Казка про бідного чоловіка

Дуже давно і дуже далеко жив один пребідний чоловік. Мав він багато дітей, годував їх гірко, бо заробити ніде нічого не міг. Ходив з села до села, з міста до міста, шукав щастя. Та знайти щастя не міг.

Родина бідного чоловіка голодувала, була боса і гола. Всього для себе бідний чоловік змігся добути якусь мізерну одежину, а жінці з рваного міха пошив свиту, Щоб зовсім гола не показувалася людям на очі. Діти літом і зимою бігали в тому, в чому на білий світ народилися.

Тяжко-претяжко росли діточки бідного чоловіка. А якось найстарший хлопчик і каже батькові:

— Няньку, я іду світом. Може, хтось мене візьме на службу, буду я бодай худобу пасти.

— Та як ти, синку мій, підеш? Нема чого тобі на дорогу дати — що ти візьмеш на себе, в що взуєшся?

— Піду, няньку! Який я є, таким най мене і люди видять. Ми бідні, що чинити?

Батько і не відпускав сина, і відпускав, бо дома нічого було взяти. Та він навіть радів, що бодай один злізе з його кістлявих плечей.

— Та збирайся, синку.

Хлопчик мав уже дванадцять літ, відклонився від батька, від матері, від рідних братів і сестер і рушив у дорогу.

Йде, йде, йде, як тільки очі ведуть. Він нікуди ще не ходив, ніде не бував, тому і не знає дороги. Блукає полями, хащами. Сонце так пекло його відкрите тіло, що воно покрилося раною.

Зайшов хлопець до глибокого лісу. Тут сонце не дуже припікало. Та інша біда: нічого їсти. Голоден, ледве стоїть на ногах. Десь знайде ягідку — з’їсть, десь знайде гриба — з’їсть сирого.

Лісом хлопець підіймався все вище, вище, на високу гору. Перевалив хребта гори, спускається в долину. Йти стало легше.

Хлопчик брів полями, чагарниками, крутосхилами, по бездоріжжю. Та якось натрапив на возову дорогу. «Ну, коли тут є дорога, недалеко мусить бути і село». Далі хлопчик веселіше ступає босими ногами. Коли зійшов з гори в долину, почалося прекрасне поле. А тільки вибрався з лісу, як втямив на землі щось світле. Підняв його. А воно й світилося, подзвонювало — на ньому був ланцюжок. Хлопчик зацікавився знахідкою.

— А що це таке може бути? Яка краса! — дивується хлопець. І сів собі на траву відпочити. Оглядає знайдене, любується ним та не впізнає, бо ніколи такого не видів. А це був золотий годинник, що закривався і відкривався. Доти хлопчик грався годинником, що натис замочка, покривка відчинилася, і з’явився дужий чоловік:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

Хлопець напудився так, що й говорити не міг. А чоловік постояв, постояв та й зник.

Годинник випав на траву з рук перестрашеного хлопця. Коли хлопчик отямився, знову взяв годинника. Тримає його з переляком і думає собі: «Що це може бути?»

Так довго обертав годинником, що знову відчинилося віко, і з’явився чоловік:

— Чого потребуєш, пресвітлий царю?

Хлопчик знову налякався, здригнувся від страху. Хвильку помовчав, а потім опам’ятався: «Цей чоловік з’являється до мене, коли я відкриваю. Може, він хоче зробити добро».

Втретє натиснув хлопчик ключика, втретє годинник відкрився:

— Чого потребуєш, пресвітлий царю?

— Я дуже голоден! — мовив хлопець, і голос його тремтів від страху.

Відразу перед хлопцем з’явився столик, стілець, а на столі — страви і напої.

Хлопець наївся, напився вина з пляшки. До речі, вина він ніколи до того часу не видів, не пив. І думає собі так: «Я зовсім голий. Можливо, що цей чоловік подарував би мені одяг?» І знову натис ключика. Годинник відчинився, чоловік з’явився:

— Чого потребуєш, пресвітлий царю?

— Мені дуже пригодилась би яка одежина, я зовсім голий.

— Все будеш мати, що тільки хочеш. Бо я твій вірний слуга. Як тільки відчиниш годинника, відразу з’явлюся і зроблю для тебе все, що твоїй душі заманеться. А те, що маєш в руці, зветься годинником. Воно показує час.

І чоловік навчив хлопця користуватися годинником.

— Цього годинника ніколи тобі не треба заводити. Він ходить вічно. Його не можна зіпсувати, загубити. Годинник може впасти у воду, у вогонь, на камінь — з ним нічого не станеться.

Чоловік зник, а перед хлопчиком з’явився одяг. Одягнувся хлопець і йде далі. Він довго-довго блукав по світу. І вже не був голоден, голий і босий. Мав де переночувати, бо тільки паде на смерк, коли хлопець відчиняє годинника і просить:

— Хочу, щоб з’явилася хата!

І з’являлася хата, в якій хлопчик ночував. Мав він достатньо і грошей, мав їх стільки, скільки душа хотіла.

