Казка про Ружу Івана

Українська казка

Одного разу жив молодий багатий граф. Оженився і взяв собі красну дівчину. Молода родина мала величезне багатство — ліси, поля, пасовища, тисячі худоби. В тому місті, де вона жила, мала двадцять чотири крамниці під одним дахом. Граф діставав товари з цілого світу. До нього часто приходили заграничні купці з різних країн.

Та що графові з багатства, коли не має щастя в сім’ї? Прожив з жінкою кілька літ в надії, що народиться дитина, а її нема та й нема. Чоловік з жінкою просили бога, молили його, щоб дитина народилася, та все марно.

Одного разу жінці приснилося, що в городці під самим вікном виросла красна ружа, така прекрасна, що не можна на неї і подивитися.

Вранці графиня встала, глянула у вікно, бо хотіла знати, чи справді в городі росте дивовижна квітка. Та нічого не побачила. Другої ночі знову приснилася їй чарівна ружа. Той самий сон приснився графині і третьої ночі.

В місті, де жив граф, проживала старенька бабуся. Вона знала ворожити. Графиня пішла до неї, щоб ворожка пояснила їй дивний сон. Стара вислухала, а потім каже:

— Ой, донечко, приснилася тобі чарівна ружа. А я певно говорю тобі: народиш прекрасного хлопця.

Жінка графа розповіла своєму чоловікові про дивовижний сон. Про те, як ходила до баби-ворожки, затаїла. Бо деякі чоловіки не вірять забобонам, сердяться, коли їх жінки ворожать.

Одного разу граф -захотів з-за границі привезти різного краму для своїх двадцяти чотирьох магазинів.

— Прийдеться мені довго подорожувати, бо в одній країні можна закупити такий товар, в іншій інакший, в третій не такий, як в першій і другій. Значить, треба готуватися в далеку дорогу.

І каже граф жінці:

— Приготуй на дорогу їсти, бо не знаю, коли повернуся.

Жінка наготувала всього, чоловіка проводила. Відклонився граф від графині, дався по країнах. А коли прощалися, жінка ще не знала, що буде родити. Відчула десь через тиждень-два після того, як чоловік рушив у дорогу.

Минали місяці. Графа нема та й нема. Сідаючи на корабель, граф жінці казав так:

— Коли повернуся з далекої дороги, подам сигнал пострілом з гармати. Ти цей постріл почуєш і вийдеш мені назустріч. Та виходь не одна, бери з собою робітників, щоб було кому звантажити товар і повезти до магазинів.

Жінка щодня слухала, чи не почує вистрілу з гармати. Та його не було. Чекала, чекала чоловіка, а дочекатися не могла.

Прийшов час родити.

Граф не повернувся, народила вона одна. Народила прекрасного хлопчика. Повитухи завжди звикли казати, що дитина схожа до батька. Навіть в тому разі, коли воно не так буває. Та на цей раз хлопець справді був так схожий до свого нянька, якби з його ока випав.

Хлопчик швидко ріс. Коли мав рік, був такий, якби йому було два, а коли мав два, був такий, наче йому було вже чотири. На очах ріс.

Довго думала графиня, яке дати ім’я хлопцеві. Та на пам’ять того, що ні приснилася ружа, вона дала хлопцеві ім’я Ружа Іван.

Коли хлопцеві минуло десять літ, він був уже парубком, якого не було в цілому місті.

Ружа Іван розумний, про все хоче знати. Одного разу питає маму:

— Мамко, а де нянько?

— У тебе нянька нема.

Через кілька тижнів Іван питає знову:

— Мамко, де мій нянько?

— У тебе нянька нема! — Мати не хотіла, щоб хлопець журився.

Але Іванко думає тільки про батька.

Якось проходив він вулицею і почув бесіду:

— Дивися, який молодий хлопець, а який рослий, дужий. Його батько не такий.

Ружа Іван прибіг додому і питає маму:

— Мамко, скажіть мені правду: де мій нянько?

— Я тобі не раз говорила, що нянька в тебе нема.

Ружа Іван приніс дві велетенські колоди, одною кинув на землю. Свою маму поклав на колоду. Другою колодою хоче її роздавити.

— Мамко, коли не скажеш мені, де нянько, випущу на тебе колоду з рук, і ти помреш.

Мати настрашилася:

— Ой, синку, не випускай! Я тобі все розкажу.

