Як були собі дід та баба, і було в них по дочці. У діда й корова була. От мачуха й говорить до дідової дочки:
— Жени корову пасти.
І дала їй кужіль[1] прясти. Вона погнала та й плаче дорогою. А корівка питає:
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати, дали кужіль прясти.
— Не журись,— каже,— поклади мені кужіль у ліве вухо.
Вона покладе, а з правого вуха виймає вже попрядений. Та оце як стане смеркатися, і пожене корову додому.
От мачуха бачить, що вона таку гарну пряжу носить, та й каже до своєї дочки:
— Гони, доню, ти пасти корівку і кужіль бери.
Та й пожене та на поле й каже:
— Сороки, ворони! Летіть до мене кужіль прясти!
То сороки й ворони поназлітуються і поросхапують кужіль, та й порозносять по гніздах. Увечері вона й пожене ту корівку додому. Додому прижене, то мати й питає її:
— А що, доню? Попряла кужіль?
— Ні, мамо, не попряла. Сороки та ворони поросхапували.
То мачуха до діда:
— Заріж та й заріж, діду, корову.
От дідова дочка погнала корівку пасти. Жене та й плаче. Так корівка й питає:
— Чого це ти плачеш, дівонько?
— Як же мені не плакать, якщо тебе хочуть зарізати?
От і говорить тая корівка:
— Слухай де, дівонько! Як будуть мене різать, так ти просися кишечки мити. Та як будеш мити, то там знайдеш двоє яблучок. Ти їх посади, так повиростають яблуньки.
От ту корівку й зарізали. Дідова дочка й проситься кишечки мити. От пішла на річку та й миє, аж там двоє яблучок — одне золотеньке, а друге срібненьке.
А бабина дочка вгледіла та й женеться за нею — хоче однять. Так та у кропиву їх і кинула. Коли ж виросла яблунька: на ній срібненьке яблучко, золотеньке яблучко, а під яблунькою — криничка.
Аж їде одного разу там пан та й говорить:
— Хто мені те яблучко золоте чи срібне вирве, тому я половину панства оддам.
От бабина підскочила — хотіла вирвати яблучко, так яблунька — вгору, хотіла водички з кринички набрати, а криничка — вниз.
Дідова ж прийшла, водиці набрала, яблучко вирвала та й дала панові. От він їй і говорить:
— Я тебе візьму заміж.
І взяв її з собою.
От згодом вони собі й дитинку нажили. Послали до батька узвар і просять того батька у гості до дітей. А мачухи й не просять. Так вона й каже:
— Як таки можна, щоб я не поїхала до своїх дітей?
І поїхала з дідом, і взяла свою дочку на віз, і вкрила шкурою та й приїхала туди. А вона була відьмою та мачуха. От і зробила дідовій дочці так, щоб вона козою побігла, а свою дочку, теж відьму, поклала на місце тієї дідової дочки в ліжко.
А мала дитинка все плаче за мамою.
В того пана був парубок, він і говорить:
— Пане мій милий, пане мій любий! Дайте мені дитину, понесу я її погуляти.
А пан каже:
— Неси.
Він і поніс дитину до болота та й кличе:
Ой рись-коза!
Твій син плаче.
Твій син плаче,
їсти хоче.
А вона й одказує:
Біжу, лечу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ніжки підкошує,
Бистра вода не пускає.
От прибігла дідова дочка, із себе шкіру скинула, а сама за дитину, сіла, годує та гірко, гірко плаче!
Погодувала, оддала парубкові дитиночку та й знов побігла. На другий день ізнов дитина плаче. Він знов проситься:
— Пане мій любий, пане мій милий! Дайте мені дитину, Понесу я її гуляти.
Несе та й кличе:
Ой, рись-коза! Твій син плаче.
Твій син плаче, їсти хоче.
То вона й біжить:
Біжу, лечу мій синочку!
Пісок очі забиває.
Очерет ніжки підкошує.
Бистра вода не пускає.
От прибігла та з себе шкіру скинула і нагодувала дитинку.
Парубок одніс дитинку. Вона добу знову спить. Тоді пан його й питає:
— Що це значить, що ти оце понесеш дитину гуляти, то вона й не плаче?
Так парубок давай йому признаватись:
— Що ж,— говорить,— твоя, пане, жона побігла козою.
От вони тоді й пішли удвох до болота. Парубок і кличе її:
Ой рись-коза!
Твій син плаче,
Твій син плаче, їсти хоче.
Біжить дідова дочка:
Біжу, лечу, мій синочку!
Пісок очі забиває.
Очерет ноги підколює.
Бистра вода не пускає.
Прибігла, скинула з себе шкіру, взяла дитинку та так плаче!
— Тепер,— каже,— моя дитинонько, в останній раз побачимось, а то далеко вже поженуть мене, не почую, як будуть звать!
А пан узяв та й укинув її шкіру в огонь. Як затріщить шерсть! А вона почула та в кущ — нема шуби! Тоді пан швидко плащем її накрив, і пішли вони додому та й живуть собі.
А тих відьом рознесли кіньми.
[1] Кужіль — прядиво або вовна, намотані на кужівку.