Цілих п’ять літ хлопець мандрував з села до села, з міста до міста, з держави до держави. Мандрував доти, доки не потрапив у дуже далеку країну, аж на самий кінець великого білого світу. І прибув він до такого великого міста, якого сам ще ніде не видів. А в тому місті жив цар. Хлопець дорадився іти до царя — просити яку службу, яку роботу, бо вже був легінем — хлопцеві минуло сімнадцять літ.

Постукав хлопець у двері царського палацу і зайшов. Поклонився:

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Доброго здоров’я, хлопчику. Яке діло привело до мене тебе?

— Іськаю службу.

Цар подивився на хлопця:

— Ти ще молодий, та у мене була б для тебе робота. Звільнився мій садівник, чи ти його замінити міг би?

— Спробую.

Хлопець ніколи ніде не працював у саду, не зустрічався з садівниками. Та він мав надію на золотого годинника.

Полюбився цареві хлопчина, й каже цар йому:

— Будеш ти у мене садівником… Коли все піде добре, я тобі пізніше платню підніму. А коли діла в саду будуть іти погано, я тебе звільню.

І повів цар хлопця до свого прекрасного саду, показав йому, що має робити:

— Ці дерева і квіти передаю на тебе. Міркуй, щоб завжди були такими красними.

— Буду старатися, пресвітлий царю.

Цар пішов собі, а хлопець ходить, до всього придивляється. Коли його ніхто не видів, взяв годинника, натис на ключика:

— Чого потребуєш, пресвітлий царю?

— Хотів би я стати добрим садівником.

— Не журися нічого. Як хочеш, так і буде Царський сад буде у сто разів кращим. Таким стане, що весь світ буде дивуватися.

І в ту ж хвилину довкола з’явилася така краса, якої уявити собі не можна.

Хлопець взяв кирку, далі мотику і десь щось копає.

Цар мав прекрасну дочку. Кожного дня гуляла вона по саду, милувалася квітами. Зараз дівчина прийшла до квітів, щоб ними потішитися.

Побачила таке диво, що не може намилуватися.

Втямила царева дочка молодого садівника, ласкаво заговорила з ним, подякувала за працю, за чудо в саду.

Дівчина вже була засватана за міністра-віщівника. А міністр цей віщував на цілий світ і помагав цареві управляти державою. Цар пообіцяв міністрові свою дочку, і вже готувалася свальба. Та віщівник помітив, що його наречена часто почала ходити до саду, що вона радо бесідує з молодим садівником. Тому він зненавидів хлопця і задумав погубити його.

Прийшов міністр до царя і каже так:

— Пресвітлий царю! Твоя дочка часто ходить до саду. Майже вона полюбила того молодого легіня.

— Ти віщівник! Ти мусиш знати про цілий світ. Ти маєш знати й те, звідки хлопець, що він за один.

— Я справді знаю про цілий світ. Та нічого не знаю про хлопця.

Одного дня цар покликав до себе дочку:

— Слухай, небого! Твій жених сердиться. Чого ти гуляєш часто по саду і радо говориш з хлопцем?

— Коли б він і сто разів сердився, коли б і тріснув з серця, я буду говорити з легінем. Я не хочу віщуна за чоловіка!

Минали дні, минали тижні. Іван собі робив у саду Він не знав, що віщівник на нього сердиться, що радо втопив би його у ложці води. Відімкнув хлопець золотого годинника:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Хочу, щоб дерева і квіти стали срібними, щоб сяяли так, як звізди.

— Все буде, як хочеш. Спи спокійно, а рано бери мотику і щось роби в саду.

Настала ніч. Коли почало світати, хлопець встав і дивиться: сад блищить, сяє. Одягнувся скоро, вхопив мотику і пішов до саду.

Цар не звик рано підніматися. Та коли прокинувся, помітив у вікні велике сяйво. Схопився і побіг на двір. Від несподіванки гукнув:

— Вогонь! Люди, рятуйте, горить палата!

На крик царя збіглися слуги, пожежники, багато люду. Всі дивляться. а вогню ніде ніякого. То не царські палати горіли, а дерева, квіти блищали, світилися, як зорі, як місяць.

Зрозумів цар, що його молодий садівник не простий хлопець, а мудрий чоловік. І полюбив його за це. Та й боїться його, бо знає, що чоловік він не простий, але не знає, який.

А царівна, як тільки те диво увиділа, зраділа. Її серце почало трепетати, як на трепеті лист.

Покликав цар віщівника:

— Ну, що тепер повіш? Як таке чудо сталося? Що він за один?

— Пресвітлий царю, я знаю весь світ, а про цього чоловіка нічого не знаю.

А дівчина собі весела, щаслива. Почала наряджатися. Постійно сидить у дзеркалі. Хотіла б впасти хлопцеві до ока, тому приносить йому до саду все, чого тільки душа бажає.

Минув день. Увечері Іван знову відкрив золотого годинника:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Хочу, аби завтра всі квіти і всі дерева стали золотими.

— Буде по-твоєму. Лягай, спокійно спи. А вранці встань, візьми мотику, піди до саду і ніби щось роби.

