.
— Чому ти правду не говориш? Я тобі скажу, що ти подумав… Ти подумав «Пропала би, як я напудився. Зараз тебе вдарю так, що тобі геть очі повискакують!»… Ну, нічого. Я тобі відпускаю. А тепер тебе поведу до сина.
Привела його до великої ями.
— Спустишся долі… Пан як учує, що ти йдеш, перемінить хлопців у голубів… Ти поклонися йому. Він тебе буде пригощати олов’яними галушками. Ти ото не їж, бо поламаєш зуби… Тоді запитає, що ти хочеш їсти, а ти попроси м’яса з голубів…
Так і було… Пан зрадів, що чоловік просить зарізати голубів. Порізав їх, пожарив і положив на тарілки по одному…
А чоловікові наказувала мишка:
— Не їж хоч котрого голуба, а подиви, котрому будуть криваві сльози текти, поглянь і того бери в руки, і пусти додому, й поглянь, які ноги у пана…
Чоловік подивився — у пана не ноги, а кінські копита… Значить, то не пан, а чорт… Тоді впустив голуба на землю, а з нього нараз стався син і каже:
— Няньку, ходімо додому.
Зібралися й пішли. Коли вийшли на дорогу, питає син:
— Чи ви няньку, не голодні?
— Голоден.
— Зараз будемо ситі, лиш не бійтеся. Я вчинюся псом, якого не є на цілім світі… Дивіться, поперед нас їде пан на бричці. Він мисливець. Йому треба пса. Просіть за мене хліба, солонини й гроші. Айбо не дайте ланцюжок, бо як продасте мене з ланцюжком, то ніколи не повернуся додому.
Так і сталося… Пан зупинив коні й купує пса:
— Що просиш за нього?
— Хліба, солонини і грошей…
Пан дав чоловікові хліба й солонини, ще й сто срібних… І дуже хотів би купити ланцюжок. Та чоловік не продає.
Узяв пан пса у бричку і поїхав, а чоловік сів собі на обочині, їсть хліб і плаче…
— Один син у мене, ледве я його знайшов, а тепер хто знає, чи буду його видіти.
А пан їде далі. Раз лиш вискочив заєць. Пес підняв вуха… Пан думає собі: «Доброго я купив пса! Ба, що, якби його пустити на зайця?!» І пустив… Пес скочив, побіг, але не ловить зайчика, лише лякає. Як загнав його у ліс, зробився легінем. Іде навстріч панові. А черевань питає:
— Чи ти не видів пса, що гнав зайця?
— Видів… Погнався в ліс…
І прийшов хлопець до нянька, котрий усе ще журився.
— Ну, няньку, чи маєте їсти? Аби ви знали, що будемо уже добре жити!
Прийшли додому. Як зайшли до хати, син сказав:
— Няньку, треба нам ставити нову хижу, бо ця дуже стара.
— Заробимо гроші й тоді поставимо.
— Ні, няньку. Завтра буде торговиця, і я стану конем, якого немає на цілому світі. Буде в мене на спині вимальований мішок і написано: «Цей кінь коштує сякий мішок золота».. Лише не забудьте мішок на сто кілограмів.
Як продасте, знімете з мене вуздечку.
Повів старий коня на торговицю. Обступили його шахраї, дивляться на коня і радяться… Зібрали межи собою багато грошей, айбо мішок не повний. Тоді пішли геть. Раз підходить сміливий торговець. А то був не торговець, а сам чорт, «учитель» хлопця. Він не торгувався з чоловіком, лиш сказав:
— Держи мішок!
Чоловік витягнув з-під плеча і підставив. Торговець насипав золота повний міх, а через верх упало пару золотих на землю. Чоловік схилився, а чорт сів на коня і поскакав…
Забув чоловік зняти вуздечку. Здогадався, коли було пізно. І дуже заплакав.
— Ой, ніколи вже я не увиджу свого сина!..
Мішок повіз додому, став багатим, але не має радості й щастя. Все плаче за сином.
А «торговець», як сів на коня, то так його жене, що аж вогонь сапає з-під ніг… Б’є коня, а не може зморити. Пробігли через два села, а в третьому стали. Чорт вирішив підкувати коня такими підковами, аби кожна важила сто кіло.
Зайшов до коваля-циганина.
— Кілько літ займаєшся оцим ремеслом?
— Двадцять.
— А чому твої діти такі цураві[2]?
— Бо я не годен на них заробити.
— Як підкуєш мого коня так, як я хочу, дам тобі стільки грошей, що вже не будеш мусити журитися дітьми.