Хлопець підняв матір з колоди. А вона йому:

— Ходи до хати, я розповім тобі всю історію.

Вона розповіла хлопцеві:

— Я віддалася за твого нянька — графа. Досить довго ми не мали дітей. Жура у нас була велика. Одного разу приснився мені сон, ніби в нашому городці під вікном виросла ружа. Три рази ніч за ніччю той сон я виділа. Я хотіла знати, що це має значити, тому пішла до ворожки. Баба сон мені пояснила. Вона сказала, що я маю народити прекрасного хлопчика. Твій нянько поплив на кораблі по заграницях за різним крамом в той час, коли ти тільки почався. Він і не знає, що ти прийшов на світ.

Вислухав Ружа Іван маму, вислухав та й твердо промовив:

— Мамко! Приготуйте мені їсти для далекої дороги, я піду глядати свого нянька.

Приготувала мати немало різних страв”, магазини хлопець позамикав, продавців позвільняв, запряг до карети красних коней і рушив у дорогу.

Їдуть, їдуть, їдуть все далі й далі. Їдуть і звідають:

— А чи не знаєте ви такого й такого чоловіка?

Ніде не зустрічали вони такого, хто сказав би їм, що впізнає батька Ружі Івана — багатого купця.

Попали у високі гори, густі, непрохідні ліси. Ішли лісом уверх доти, доки не натрапили широку поляну. Тут і дорога зникла, бо з полянки її вже не видно — довкола густою непролазною стіною стоїть хаща, така хаща, що й пішому чоловіку важко продертися між товстими деревами. А до вершини гори ще далеко-далеко Увидів Іван, що тут біда настигла, що далі їхати не можна. Сіли на траву, закусили, з чистої криниці води напилися. Хлопець каже:

— Мамко, ви сидіть тут і вартуйте коней, а я вийду на вершину гори. Може, з груня увиджу якесь село або місто.

І почав Ружа Іван пробиратися між буками, грабами, що росли так густо, що дерево майже дотулялося дерева. Довго, дуже довго добирався хлопець до верха гори. Та нарешті добрався. На горі сів мало відпочити. А довкола хаща така, що не видно й на десять метрів.

На самій вершині гори ріс височенний товстелезний ясен. Іван прочитав такий напис на ньому:

«Цей ясен стоїть на самій середині лісу, і є він найбільшим деревом».

Думає собі Ружа Іван так: «Вилізу на дерево, може, щось увиджу».

Нелегко було вибиратися на ясеня. Бо він був гладкий, як скло — в густому лісі гілля по деревах не росте. Та Ружа Іван був хлопцем дужим і хитрим. Вчепився руками і повзе все вище, вище, поки не виліз до гілок. Тут сів собі і відпочив. Дивиться уверх по дереву і видить якусь шматину.

— А звідки вона тут взялася? Чи вітер її приніс чи хтось кинув? Ну, хай висить, біда мені до неї.

З гілки на гілку Ружа Іван забирається все вище й вище. Втямив іржаву шаблю, що колихалася повішена на гілці.

«Біда мені до іржавої шаблі», — подумав і лізе далі. Вибрався на самий вершок. Видить: тут висить рушниця. Але й вона іржава. «Для чого мені така рушниця?» — подумав і не взяв її.

З вершка дерева почав дивитися на всі сторони. Дивиться в одну — нічого не видить, дивиться в другу — нічого не видить, бо вдалині тільки гори синіють. Дивиться він і в третю сторону — нічого не видить. Подивився в четверту; видить, як блищить дах якогось будинку на сонці.

— Там хтось мусить бути. Спущуся з ясена, піду туди. Та треба зійти так, щоб в голові не закрутилося. Та й треба запам’ятати, де хата.

Зняв з голови Ружа Іван шапку і кинув у напрямку, де бачив дім. Шапка так довго летіла, що зникла з очей, хлопець вже і не видів, куди вона впала.

Повзучи донизу, хлопець знову побачив іржаву рушницю.

— Візьму я собі її для пам’яті. Бодай буду знати, яка техніка була колись.

Ружа Іван рушницю перекинув через плече і спускається далі. Доорався до шаблі: «Візьму собі і шаблю на пам’ять!» — подумав. Бо хлопець читав книги, любив історію і цікавився різними старовинними предметами. Шаблю причепив до ременя і спускається далі. Добрався до шмагони: -Пригодиться мені й шматина. Буду нею протирати іржаву рушницю і шаблю!» — подумав і прихопив з собою.