На зорях хлопець пішов до саду, щось ніби робить.

Прокинувся цар на велике світло у вікні. Скочив з ліжка, в одній білизні вибіг на двір, гукає без пам’яті.

— Вогонь! Люди, вогонь! Горить палата!

На крик збіглися слуги, пожежники, багато люду. Дивляться, а палати не горять, бо то ясна зоря б’є з саду. Повернулися лицем до дерев, до квітів, а дивитися не можуть, бо сяйво сліпить очі.

Хоч царська дочка і звикла довго вилежуватися у ліжку, та від крику і вона скочила на ноги, побігла до дзеркала — дівчина є дівчиною. Причесалася, припарадилася і поспішила до саду. Дивиться і видить: люди дивуються, ойкають. Бо ніхто піде не бачив подібного чуда.

Царівна прибігла до Іванка, принесла йому конфет, калачів, пригощає і не може налюбуватися ним — все бере його за руки.

— Відпочинь собі! Поговори зі мною!

І знову цар кличе віщівника:

— Ну, тепер ти скажи! Як це диво сталося?.. Що він за один?

— Пресвітлий царю! Карайте, губіть мене, а не скажу вам. Я знаю про цілий світ, а про цього не чув

Так минув ще один день. Увечері хлопець взяв годинника.

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Прошу, щоб всі квіти, щоб усі дерева на завтра стали діамантовими.

— Все буде, не журися! Спокійно спи. Вранці візьми мотику і щось ніби роби в саду.

На зорях Іван взяв мотику і пішов до саду. Та не може очима дивитися, така ясна зоря. Взяв собі чорні окуляри і ходить, робить.

На великий блиск у вікні пробудився цар. Та затуляє очі долонями, бо дивитися не може. Скочив з ліжка, в одній білизні вибіг на двір, кричить:

— Вогонь, люди, вогонь! Горить палата.

Слуги, пожежники, перестрашені сусіди повибігали на двір і дивляться: палати цілі. Але навіть стріхи, вікна, стіни — все блищить, засліплює очі. А на сад і глянути не можна, бо сяє так, немов сонце впало на землю.

Прокинулася царівна щаслива, весела, рада. У самій середині серця її кожна жилка грає. Красно одягнулася перед дзеркалом, вибігла на двір, прямо до саду. Дивиться: у Івана чорні окулярі на очах. Взяла й собі такі. Хлопця вхопила за руки, дає йому всілякі солодощі, готова йому віддати цілий світ:

— Іванку, відпочинь собі! Поговори зі мною!

Ураз повернулася і побігла до царя:

— Няньку, я на світі ні за кого не хочу віддаватися, лише за Іванка, нашого садівника! Довго не думайте, готуйте свальбу!

Цар покликав міністра-віщівника:

— Що ти скажеш? Як таке чудо сталося? Що він за один?

— Пресвітлий царю, забийте мене відразу, не скажу вам. Про цілий світ я знаю, а про нього нічого.

— Біда! Моя дочка полюбила садівника, ні за кого в світі не хоче віддаватися, тільки за нього.

— Та що чинити?.. Я порадив би вам дати йому якусь задачу. Він її не виконає і злою смертю погине.

— Гаразд! Придумай задачу!

І віщівник придумав… Недалеко царських палаців піднімалася висока гора — своїм верхом майже сягала неба.

— Пресвітлий царю! Покличте садівника, накажіть йому: «До ранку не сміє бути цієї високої гори! На її місці має бути широке красне поле.. Поле мусай зорати, засіяти пшеницею. Пшениця має вирости й дозріти. Пшениця має бути зібрана, в снопи зв’язана, врожай має бути завезений до двору, обмолочений. Необхідно побудувати млин, змолоти пшеницю на таке біле борошно, якого в світі ще не було. Недалеко млина треба поставити пекарню, у ній напекти хліба для цілої держави». На зорях садівник з хлібом має принести дві паляниці. Коли це не станеться — садівнику зла смерть!

Цар покликав до себе Івана і показав йому з вікна високу гору:

— Видиш гору? Щоб її на ранок не було! На місці гори має простелитися прекрасне поле. Поле мусиш зорати, засіяти пшеницею. Пшениця мусить вирости і дозріти. До ранку мусиш її зжати, снопи зв’язати, до двору звезти і обмолотити. Мусиш побудувати млин, змолоти пшеницю на таку білу муку, якої на світі нема. Недалеко млина мусиш побудувати пекарню, напекти хліба для цілої держави. На зорях мусиш принести мені дві паляниці. Коли цього не буде, погинеш злою смертю!

Задумався хлопець, іде зажурений. «А як можна вчинити таке чудо?»

Взяв садівник годинника.

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Цар наказав за ніч знести високу гору. На її місці мусить бути красне поле. Поле мусай зорати і засіяти пшеницею. Пшениця мусить вирости і дозріти. До ранку пшеницю мусай зжати, зв’язати в снопи, завезти до двору, обмолотити. Мусай побудувати млин, пшеницю змолоти на таку білу муку, якої більше в світі нема. Недалеко млина треба поставити пекарню і напекти хліба для цілої держави. На зорях необхідно принести цареві дві паляниці.