Циганин зрадів… Почав кувати підкови. Зварює всі заліза… Два дні не виходить із кузні. Забув і про їжу. Циганка його кличе:
— Ходи, чоловіче, перекусимо дещо. Чи ти знаєш, то вже два дні робиш?!
— А я гадав, що дві години.
Зробив циган підкову… Пан подивився і каже:
— Приміряй, чи добра.
— Добра,— говорить циганин.
Збирає залізо ще на три підкови. Та раз небо затяглося хмарами, загриміло… Піднялася страшна буря… Чорт забоявся грому, зайшли з циганином до хижі. Коня лишили під кузнею прив’язаного.
А в коваля в городі були дуже смачні груші. Вітер дує і збиває садовину… Прибігли малі хлопці й хочуть збирати груші. Побачили коня і дивуються:
— Ми сякого коня ще не виділи!
— Який на ньому кантар!
— Ей, коби зняти кантар, дали би за нього много грошей.
— Айбо як зняти?
Кінь почув їх бесіду, схилив шию — вчинився, що спить.
— Ходімо зняти, кінь задрімав…
Один хлопець зняв вуздечку й заховав у жаливу[3].
А кінь, як із нього зняли вуздечку, нараз зробився голубом і полетів.
Перестало гриміти, пан вийшов… Побачив, що коня ніде нема, і також став голубом.
Летить, летить, і ось-ось дожене.
Хлопець-голуб якраз пролітав попри царський палац… А в царя була донька, яка гралася у своїй кімнаті. Вікно було відчинене. Голуб залетів, і царівна закрила вікно. А чорт ударився у скло…
Голуб сів на стіл, сидить. Дівчина його гладить.
— Якого красного голуба дав мені бог!— і показує мамці й нянькові…
Опівдні служниця занесла обід. Царівна вийшла в сусідню кімнату, а голуб став прекрасним легінем і поїв усі страви… Заходить царівна, сіла за стіл, хоче їсти, а тут порожні тарілки! Розсердилася і кричить:
— З мене служниці збиткуються!
Потисла кнопку — прибігла служниця:
— Що треба принцесо?
— Ти мені порожні миски принесла?
— Не може бути!
І принесли знову їй обід.
Царівна була розумна дівчина. Вона щось здогадалася. Заховалася в сусідню кімнату й через дірочку слідкує за голубом… Як служниця принесла їй їсти, голуб стався легінем, сів за стіл… Вона скоро прибігла, обняла його й цілує…
— Я буду твоя жона!..
— Як я тебе візьму за жону, коли я з бідної родини, а ти царська донька? Твій отець і мати не дадуть тобі цього вчинити.
— Айбо дадуть!
Прийшла мати. Дівка почала її цілувати й просить:
— Мамко, дивіться, якого мені бог дав легіня з того голуба! Я хочу, щоб він був моїм чоловіком.
Цариця каже:
— А може, цар не буде хотіти?
Прикликали царя.
— Диви, якого легіня бог дав нашій доньці… Чи ти згоден, щоб вони побралися?
— Ну, та як дуже хоче, най буде… Я згоден.
Готують весілля. Цар пішов наймати музику. Напрошується один циганин. Цар не знає, що робити, й радиться із зятем:
— Той циганин хвалиться, що він один так загусляє, що ще ніхто не чув такої музики…
Легінь одразу здогадався, хто той циганин.
— Я знаю того музиканта. Він так буде гусляти, що ви ще не чули… Гості не будуть ні пити, ні їсти, ані танцювати. Лиш будуть дивитися на циганина.
І цар пішов найняти того гусляра.
В день весілля з’явився циганин. І коли загусляв, цар, міністри, всі гості перестали їсти, пити й лиш дивляться на нього…
А молодий радиться з молодою:
— Чи ти знаєш, яку той музикант буде хотіти платню?
— Яку?
— Отой перстень, що я тобі надів на перст… Та як буде просити, стягни того персня й опусти на землю. Я нараз розсиплюся на дрібний мак. Одно зерно буде найбільше. І на те зерня стань ногою.
Підійшов циганин, і справді просить перстень.
Молода стягла і впустила на землю. Тоді чоловік розсипався на мак. На одне, найбільше зерня наступила ногою.
А циганин випустив з кошика курчат, вони почали видзьобувати мак. Айбо чорт увидів, що найбільше зерня під ногою молодої. Він учинився квочкою і почав клювати царівну в ногу. Тоді молодий перекинувся орлом і задушив і квочку, і всі курчата.
Потім перемінився знову в красного хлопця-жениха…
Тоді молодий і молода обнялися і поцілувалися.
І нині цілуються, як не повмирали.
[1] Петек — верхній вовняний одяг
[2] Цуравий — обдертий
[3] Жалива — кропива