Нарешті, хлопець опинився на землі. Сів на траву відпочити. Взяв шматину і дивиться на неї:

— Та це сорочка!

Дивиться, оглядає сорочку й читає на ній напис: «Хто одягне цю сорочку на себе, буде найдужчим чоловіком у світі, царем над всією звіриною, птахами, зміями, буде чути і розуміти їх бесіду».

— Це добре діло!

Почав оглядати шаблю. Вийняв її з піхов, а вона блиснула так, що в очах померкло. Читає на шаблі напис:

«Ця шабля рубає стільки, скільки загадаєш!»

— Добра шабля!

Оглядає рушницю й читає на ній напис:

«Ця рушниця одним пострілом б’є стільки, скільки загадаєш».

— Добра рушниця!

Зняв Ружа Іван сорочку, одягнув знайдену. Причепив шаблю до пояса, перекинув рушницю через плече.

Тільки Ружа Іван одягнув сорочку, почепив шаблю, через плече перекинув рушницю, як до самих колін потонув у землю.

Іде Ружа Іван до своєї мами, до самих колін потає в землю, хоч ступає на камінь…

Прийшов Ружа Іван до карети і видить: коні поплуталися, попадали і б’ють ногами. А мати дивиться на сина перестрашеними очима, думає: «Мав син великий вчинити гріх, якщо потає в землю до колін — земля його не держить».

Плачучи, сказала:

— Ой, сине, на довгий час залишив ти мене. Коні заплуталися, попадали, можуть погинути. А ми що вчинимо без них?

— Не журіться, мамко. Біда нам до коней. Тепер ми будемо ходити по цілому світу щасливо.

Приступив хлопець до коней, взяв рукою за задню ногу одного і кинув так, що той вдарився об дерево і на кусники розсипався. Другим конем теж кинув далеко-далеко. Далі вхопив карету і так нею шибнув, що на кусники розлетілася.

Налякалася мати і каже:

— Якого гріха ти, сину, вчинив, що до землі потаєш?

А хлопець взяв маму на долоню і несе дебрею до ясена. Знайшов шапку і дивиться, куди треба йти.

І рушили вони в напрямку, звідки блищала стріха. Не так швидко йшли, як в казці кажеться. Довго, досить довго спускалися з високої гори в долину, поки вийшли на поле. Ідуть, ідуть, а світло все ближче до них.

— Там, навірно, хтось є.

Прийшли ближче, видять красний дім.

Уже зголодніли.

— Мамко, ідім до цього дому! Може, там буде щось поїсти?

Наблизилися до самого будинку. Іван відчинив двері і видить багато-пребагато кімнат. Довго треба по них ходити, щоб всі оглянути.

Ураз Іван чує дівочий голос. За голосом, за голосом пішов по коридору, доки не прийшов до одної кімнати. Відчинив двері — і прекрасна дівчина стала перед його очима. І почули вони дуже приємний запах. Від тою запаху мати і син ледь не зомліли — були дуже голодні.

Дівчина налякалася. Налякалася не тому, що її заб’ють, а тому, що швидко мали прийти розбійники.

— Ви, напевно, голодні? — питає дівчина хлопця і його матір.

— Так, ми голодні. Такі голодні, що помираємо.

Дівчина поклала швидко на стіл їсти, дивиться на годинника і дрижить.

— Ой, скоро їжте та тікайте, бо тут зараз буде ціла компанія розбійників. Я боюся, що вони вас погублять.

— Не бійся нічого! — говорить Іван. — Сиди собі в кімнаті, не виходь, бо можеш сама загинути. А ви, мамко, сидіть собі тут. Я з розбійниками сам порахуюся.

Хлопець вийшов. Коли відчинив ворота, розбійники якраз поверталися додому.

Вийняв Ружа Іван шаблю і всіх порубав. Від старшого — отамана — забрав ключі й почав відчиняти двері до всіх кімнат. Багато відімкнув дверей, поки знайшов порожню кімнату. Сюди зніс трупи розбійників, а отамана кинув зверху:

— Ти був старшим досі, будь і відтепер.