— Не журися, лягай і спи! Рано встанеш, біжи до пекарні і там ніби щось роби.

Вранці все було готове. Млин муку меле, пекарня хліб пече. Та який хліб! Такого у світі більше нема. Одні тісто місять, інші саджають хліб до печі, четверті обертають, п’яті з печі виймають, шості хліб до порядку складають.

Коли цареві принесли каву, точно у визначену хвилину Іван поклав перед ним на стіл і дві білі паляниці.

Все місто дивується, як млин гуде, а гуде він так, що земля дрижить. Ціле місто дивується, як з печі виймають білі хлібини. А запах того хліба чути по всьому світу. Та й весь народ спішить до пекарні: бо з неї хліб ділять безплатно, а той хліб такий, якого ніхто ніколи не їв. А віщівника і кликати не треба, бо сам прибіг, дивиться і чудується. Смутний міністр пішов до царя:

— Біда, пресвітлий царю! Той виконав ваш наказ!

— Та що тепер чинити? — каже цар.

Дамо йому ще одне завдання. Більше першого. На полі, де стояла гора, протягом ночі мусить бути збудований будинок на сто п’ятдесят поверхів. Такий дім, подібного якому на цілому світі нема. Будинок мусить бути покритий маковим зерном. До кожної зернини мусить бути забито сто цвяхів. Від будинку до вашого палацу має бути прокладений міст з одностайного скла. По боках моста мусять рости прекрасні високі дерева. А серед дерев кожне інше: дуб, бук, ялиця, горіх, черешня і т. д. На деревах мають сидіти і співати златокрилі птахи, які тільки є на світі. Той стоп’ятдесятповерховий дім мусить стояти на пшеничній стеблині і повертатися в усі боки. Ранком, коли в руці будете держати золотий погар, хлопець-садівник мусить кинути монету і вибити його з вашої руки. Коли це виконає, дівчина його, коли ні — злою смертю погине!

Покликав цар садівника і наказує:

— Через ніч на полі, де стояла гора, мусиш збудувати дім висотою сто п’ятдесят поверхів. Дім маєш покрити маковим зерном, до кожної зернини мусиш забити по сто цвяхів. Від дому до моїх палат мусиш побудувати міст з одностайного скла. По краях моста мусять рости прекрасні високі дерева. Кожне з дерев має бути іншим. На деревах мусять сидіти і співати златокрилі всілякі птахи, які тільки є на світі. Стоп’ятдесятповерховий будинок мусить стояти на пшеничному стеблі и повертатися в усі сторони. Рано, коли я буду держати в руці золотий погар, мусиш кинути монетою по скляному мосту й вибити з руки погар. Коли це виконаєш, дівчина твоя, коли ні — злою смертю погинеш.

Задумався Іван, іде зажурений. «Як можна таке чудо вчинити? Звідки стільки матеріалу дістати? Звідки стільки птахів зібрати?»

Повернувся до саду, став за корча, вийняв золотого годинника:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Цар наказав за ніч збудувати на полі, де стояла гора, стоп’ятдесятповерховий дім, такий, якого на світі нема. Дім має бути покритий маковим зерном, до кожної зернини має бути забито по сто цвяхів. Від будинку до царської палати мусить бути поставлений одностайний скляний міст. По краях моста має рости багато різних прекрасних дерев — дуб, бук, ялиця, горіх, черешня. На деревах мусять сидіти і співати златокрилі різні птахи, які тільки є на цілому світі. Стоп’ятдесятповерховий будинок мусить стояти на пшеничному стеблі і повертатися в усі боки. Ранком, коли буде цар держати в руці золотий погар, я маю кинути монетою скляним мостом так, щоб вибити погар з рук царя. Коли виконаю, дівчина моя. Коли ні — злою смертю погину.

— Не журися! Спи спокійно! Я вже говорив тобі, що ніхто на землі не може задумати такого, що ти не вчинив би. Ранком встанеш, бери молота і ніби щось клепай.

Переночував Іван, взяв на зорях молота. Побіг на скляний міст. Постукав молотом так, що голос розноситься цілим містом.

Стоп’ятдесятповерховий дім сяє і обертається в усі сторони. Люди дивуються. Аж уста повідкривали. Та близько бояться підійти, бо думають, що будинок впаде. Коли настав час, цареві подали золотий погар, хлопець кинув монетою. Монета покотилася скляним мостом, і знявся такий дзвін, що ціле місто задрижало. Не встиг цар піднести погар до уст, коли монета влучила до нього, й напій виллявся.

Цар уже не просив іншого напою, бо дуже налякався. Він вийшов на скляний міст і з страхом наблизився до хлопця:

— Ой, Іванку, залишай ти свою роботу, ходи зі мною. Віднині ти мій зять. Посвальбуємо, я передам на тебе царство.

Іван залишив роботу, пішов за царем. Вчинили заручини. Запросили гостей з цілого світу.

