Був, де не був, бідний чоловік, що мав двох синів: одного розумного, а другого дурного. Дурний лише сидів на печі. А розумний якось каже батькові:

— Няньку, ставмо хижу, бо ця вже стара.

Нарубали дерева, а дещо назбиралося зі старої хати — і хочуть будуватися. Але коли розбирали хату, дурний почав плакати, щоб залишили йому піч.

І так стару хижу вони розібрали, поставили нову, а дурний лишився на печі — тільки йому зробили покрівлю, аби не падав дощ. І годували його там, бо не хотів нікуди йти з печі.

А раз одна жінка несла сліпі котята — хотіла кинути в терник. І йшла мимо печі, де сидів дурний. Іван закричав:

— Жінко, що ви там несете?

— Несу сліпі котята у терник.

— Дайте сюди одне котеня. Не буде мені нудно.

І жінка віддала. Іван з котеням бавиться, добре його годує. А котеня, як підросло, навчилося від нього й говорити. Воно назвало свого ґазду царем Печовським.

А через два роки котик собі думає: «Як би мого Йвана оженити? Раз він цар, то треба йому жінку із царського роду».

Пішов котик через ліси, хащі — зустрічає зайця.

— Куди ти йдеш, леґіню? — питає його заєць.

— Йду до царя на сватанки.

— Візьми і мене.

— Та якби вас було бодай сто, то най би ішли.

Зайчик верескнув своїм тоненьким голосом, і нараз позбігалися коло ста зайців.

— Чого ти нас кликав?

А зайчик їм каже:

— Ходімо, браття, з котиком до царя на гостину.

І йдуть усі великими пустами.

Як наближалися до міста, котик обернувся в чоловіка, що веде зайців. І прийшов у царський двір. Цар почав питати:

— Де ви, чоловіче, взяли стільки зайців?

— О пресвітлий царю, це вам прислав мій цар Печовський.

Чоловік відкланявся. Вийшов із міста, обернувся в котика і йде собі далі. Зустрічає у лісі лисицю.

— Куди, котику, йдеш?

— Йду до царя на сватанки!

— Чи не пішла б і я з тобою?

— Та пай би йшла, але якби було вас хоч сто.

Лисичка звела голову й заспівала своїм топким голосом. І позбігалися до ста лисичок-сестричок.

— Чого ти так квилила?

— Я вас кликала сюди, аби йти із котиком до царя на гостину.

Всі зраділи, що йдуть до царя. Коли прийшли близько до царських воріт, котик обернувся в чоловіка.

— Звідки ведеш стільки дичини? — спитав його цар.

— Ой пресвітлий царю, це вам прислав мій цар Печовський.

— Звідки у нього стільки звірки?

— У нього тої дичини, скільки хочете, бо його дичина любить.

Чоловік відкланявся, а коли зайшов у ліс, обернувся в котика. Йде і стрічає вовка.

— Куди ти, котику, мандруєш?

— Йду до царя на сватанки.

— 1 я піду з тобою.

— Тебе самого мало. Треба вас хоч сто.

Вовк нараз підняв голову і завив страшним голосом. Прибігло сто вовків, і всі йдуть до царя. Дорогою котик зробився чоловіком. Як прийшли у царський двір, цар його питає:

— Що то за вовки?

— Прислав мій цар Печовський. І велів запитати: чи не міг би прийти до вас сватати?

— Та чому би ні?

Котик зібрався і йде геть. Прибіг до Івана і нараз йому радить:

— Царю, злізай із печі. Скажи своєму нянькові, що раз не дав тобі майна, най купить хоч двох коней і красне убрання.

Іван пішов до батька і сказав, як йому котик радив. Отець то все купив. Тоді Іван вернувся до печі, а котик гарненько Івана обстриг, умив і убрав. Посадив хлопця на коня, сам осідлав другого. Коли вони приїхали до царського палацу, котик почав казати:

— Чи знаєш, мій царю, куди їдемо? Ми їдемо сватати царівну. Та щоб ти нічого там не говорив. Я за тебе буду говорити.

Царська донька вийшла їм назустріч, попід руку завела в палату й посадила на золоті стільчики. І сама сіла сперед них. Починає бесіду, а жених мовчить. Тоді вона питає сватача:

— Скажіть, чому він не говорить? Чи не німий ваш молодий цар?

— Слухайте мене! Він залишив удома багато худоби і журиться, хто все те годує. Має чотириста волів, п’ятсот коней, тисячу овець. Тепер думає за них, тому не говорить.

Свої діла закінчили, справляють весілля. П’ють, гуляють аж три дні. На третій день Іванів сватач проголошує, що час вирушати до царя Печовського.

— А ви, пресвітлий царю, — каже до батька молодої, — збирайте своє військо, поїдемо так, як на війну.

І весілля ішло через гори, ніби до молодого. Ішли за три дні, перепочиваючи. На третій день прийшли на красне поле, і тут сватач усіх зупинив. Наказав чекати, доки він не повернеться.

Зайшов у ліс і обернувся в котика. Побіг на полонину — там воларі з худобою. Знову зробився чоловіком і підійшов до воларів:

— Чия то худоба?

— Залізної баби.

— А коні чиї?

— І коні її, і вся худоба, що тут є, її.

А тої худоби було на полонині над дванадцять сто. І чоловік каже воларям:

— Знаєте що, хлопці? Я вам даю по три золоті, та як буде сюди йти весілля і запитає один пан, чия це худоба, кажіть: царя Печовського.

Пастухи на те пристали. А чоловік вернувся на весілля і дав наказ вирушати далі. Ідуть і приходять на ту полонину, де була худоба. Цар запитав:

— Чия худоба, хлопці?

— Усе — царя Печовського.

Старий цар зрадів, що його зять такий багатій. І знову зупинилися трохи відпочити. А сватач зайшов у ліс, обернувся на кота і поспішає через гору, до маєтків залізної баби. У баби такі замки, що світяться, як сонечко. Котик обернувся чоловіком. Спочатку добився до служниці на кухню:

— Служничко, послухай, що буду казати. Дам я тобі, красна моя дівчино, десять золотих, і як тебе буде хтось питати, чий оце будинок, кажи: царя Печовського.

Служниця усе пообіцяла, і чоловік зайшов у бабин замок. Баба його питає:

— Що нового розкажеш? Що діється на світі?

— Я лише скажу таке, що йде велике військо, тут будуть бої. Якби ви послухали, я би вам порадив добру схованку, і там би ви сховалися.

Баба довго не хотіла слухати, та потім пристала:

— Ну, веди мене, де знаєш!

Котик завів бабу у дуплястий бук і там її лишив. Сам швидко вернувся до царського війська і дав наказ вирушати далі. Були недалеко від старого бука, де сховалася в дуплі залізна баба. Сватач наказав військові, щоб зготувалися стріляти. І показав на бука. За наказом військо почало пальбу — і бука, разом з бабою, рознесли на попіл.

Коли весілля заступило до бабиного замка, цар питає служницю:

— А чий це маєток?

— Як чий? Царя Печовського!

Цар дуже зрадів, що замок зятя у сім разів красивіший, як його палац. Тут зробили велику гостину, і через кілька днів весілля розійшлося. А Іван із молодою жінкою ґаздує і понині, бо він із того всього дістав і добрий розум.