Двері замкнув, вийшов на двір. Був тут глибокий колодязь. Ружа Іван кинув до нього ключі.

Ружа Іван наказував матері і дівчині, щоб сиділи в кімнаті. Та дівчина виглянула й увиділа, як хлопець рубав розбійників, як носив трупи до порожньої кімнати.

Незадовго Іван вернувся кривавий. Мати настрашилася:

— Сине мій, хто тебе поранив?

— Мамко, не бійтеся нічого. Мене поранити не легко! — хлопець заспокоїв маму, а далі каже до дівчини:

— Ти що за одна?

— Я царська дочка. Розбійники мене викрали від нянька і принесли сюди. Я їм була служницею — варила їсти. А тепер ти мене освободив і спас від смерті. Ходи зі мною. Я хочу бути твоєю жінкою, а мій няньо передасть на тебе державу.

— Тепер я тебе брати не можу. Повертайся спокійно додому й чекай мене сім літ, сім місяців, сім днів, сім годин і сім хвилин. Коли на цей час не прийду, можеш віддаватися за того, хто тобі полюбиться. Одне тебе прошу: бідних, калік, сліпих честуй і обдаровуй. Добре подивися по цьому будинку. Може, десь є дорогі речі. Бери собі звідси, що хочеш.

Дівчина Івана сфотографувала, красно йому подякувала і від нього відклонилася.

— Я тебе вічно буду носити в своєму серці. Ніколи не забуду і вірно чекатиму.

Ружа Іван був красний хлопець і дуже полюбився дівчині. Обійняла вона його, сердечно поцілувала і пішла.

Хлопець з матір’ю залишився один. Він ходив з ключами і відчиняв кімнати. В одній — зброя, в іншій золото, срібло, в третій — дорогі одяги і дорогоцінні речі, в четвертій — страви, в п’ятій — напої. Всього так багато, що і на тисячу літ вистачить.

— Мамко, — каже син, — ми досить набідувалися по світу. Тепер будемо тут жити і мало відпочинемо.

Так син з матір’ю залишилися в домі розбійників. Переночували, а рано Ружа Іван взяв рушницю

— Піду на полювання А ви робіть домашню роботу. Тут є де і на чому ґаздувати.

Перед будинком розбійників на дворі росла чудодійна груша.

Доки жили розбійники, груша служила отаману, а тепер почала служити хлопцеві. Коли отаман відходив, груша починала в’янути і висихати, коли повертався, груша починала пускати лист, квітнути і родити. Тільки отаман входив на двір, груші достигали, і їх можна було їсти.

Як пішов Іван з дому, листя з груші впало.

Мати залишилася дома, ходить з ключами. Нудно їй одній. Гуляє коридорами, приспівує собі. Почув спів старшин розбійник — його хлопець на смерть не зарубав, а тільки сильно поранив і кинув на трупи. Отаман опам’ятався. Та не знає, як вибратися з кімнати.

Отаман по голосу зрозумів, що співає мати Ружі Івана. Коли проходила мимо кімнати, озвався.

— Будь така добра, відімкни кімнату, освободи мене. Я такий і такий!.. якщо хочеш, будеш моєю жінкою. Коли ні, я сам піду своїми дорогами.

Мати мала багато ключів. Пробує відімкнути двері одним, другим, третім… Та жоден не підходить.

— Так і так, я не можу відімкнути дверей, бо ключі не годяться.

— Там і там… На вікні знайдеш невеличку скляницю води. Котрого ключа до неї намочиш, тим двері відчиниш.

Знайшла мати пляшечку, вмочила ключа, ткнула до дірки, двері відімкнулися. Увиділа прекрасного хлопця й одразу полюбила його.

— Ой, що чинити? Ти так поранений, що мусиш вмерти.

— Там і там… знайдеш скляницю з цілющою водою. Коли натреш нею мої рани, вони загояться і заживуть так, що не буде сліду.

Мати побігла за цілющою водою. Знайшла пляшечку, промила розбійникові рани. Погоїлися вони і зажили так, що й сліду не видно, де Ружа Іван порубав шаблею.

Полюбилася розбійникові жінка. Обіймаються, цілуються.

Ураз вони видять: на дворі груша зеленіє, зацвітає, на ній починають рости і дозрівати груші.

Отаман побіг до своєї кімнати, а мати його замкнула. Він уже не був голоден, міг спокійно чекати.