Настав день весілля. Гості зібралися на таку гостину, якої ніколи ніхто не видів. Два палаци були в царя, обидва повні столів і гостей…

Після весілля молоді почали жити у новому стоп’ятдесятповерховому будинку. Іван перебрав державу і став добре управляти нею.

Довго молоді жили у великій любові, злагоді та щасті. Молодий цар взявся ходити на полювання. Стріляє звірину, хоч дичини йому й не потрібно. І так полюбилося йому полювання, що цілі дні проводить у лісах, на полях. А молода цариця залишалася дома одна, блукала по кімнатах величезного палацу, співала пісень.

Одного разу, коли чоловік пішов на полювання, явився до неї міністр-віщівник. Чемно вклонився і сказав:

— Добрий день, пресвітла царице!

— Доброго здоров’я, пане міністре!

Віщун сів на диван і почав звідати.

— Чи знаєш, з ким живеш?

— Як, чи знаю? Живу я з своїм чоловіком.

— Ой, небого! Це не твій чоловік, це нечиста душа. Бо земний ніколи не міг би вчинити таке чудо!

Цариця налякалася так, що аж серце перестало битися.

— Та… хто мій чоловік?

— Твій чоловік злий дух! Чорт!

І так досудили, дорадилися, що вона сама спитає Івана, як він наробив такі чудеса.

— Ти його випитай ласкаво, а я прийду завтра, і скажеш про все мені.

Увечері молодий цар повернувся з полювання, а жінка почала з ним привітно розмовляти, бо в жінки є звичка дурити чоловіка. І так довго з ним говорила, доки не спитала його:

— Іванку, як ти вчинив ті чудеса?

Іван був такий розумний, що взяв і показав жінці золотого годинника. Вона годинника сфотографувала, на другий день зустрілася з віщівником і все йому переказала. Розповіла, як з годинника виходить вірний слуга, як творить чудеса.

Віщівник радить цариці.

— Та дай вчинити точно такого годинника. Коли він буде готовий, обміняй. Іванові залишиш фальшивого, а мені передаш справжнього.

Цариця віщівника послухала. В майстерні дала зробити точно такого годинника. Справжнього вкрала, фальшивого підкинула. Золотого і чудодійного передала віщівникові.

Віщун тільки взяв до рук годинника, тільки дочекався, щоб цар і цариця поснули, як відімкнув його:

— Що потребуєш, поганий рабе?

— Хай цей стоп’ятдесятповерховий дім з царицею і зі мною понесеться в такі далекі краї, де про нього ніхто на цілому світі не буде знати. Іван хай залишиться на стерні.

— Тепер я твій слуга, тобі мушу підкорятися, хоч ти і поганий раб. Стоп’ятдесятповерховий дім знявся и полетів так, що аж загриміло. Залишився Іван на голій стерні. Твердо заснув, бо перед цим в хащі натрудився. Прокинувся, оглядається і не розуміє, де лежить.

Старий цар жив у своєму давньому палаці. Він завжди рано піднімався й слухав, як на скляному мості співають чудо-птахи. А того ранку він заснув, бо вже не чув співу. Прокинувся досить пізно і здивувався, чому птахи мовчать. Виглянув з вікна:

— Що за диво? Ні нової палати, ні скляного моста, ні дерев, ні птахів не видно.

Поспішив на місце, де стояв стоп’ятдесятповерховий дім. Дивиться і видить: його зять спить на голій стерні.

Зять протирає очі:

— Де я?

— Іване! Що сталося? Де ваша палата? Де міст, де моя дочка?

— Нічого не знаю.

Цар не знає, що зник і його міністр-віщівник.

Коли Іван опам’ятався, сягнув рукою за годинником. Відімкнув його. Та вірний слуга не явився. Тут Іван зрозумів, що сталася біда.

— Украли від мене годинника! — зажурено і засмучено сказав.

Почали шукати віщівника. А того ніде нема. Зник так, якби під землю провалився.

— Ні віщівника, ні дочки! — каже цар. — Обдурили тебе, неборе!

Іванове серце розривається, такий жаль його бере. І найбільше має серця на жінку. Опустив голову, плаче.

— Не журися! — втішає його тесть. — Ми знайдемо для тебе чесну, вірну дівчину. Бо та сука втекла з своїм любовником.

— Ой, няньку мій рідний! Я не хочу на іншій женитися Піду світом, бо знайти їх мушу. А тим часом ви управляйте державою.

Відклонився од старого царя і рушив світом.

Ходить, блукає по лісах, по горах, по полях. Йде з села до села, з міста до міста, з країни до країни.

— Чи ви не виділи стоп’ятдесятповерховий будинок? Чи не виділи коло нього одностайний скляний міст?

Та ніхто будинку не видів, ніхто не видів і моста.

Потрапив Іван між високі, далекі гори. Та йде далі і зустрічає маленьку хатку. Відчинив двері, поклонився старій бабці:

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут ніколи не ступала нога земного чоловіка!

