Цар і цариця мали доньку. Але вона була не така, як треба, а страшно лінива. Навіть лінувалася зігнати муху з носа. Як залізе, бувало, в колиску, то цілими тижнями не злазить із неї — гойдається й гойдається.
Цар скликав міністрів і сумно говорить:
— Так і так, ви знаєте, що маю одну доньку. Але вона така лінива, що нічогісінько не робить — спить на пні.
І я думаю так: якщо видати її за доброго парубка, то може стати іншою, бо коло сухого і сире горить. Як ви кажете?
— Та так, вельможний царю, коло соловія і горобець — співак.
— Тепер кажіть, як видати заміж таку недотепу та ще й за порядного чоловіка?
Міністри довго думали. Відтак відповіли:
— Треба обдурити женихів, що вона — як ангел. Може, котрийсь повірить.
А в царя на службі було багато брехунів. їх ніби вітром розвіяло по цілому світу, і де стояли, там брехали. Стільки говорили про красу царівни, аж язики їм поспухали.
Та легіні приходили і йшли собі геть.
Цар дуже розсердився. Знову скликав міністрів і каже:
— Як не знайдете жениха для моєї доньки, то най вас шляг трафить!
Міністри довго думали. Відтак відповіли:
— Царівну не засватає ніхто. Хіба її якомусь гуцулові повісити на карк. Той і з чортами дає собі раду!
— Най буде гуцулові, та як це зробити? — трохи не плаче цар.
— Треба піти полями, лісами, горами направці. Перший молодик, якого здибаємо там, має стати женихом — і фертик.
— А коли не схоче? — допитувався цар.
— То до криміналу! І буде звідти кукати, поки йому не прийде охота оженитися!
Цар погодився. На другий день пішли направці — полями, лісами, горами. Йшли, скільки йшли, і здибують файного гуцула.
— Куди ідеш, легіню? — питають міністри.
— На ярмарок.
— Біду продавати?
— Біду нам не продати, ані проміняти… Йду мелаю купити.
— Чому жінку не взяв із собою?
— Бо нема…
— А де вона?
— Ще в попелі грається.
— Е, ні, легіню, в царській колисці гойдається!
— То най собі гойдається. Я бідний. За такого й гуцулки не йдуть.
— Е, ні, за тебе, за такого файного, сама царівна вийде заміж!
— Це та, що лінива? Кажуть, вона не хоче і носа собі витерти…
— Ану, беріть його і замкніть до темниці! — крикнув найстарший міністр.
І зв’язали руки.
Парубок подумав:
— Біда якщо не наздожене, то зачекає… Ади, зачекала!
І ліг собі спати. Так спав цілий тиждень. Нарешті прийшов найстарший міністр і спитав його:
— Ну як, маєш охоту женитися?
Гуцул відповів:
— Покажіть мені мавпу…
Легіня помили і одягли в дороге убрання. Царівна почула, що привели її жениха, і з радості аж у долоні сплеснула. Вона сказала гуцулові:
— Не журися, буде тобі добре, бо я царева донька. Будеш у золоті ходити.
— Ліпша своя солома, ніж чужа перина! — відповів їй хлопець.
Та царські міністри схопили гуцула і потягли до шлюбу. Обвінчали борзенько з царівною — і спокій голові.
Цар злагодив велике весілля, але гуцул і чути не хотів про якусь церемонію. Убрав свої гачі, киптар і крисаню, взув постоли й схопив жінку за руку:
— Ходім звідси додому, бо твій вельможний тато — не мого пір’я птах.
— Забери й мою колиску,— попросила лінива царівна.
— Нащо тобі?
— А в чому буду гойдатися?
— Най буде…— сказав гуцул. Він кинув на фіру золоту колиску, траснув батогом, і поїхали у гори. Вдома поклав колиску серед хати. Жінка сіла в неї, почала колисатися. Гойдалася, доки не заснула. Вранці гуцул сам зварив сніданок і вони наїлися. Потім узяв торбину, повісив на клинок і мовив царівні:
— Я йду жито жати. Скажеш цій торбині, аби зварила горщик борщу і принесла мені у поле.