Ранком Іван знову пішов на полювання. Мати знову випустила розбійника. Варить вона добрих страв, приносить на стіл всіляких напоїв. І живуть вони собі, як молодий і молода. А коли син повертається з хащі, отаман ховається.

Одного разу розбійник каже матері Ружі Івана:

— Так жити я далі не можу. Збираюся і йду собі геть.

А жінка його обіймає, просить-молить:

— Не ходи нікуди, бодай мало ще залишайся тут зі мною.

— Не можу.

— Я без тебе не можу жити!

— Ми могли б жити щасливо, коли б ти мене послухала.

— Кажи, послухаю…

— Коли б ти хотіла сина погубити.

— Я хотіла б, та як? Він дуже сильний.

— Я тобі пораджу.

І вона на все прийнялася.

— Коли Іван повернеться сюди, вчинися дуже хворою, плач. Він буде звідати: — Мамко, що з вами? Чим вам помогти? — А ти скажи: «Здається мені, що коли я напилась би ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б. Бо сон снився мені такий. Та доки ти принесеш такі ліки, певно, помру». Ведмедиця його роздере…

Ось яку раду отаман дав матері Івана Ружі.

Дивляться: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Почали на ній плоди достигати.

Розбійник заховався до кімнати. Жінка його замкнула, а сама лягла до ліжка й гірко плаче, кидає собою. Іван здаля той плач почув і перелякано біжить до матері.

— Мамко, що з вами сталося?

— Ой, синку! Я дуже хвора! Так мене болить, що помираю.

— А що з вами?

— І сама не знаю.

— Чим вам помогти?

— Ти мені нічим не поможеш.

Як би не поміг? Тільки скоро кажіть чим.

Ой, синку мій! Я боюся казати, щоб ти не пропав.

— Та тільки кажіть. Не бійтеся, я не пропаду.

Ой, синку! Мені такий дурний сон приснився… Коли б я напилася ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б.

Хлопець довго не чекав, вхопив рушницю й побіг до лісу.

Листя з груші впало, дерево почало всихати.

Жінка випустила розбійника. Їдять, п’ють, гуляють, милуються, співають…

Поспішив Іван до густого лісу. Тут звикли бувати страшні звірі. Не відразу знайшов ведмедицю. Та тільки втямив її, як прицілився…

— Царю наш пресвітлий! — Заревіла ведмедиця — Не вбивай мене, не вбивай моєї дитини. Твоїй матері не мойого молока треба, не треба і ведмежатини. їй треба твоєї крові. Ходи сюди, я тобі дам молока, а ведмежатко бери живе і неси. Та тільки його не вбивай, а відпусти. Воно мене само знайде.

Хлопець наблизився до ведмедиці. Вона надоїла йому молока. Взяв ведмежатко на плече і поніс додому

Груша зазеленіла, зацвіла.

— Біда, — говорить отаман, — Іван живим вертається додому. Його ведмеді не розірвали.

Ружа Іван несе звірятко. Воно з ним грається, скаче на плечах. І полюбив він мале, забавне за доброту і нешкідливість.

Груші на дереві достигають.

Розбійник каже жінці:

— Вчинися здоровою. Скажи, що тобі не треба вже ведмежого молока і м’яса! — і при цих словах заховався у своїй кімнаті.

Іван біжить прямо до своєї мами, несе молоко. Та вона повернулася лицем в інший бік і каже:

— Я вже здорова, синку! Кинь тим ведмежатком до страшної біди! Яке воно погане! Я молока пити не буду, я м’яса їсти не буду.

Поклав Іван ведмежатко на землю, обмив, розчесав і пустив на свободу. Ведмежатко зраділо і, підстрибуючи, втекло до лісу. До своєї мами.

Наступного дня хлопець знову пішов на полювання. А мати з розбійником радяться, як його погубити.

— Є звір сильніший від «ведмедя. Вчинися знову хворою і плач. І скажи, що тобі приснилося, ніби молоко левиці і м’ясо маленького лева для тебе може стати ліками.

Видять жінка і розбійник, що груша зазеленіла, зацвіла, вродила.

Отаман заховався, мати лягла до ліжка і плаче, що помирає

Іван здаля почув плач матері і побіг перестрашений.

— Що сталося, мамко? Я тішився, що ви здорові, а тепер, виджу, ви знову захворіли!