— Так і так, мамко, я ськаю стоп’ятдесятповерховий будинок. Я ськаю скляний міст коло нього, златокрилих птахів на деревах. . Чи ви не виділи такого будинку?

— Я, синку, не виділа. Може, мій чоловік видів. Почекай мало, він зараз прийде, я його позвідаю. Ти, напевно, голоден?

— Ой ні, мамко!

Та приготувала бабка вечерю. Наївся хлопець. Заховала його бабка:

— Мій чоловік — Місяць. Коли повертається додому, завжди сердитий. Тебе міг би забити.

Незадовго прийшов Місяць.

— Тут земною душею пахне!

— Заспокойся, чоловіче! У нас нікого нема. Це ти мандрував по світу, надихався земного повітря. Хто міг би сюди прибути? Земний чоловік тут ніколи не ходив.

Поволі заспокоївся Місяць. А тільки втихомирився, як жінка чесно призналася, що в хаті заховала Івана.

— Коли так, хай мені покажеться! Я йому злого не вчиню.

Іван показався.

— В якім ділі ходиш? Яка біда тебе пригнала сюди?

— Так і так… Чи ти не видів стоп’ятдесятповерховий будинок? Чи ти не видів одностайний скляний міст, златокрилих птахів?

— Я не видів. Я літаю повисоку над землею, в кожну закутину можу засвітити… Та не видів! Може, Сонце знає той дім… Ми з Сонцем міняємося: інколи я літаю високо, а Сонце —низько, інколи я літаю низько, а Сонце — високо…

Місяць показав хлопцеві, куди дорога веде до Сонця.

Іван красно подякував, відклонився, знову рушив світом…

Йде, йде, йде нелегкими дорогами, проходить пустелями, скелями і болотами. До Сонця далеко, бо Сонце від Місяця не дуже близько. Минув довгий час, доки Іван добрався до найвищої гори. На цій горі в густому лісі побачив хатину. Підходить до хати ближче, все ближче. Відчиняє двері і видить старенька бабка сидить на печі. Поклонився до неї:

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут ніколи ще не являвся земний чоловік.

— Так і так, мамко. Я ськаю дім, що має сто п’ятдесят поверхів. А коло того дому має бути одностайний скляний міст, а на мості златокрилі птахи. Чи ви не знаєте щось про нього?

— Я, небоже, нічого не знаю. Може, мій чоловік знає. Як повернеться додому, спитаю його. Ти, певно, зголоднів?

— Ой, голоден я, мамко, голоден!

Приготувала бабка вечерю, погодувала хлопця, заховала його, кажучи:

— Мій чоловік — Сонце Коли приходить додому — сердитим Він міг би тебе згубити.

Незадовго влетіло до хати Сонце:

— Тут земною душею пахне!

— Заспокойся, нема тут нікого! Блукаючи по світу, ти надихався земного повітря. Хто сюди міг би явитися?

Поволі бабка заспокоїла Сонце. А коли воно втихомирилося, бабка призналася, що в хижі заховала хлопця:

— Такий він і такий… Велика нужда його сюди пригнала.

— Хай покажеться, я йому злого не вчиню.

Іван показався і поклонився:

— Добрий вечір!

— Доброго здоров’я! Скажи, яке діло привело тебе сюди?

— Я ськаю стоп’ятдесятповерховий дім, що коло нього одностайний скляний міст, а на мості всілякі дерева, а на деревах співають златокрилі птахи. Ти не знаєш щось?

— Ой, я не знаю… Я повисоку ходжу довкола світу й можу засвітити в кожну зворину, в кожну яругу. А про той дім не знаю. Може, про той дім знає Бог. Але до нього нелегко прийти, бо його хата на найвищій горі.

Зажурився Іван.

— Я спробую вибратися на ту найвищу гору — або смерть мені, або — життя.

Сонце показало хлопцеві дорогу.

Відклонився хлопець і рушив далі. Йде, йде, йде через долини, через гори, через ріки. Збирає коріння, дикий мед, ягідки, лісниці і цим живиться. Довго блукав по хащах, доки знайшов хату на самому вершку височенної гори. Та до Бога потрапити було нелегко. А хлопець дуже просив, молив Бога, щоб той відчинив йому свої двері, вислухав його.

Бог, нарешті, змилосердився.

— Ну, сине, яке діло сюди тебе привело?

— Так і так. Я ськаю дім, що має сто п’ятдесят поверхів, коло того дому одностайний скляний міст, а на мості златокрилі птахи співають.

Хлопець розповів свою біду, розповів, як жінка обдурила його — як викрала золотого годинника, як підкинула фальшивого.

— Я не раз вже нагадував людям, щоб всієї правди жінкам не говорили. Бо в жінці сидить велика частина змії. Я про той стоп’ятдесятповерховий дім чував, але куди він подівся — не знаю. Бо віщівник наказав слузі віднести його туди, де про нього і сам Бог не знав би.

Попрощався Іван з Богом і рушив далі зажурений, задуманий. «Коли навіть сам Бог не знає про той дім, хто про нього може знати? Майже, я не знайду його».