— Добре, чоловічку…— відповіла царівна і стала колисатися.
Гойдалася до полудня. Потім сказала до торбини:
— Ану злізь із клинка, звари обід і понеси моєму чоловікові у поле.
А торбина нічого не чула — навіть не поворухнулася. Царівна кричала, але все задурно.
Увечері вернувся чоловік, голодний і сердитий. Але посварив жінку. Лише хитав її колиску і приповідав:
— Спи, жіночко, спи…
Та колиска так перехилилася, що царівна з неї полетіла.
— Ади, яка! Перевернула мені жінку! — ніби ще більше сердився гуцул.— Я тебе покараю, хоч ти й золота!
Він схопив сокиру і розбив колиску.
Потім зварив вечерю, сам поїв і жінці дав. Уранці сказав:
— Іду сіно косити. Скажеш тій торбині, аби мені принесла полуденок.
— Добре, чоловічку.
Царівна лежала на печі до полудня. Потім мовила:
— Ану, торбино, злізь із клинка! Приготуй і понеси моєму чоловікові полуденок у поле.
Торбина й чути не хотіла, що чоловік гарує без обіду. Коли він вернувся, царівна сказала:
— Ади, чоловіче, торбина ніц не хоче мене слухати. Посвари її за те, що не зварила тобі їсти.
— Я її покараю!
Гуцул зняв торбину із клинка, повісив її царівні на плечі, взяв бучок і — трась. З торби летіли порохи, а жінка підскакувала. Потім він приготував вечерю, сам добре наївся і царівну нагодував.
Уранці гуцул знову повісив торбу на клинок і говорить жінці:
— Ополудні най вона мені обід принесе. Я іду орати.
— Добре, чоловічку.
Жінка лежить на печі й ні про що не думає. Ополудні уже просить торбу:
— Злізь, торбиночко, з клинка і приготуй моєму чоловікові обід, бо він, відай, дуже зголоднів.
Торба висить і не ворухнеться.
Але царівна пам’ятала про вчорашній вечір. Що було робити? Мусила злізти із печі, розкласти вогонь і зварити обід. А коли усе було готове, побігла у поле.
— Ади, чоловіче, я казала торбі, аби вона тобі зварила й понесла полуденок, але з того ніц. Я мусила сама тобі варити. Ходи, пообідаєш, доки гарячий.
Чоловік спитав:
— Ти сказала, жіночко, що торба нічого не хоче робити? Та я… я їй дома такого бобу всиплю, що вона буде пам’ятати до святого чуприка!
І гуцул, лютий, як вогонь, побіг із жінкою додому. Скочив до хати, схотив торбу і — буком її, буком!
— Отак буде кожному, хто не хоче нічого робити! — пригрозив, аби почула жінка.
Потім сіли обідати. Гуцул їв і похваляв:
— Ото смачно зварено, я такого доброго ще зроду не їв. Вже й не піду сьогодні у поле. Буду з тобою, жіночко.
Другого дня вранці гуцул каже:
— Йду доорювати поле.
— Добре, чоловічку.
Коли він вийшов з хати, царівна ще трохи полежала і злізла з печі.
— Торбинко, досить висіти на клинку, берися до роботи. Мій чоловік не любить ледачих. Він знову візьме бука. А нащо нам сорому?
Хоч говори, хоч молись до неї — торба залишається торбою. Висить і мовчить. Царівна розпалила вогонь у печі, зварила обід і понесла в поле. Коли підійшла близько, чоловік спитав:
— Хіба торбина і сьогодні тебе не послухала?
— Навіть говорити не схотіла. Якби-м була чекала на неї, то ти б сидів тепер без обіду.
— Правда, жіночко, чужі руки нічого не варті. Усе треба зробити своїми,— відповів гуцул.
Помалу-помалу і царівна стала такою газдинькою, що ліпшої й не треба.
Гуцул забув про ремінець, і на цьому казочці кінець.