— Ой, синку, біда! Перший раз ти мені поміг, а тепер не поможеш!

— Я вам поможу, мамко! Принесу, чого лише захочете на світі.

— Дуже боюся я за тебе… За собою не дбаю, аби тільки ти живий залишився…

— Не журіться мною…

— Приснилося мені, що коли б я напилася молока від левиці, з’їла м’яса з маленького лева, виздоровіла би…

— Добре, мало потерпіть. Я принесу вам і левиного молока, і м яса. Вхопив Ружа Іван рушницю й побіг до хащі. Не так скоро знайшов левицю з маленькими левенятами, як казка кажеться. Та знайшов її. Прицілився і хоче вбити.

— Пресвітлий царю! Не вбивай мене і мою дитину. Твоїй матері не треба мого молока, не треба і м’яса. їй треба твоєї крові. Я тобі дам молока, дам тобі і мале левенятко. Але ти його не вбивай, а відпусти. Воно мене знайде.

Левиця перевернулася, ногами потисла вим’я, націдила молока.

Ружа Іван молоко взяв, мале звірятко поклав собі на плечі і давай бігти до хати. Тим часом, поки він біжить, жінка і розбійник веселяться, п’ють, гуляють. Вони раді, що лев роздере Івана, що він не повернеться.

Але груша зазеленіла, зацвіла, вродила.

Отаман заховався, а мати Ружі Івана ходить, вже не хвора.

— Ой, синку, хвала богу, мені вже полівило. Нічого не болить, чуюся добре. Неси левеня геть, бо я не хочу і дивитися на нього. Молока теж пити не буду.

Намилувався Іван маленьким звірятком, причесав його, пригладив і пустив на волю. Левеня, підстрибуючи, радіючи, побігло шукати маму.

Минула ніч. Вранці хлопець знову пішов на полювання. Поки ходив по хащах, мати з розбійником їла, пила, забавлялася. Так він їй полюбився, що вже більших любощів і на світі нема. А на думці у них одне: як погубити хлопця? Примушували вони його приносити всіляких страшенних звірів. Та не було тої звірини, яка лихо заподіяла б Іванові.

Нарешті розбійник придумав: на Скляній горі є дім. Хто ходив до того дому, ніколи звідти живим не вертався. А коло дому росла яблуня. Родила вона чудодійні яблука: хто молодим з’їв таке яблуко, став таким старим, якби йому вже було сто літ. А коло яблуні росла груша, що родила чудодійні груші: хто був старий і з’їв одну грушу, ставав молодим, якби йому було всього вісімнадцять. До яблуні і до груші з цілого світу приходили люди. Та ніколи ніхто живим не повертався, бо дерево сторожив страшенний Змій.

— Вчинися хвора і кажи, що ти їла би з тої груші, яка росте на Скляній горі. Для тебе Іван піде і більше звідти не повернеться. Там знайде загибель.

На цьому вони й домовилися… Дивляться і видять: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Отаман вбіг до своєї кімнати, а мати лягла і твердо плаче. Хлопець здаля чує той плач. Прибіг і питає:

Мамко, що знову сталося?

— Ой, синку, мені суджено померти.

— Та що вас болить?

— Я і сама, небоже, не знаю.

— А чим вам помогти?

— Нічим ти мені не допоможеш, бо діло не просте.

— А чому ні? Допоможу, тільки скажіть!

— Я боюся тобі й сказати… Приснилося мені, що десь далеко є Скляна гора. А на тій горі росте груша і яблуня. Та коли б я з’їла з тої груші або яблуні, була би здоровою.

Довго Ружа Іван не думав, рушив у дорогу. Тільки вийшов з двору, як груша почала всихати, листя з неї почало на землю сипатися.

Мати випустила розбійника:

— Дивися на грушу: почала нидіти. А це каже, що Іван пропадає. Тепер можемо спокійно жити…

Їдять, веселяться, милуються, любуються. А хлопець іде високими горами, густими лісами, широкими полями. Дорожить він пустелями, переходить ріки, перепливає моря, озера. Йде, йде, йде…

Потрапив Іван до чужої країни, вийшов на широку державну дорогу. Та нелегко йому шляхом ступати, бо тане в землю по самі коліна. Раптом чує: якась бричка його доганяє. На конях дзвінки дзвонять, бо багато їх, пребагато. Коней жене чорний циганин. А позаду на сидінні собі поколисується ніби дівчина, ніби жінка.