Йде, йде, довго йде Іван. Спершу проходить горами малими, потім більшими, а потім ще більшими. Потрапив до густого великого лісу. Вибрався на бука, оглядається, роздивляється на всі сторони. І увидів він в ярузі хатину, з якої курився дим. Зліз із бука і поспішив до хатини. Відчинив двері, видить: сидить якась жінка, довкола неї громада подертих міхів, пошиває вона міхи.

Поклонився:

— Добрий день, мамко!

— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут земний чоловік ще ніколи не бував.

— Мене до вас пригнала велика нужда. Я ходжу по світу і ськаю стоп’ятдесятповерховий дім. А коло того дому має бути одностайний скляний міст. А на тім мості всілякі дерева, а на деревах співають златокрилі птахи. Я вже був у Місяця, був я у Сонця, був і в самого Бога. Та вони не знають нічого про той дім. Може, ви щось знаєте?

— Я, синку, не знаю, бо по світу не ходжу. Позвідаю свого чоловіка.

— А хто ваш чоловік?

— Мій чоловік — Вітер. Нині на зорях вернувся додому. Так цілу ніч віяв, що всі міхи подер і завдав мені нелегку роботу — мушу платати їх. Вітер тепер спить, бо натрудився. А коли проспиться, будеш з ним говорити. Може, він і знає про такий дім.

Після обіду Вітер прокинувся. Його жінка зайшла до нього в іншу кімнату, почала з ним розмовляти.

— Тут такий і такий хлопець.

— Коли є, то хай іде сюди.

Іван зайшов до Вітра.

— Добрий день!

— Доброго здоров’я, легіню! Най чую, з-за якого діла ти сюди зайшов.

— Я ськаю стоп’ятдесятповерховий дім, коло того дому одностайний скляний міст, на мості мають бути різні дерева, на деревах златокрилі птахи. Чи ти не знаєш щось про це?

— Про той дім я знаю. Цієї ночі я так віяв, що всі вікна на ньому побив. Бо я зайду до будь-якої скелі, до будь-якої закутини, до будь-якої дірки. Переді мною не можна зачиняти ані оболоків, ані дверей… Твій дім дуже, дуже далеко, аж у сімдесятій країні, під страшенною печерою… Туди Місяць не досвічує, туди Сонце не догріває.

І Вітер розповів хлопцеві про все, дав йому і їсти. Іван подякував за все, переночував, зранку рушив у дорогу. Довго, гірко йшов, доки в пустелі натрапив хатку, що стояла між шелеснатими дубами. Відчинив двері і видить: на печі сидить стара, дуже стара баба. Поклонився їй:

— Добрий вечір, мамко’

— Доброго здоров’я, синку! Куди дорожиш?

— Глядаю службу.

— Мені треба слугу. Ти не хотів би до мене найнятися? Три літа послужиш, я тобі добре заплачу.

— А яка у вас служба?

— Будеш кобилу пасти.

— Добре.

Найнявся Іван на службу до баби. А баба мала три дочки. Іван полюбився бабиним дочкам, бо справді був прекрасним молодим чоловіком. Вони і дали йому пораду:

— Кобилу моєї мами нелегко пасти. Але ми тобі поможемо. І дуже міркуй, щоб кобила не пропала, бо тоді ти коротший головою.

Три роки — три дні. Коли Іван доглядав кобилу на толоці, дівчата напустили на свою маму твердого сну. Вона вже ніяк не могла викрасти свою худобину. То і мусила розрахуватися з своїм добрим, вірним слугою.

— Досі, — каже стара баба, — ніхто так вірно у мене не служив, як ти. Тому я і заплачу тобі стільки, скільки будеш сам просити.

Дівчата шепнули Іванові, щоб попросив, аби стара плюнула йому до рота.

— Вчинити це мама не захоче. Буде давати тобі різні дорогоцінності, але ти не погоджуйся.

Дівчат Іван послухав.

— Бабко, я від вас нічого не прошу, не хочу! Лише плюньте мені до рота.

— Що тобі з того? Дам тобі золота, срібла, дам всього, що лише забажаєш.

— Мені багатства не треба. Нічого від вас не хочу, крім того, щоб ви плюнули мені до рота.

Бабка розізлилася:

— Цього не буде!

— Коли не хочете мені плюнути до рота, хай вам сам бог заплатить…

Баба налякалася:

— Мені бог хай не платить!.. Раз так, відкривай рота!

Іван відкрив рота, баба плюнула. Лихо йому вчинилося. Та мусив ковтнути. А баба каже:

— Тепер можеш іти цілим світом.

Подякував бабі, відклонився від дівчат. Дівчата приготували йому їсти, а коли прощалися з ним, сказали:

— Щасливий ти, Іване, якщо тобі мама плюнула до рота. Тепер можеш перекинутися будь-якою звіриною, птицею… Чим захочеш.

Побажали щастя Іванові, рушив він у далеку дорогу.

Довго ішов, доки прийшов до гори, де знаходилася печера у скелі. А в печері був стоп’ятдесятповерховий будинок.