Коли були напроти, Іван увидів прекрасну дівчину. Ще ніколи такої не зустрічав: золота звізда на чолі, волосся на голові золоте, в руці й хусточка золота. Та дівчина гірко плаче, витирає криваві сльози. Коли Іван увидів, що прекрасну дівчину везе препаскудний циганисько, розізлився й зупинив бричку:

— Стій!

Дівчина плаче й просить:

— Не тримай, бо я поспішаю.

— А куди тебе везе циганин?

— Ще раз прошу тебе, не затримуй!

— Я тебе не відпущу, доки не скажеш, чого плачеш?

— А що, коли повім? Ти і так не поможеш!

— А коли поможу?

— Моєму нянькові головний розбійник надіслав листа: на той і на той час мусить мене віддати. Коли ні, розбійник погубить всю країну. Не тільки народ, але й звірину, і птахів. Бо той розбійник страшний для цілого світу.

— Не плач, я їду з тобою. Я тобі поможу.

Сів на бричку, колеса потали до землі так глибоко, що їх не видно. Коні з місця рушити не можуть, тільки б’ють задніми ногами — аж підкови поблискують.

Дівчина зрозуміла, що хлопець дуже сильний.

Іван зійшов з брички, вхопив одною рукою за дишло і витягнув колеса з землі. Каже циганинові:

— Коней не жени прудко! Жени так, як буду іти я, бо ці коні везти мене не можуть. А коли не послухаєш, я кину тобою так, що полетиш до самого неба.

Циганисько налякався:

— Ой, паночку, я вас буду слухати.

Їдуть вони, їдуть. Іван пішки, а вони на бричці. Довго Ружа Іван ішов, вони їхали, поки увиділи на дорозі стовп. А на стовпі напис:

«Від цього стовпа до палацу п’ятнадцять кілометрів. Хто цею дорогою піде, мусить на колінах лізти. Коли ні — злою смертю погине».

Вхопив хлопець стовпа рукою, кинув ним так, що той зник за хмарами. Ідуть собі далі. Наблизилися до палацу. Дивляться: росте перед ним горіх-велет. Під горіхом тінь витяглася на цілий кілометр. В тіні стоїть крицевий стілець, а на стільці сидить головний розбійник. Як тільки увидів бричку, почав кричати і всіляко сварити дівчину:

— Ти сяка-така… негідниця! Вже на чотири години запізнюєшся! Як виджу, волочишся з побратимами.

Дівчина налякалася і мовчить. Привіталася вона, сіла коло розбійника. Іван теж присів собі до дівчини з другого боку. А той розізлився та й каже:

— Як ти смієш сідати коло неї?

— Вона — дівчина, а не твоя жінка. Якщо можна тобі, можна і мені. Отаман аж затрясся від злості.

— Ану, не говори так, бо зараз тебе не є на світі…

– Ще не раз тобі треба народитися, аби ти мене поборов.

Ідуть вони боротися.

— Як хочеш боротися? Шаблями рубатися чи розшибатися? — звідає розбійник.

— А ти як хочеш?

Той велетенський горіх від землі на один метр був цілий, а вище — росоха-двійка розходилася.

— Будемо крізь цю росоху ключки тягнути.

І подали собі руки. Іван затис розбійникову руку, смикнув так, що вирвав її з плеча.

Ураз на горіх прилетіла й сіла ціла хмара гавранів. Колишеться і кранкає.

Хлопець кинув руку гавранам.

Розбійник подав другу руку. Іван потягнув, смикнув і вирвав з плеча й другу. Тут же кинув гавранам. Ружа Іван відрубав голову розбійника і разом з трупом кинув диким птахам. Птахи все з їли — і кістки не залишилося.

Дівчина сфотографувала, як Іван бореться з головним розбійником. А циганисько так налякався, ще гірше почорнів…

Коли з розбійником Іван розрахувався, пішов до палацу.

— Іду глянути, хто там живе. Я повернуся швидко, а ви мене тут чекайте.

Зайшов Іван до палати. Ще ніколи, ніде не видів такого прекрасного, такого великого будинку. Довго, дуже довго треба ходити, щоб все оглянути.