Здаля почув Іванко дивний спів: то співали златокрилі птахи. Пішов Іван на голос, наблизився до дому. Коли був недалеко, побачив скляний міст з деревами, з златокрилими птахами.

Смеркало. Уночі миша в кімнаті віщівника і молодої цариці всю одежину посікла на дрібні шматочки. Не залишила навіть одного рушника, чим би витерти лице.

Піднялися вранці міністр-віщівник і молода цариця. Хочуть одягатися, а одяг посічений.

— Ей! — вхопилася за голову цариця. — Дивися, що сталося! Миші погризли наш одяг, треба нам завести кота.

— А звідки взяти кота? В цьому краї коти не водяться.

Понад вечір Іван перекинувся котом, скочив на вікно, бо шиби вітер повибивав.

Цариця зраділа котові:

— Циц! Циц! Циц! — почала його кликати. Та кіт налякався і втік.

— Ой. яка шкода! — журиться цариця і думає собі, як би кота прикликати. Знає, що без нього миші все посічуть і їх з’їдять.

Через кілька хвилин кіт знову скочив на вікно, заглядає до кімнати. Цариця кличе його до себе. Показує молоко.

Кіт відважився, зайшов досередини. Цариця швидко зачинила вікно:

— Тепер будеш наш! Будеш ловити мишей. Я тебе не випущу від себе.

Кіт заховався під скриню. Та тільки цариця налила йому молока, поклала миску на землю, як він вибрався з-під скрині і почав хлебтати. В кімнаті була ще й піч. Кіт любив вигріватися, тому стрибнув угору, сів собі і мурличе. Нарешті, кіт задрімав.

Раптом вибігла з-під ліжка миша. Кіт шмигнув і вхопив мишу. Тримає здобич в зубах і гарчить.

— Ну, слава богу, вже одну піймав. Поволі, поволі передушить він проклятих! — радіє цариця.

Та кіт миші не з’їв — під скринею її випустив. А сам собі далі мурличе. Коли появилася «друга» миша, він і ту схопив, не з’їв, випустив.

Так кіт довго, довго грався з «мишами», обдурював господиню. Сидів на печі, ніби дрімав, очима роздивлявся — виглядав золотого годинника.

Коли лягали спати, кіт помітив, що міністр-віщівник заховав годинника до рота — поклав під самого язика. Думає-мудрує кіт, як би викрасти годинника. І почав радитися з мишею. Миша мала замочити хвоста до сметани в глечику і вибратися на ліжко…

Коли віщівник заснув, захропів, миша хвоста сунула до його рота. Віщівник хвоста облизав. Та тут же схопився. Коли побачив мале звірятко, йому стало так гидко, що сплюнув. З уст вилетів годинник. Кіт цього тільки й чекав. Вхопив годинника зубами, кинувся до вікна, розбив скло і давай тікати. Кіт на дворі перекинувся чоловіком, відімкнув годинника.

— Чого потребуєш, пресвітлий царю?

— До ранку цей дім має стати на місці, де був, з царицею, з віщівником, зі мною.

Дім відразу знявся з землі високо в повітря, загуркотіло довкола. Дім опинився на місці, де стояв раніше.

Цариця й віщун спали собі. Вони так і не почули, як з домом їх перенесло.

Старий цар перший почув златокрилих птахів, бо він не мав ні дня, ні ночі від жури. Глянув з вікна.

— Диво! Стоп’ятдесятповерховий будинок, скляний міст — все з’явилося коло палати!

Швидко цар одягнувся, вибіг з своєї палати, став на скляному мості і швидко поспішив до зятевого дому. Та всі двері були позамикані. Почав бити кулаками у двері. Іван схопився, відчинив старому. Зять з тестем обійнялися, обцілувалися.

— А дочка де? А віщун де? — питає цар.

— Скоро їх увидите! — і повів старого царя до кімнати, де спала молода жінка з віщівником.

Старий крикнув:

— Вставайте, панове! Вставайте! Вже час підніматися.

Вони прокинулися, нічого не розуміють.

— Вставайте! Вставайте, панове! — гукнув грізно знову старий. — Будемо рахуватися.

Вони встали і як тільки увиділи, що знаходяться на старому місці, так налякалися, що слова не могли промовити.

Цар велів привести трирічних коней, які ніколи ще не були запряжені до карети. На коней поклали ярма, а до ярем прив’язали ланцюги. Ланцюги примоцювали до ніг молодої цариці і віщівника. Коли все було готове, неуких коней відпустили. І розтягли гарячі коні грішних на маленькі частки. Іван і не дивився на страшну смерть жінки. Нелегко було йому на серці.

Старий цар умовляє:

— Не журися нічого, Іване! Не шкодуй їх. Що собі заслужили, те дістали. Та добре, що ти добився свого. Ми тобі висватаємо дівчину, яку захочеш.

І справді, сватачі знайшли молодому цареві прекрасну відданицю. Вчинили пишне весілля. А після молоді щасливо зажили. Може, ще й тепер живуть, коли не померли.

І на цім слові казці кінець.