Ходить по коридорах, чує жіночий голос. Відчинив двері і видить: співають три прекрасні дівчини. Глянули вони на Івана і здивувалися:

— Звідки ти? З-під землі вийшов чи крізь вікно до нас залетів?

— Я зайшов крізь двері, як всі люди ходять.

— Як ти міг зайти? Двері вартує розбійник, що найстарший на цілому світі.

— Розбійника вже нема. Він нікого більше не заставить лазити на колінах. А ви що тут чините?

— Ми царські дочки. Нас розбійник викрав і поробив своїми кухарками. Мусимо йому і його компанії варити їсти.

Дівчата погостили хлопця, бо уже був голодний.

— Сідай, швидко їж і тікай, бо зараз тут буде компанія, вона погубить тебе.

Ружа Іван сів за стіл, швидко пообідав, покликав з-під горіха прекрасну дівчину і завів її до кімнати, де були три сестри.

— Залишайтеся тут до того часу, поки я не розрахуюся з розбійниками. Але у вікна не дивіться.

Циганина Іван прогнав, сам сів на крицевий стілець. На стільці завжди вартував найстарший розбійник.

Недовго чекав. Ураз затрубили горни, з’явилася перша компанія розбійників. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли компанія була недалеко від горіха, капітан втямив, що на сталевому стільці сидить не головний розбійник. Капітан дав команду:

— Стій! Я виджу, що під горіхом чужа людина… Що будемо чинити?

Радяться, радяться і дорадилися стріляти з рушниць, щоб чужого вбити.

Капітан дав команду:

— Вогонь!

Розбійники стріляють до Івана, а той спокійно сидить, бо кулі від нього відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, а хлопець хоч би рухнувся.

— Хлопці, біда! — говорить капітан, бо видить, що того кулі не беруть.

А гаврання на деревах каркає, каркає.

Коли вже достатньо настрілялися, Іван гукнув:

— Та чи вже ви досить наплювалися?

І кинув шаблею.

— Шабле, рубай!

І вистрілив:

— Рушнице, бий!

Минула хвилина, всі мертвими впали на землю.

Вороння тільки зашуміло, загуділо, сіло на трупи і почало їх рвати. Аж потемніло довкола від хижих птиць. Поїли трупи так, що і краплі крові не залишилося. Ще їли б. Та вже нема чого.

Ружа Іван сидить під горіхом і чекає іншої компанії. Та недовго чекав Затрубили горни, з явилася нова розбійнича хижа громада. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на крицевому стільці сидить чужий. І дав команду: Стій! Я виджу під горіхом чужого чоловіка. Що будемо чинити?

Радилися й дорадилися стріляти. Тут капітан дав команду:

— Вогонь!

І полетіли кулі в хлопця. Та кулі відскакують, як горох від стіни Довго стріляли, а Іван сидів собі спокійно на стільці.

— Хлопці, біда! — каже капітан. — Цього кулі не беруть.

А ворони на деревах тільки кранкають та кранкають, бо чекають поживу.

Коли настрілялися, хлопець гукнув:

— Ви досить уже наплювалися?

І кинув шаблею:

— Шабле, рубай!

І вистрілив:

— Рушнице, бий усіх!

І протягом одної хвилини всі вороги Ружі Івана впали на землю. Вороння зашуміло, загуділо та й полетіло на трупи. Стемніло довкола, так багато їх було. Поїли ворони мертвих, ніде і краплі крові не залишили.

Ружа Іван чекав. Затрубили горни, показалася третя компанія. Попереду капітан, збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на стільці вартує не їх старший. Дав команду:

— Стій! Я виджу, що під горіхом чужа душа. Що будемо чинити?

Дорадилися, що будуть стріляти. Капітан крикнув:

— Вогонь!

І почали стріляти в Івана. А кулі відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, та хлопець спокійно сидів на стільці.

— Хлопці, біда! — каже капітан. — Цього кулі не беруть…

А вороння на деревах каркає та каркає — чекає поживу.

Як настрілялися, Іван до них:

— Ви вже досить наплювалися?

І кинув шаблею:

— Шабле, рубай!

І вистрілив:

— Рушнице, бий усіх!

Минула хвилина, всі лежали на землі мертвими. Вороння зашуміло, загуділо та и сіло на трупи. Аж темно стало довкола. З’їли все, навіть краплі крові не залишили. Ще їм і не вистачило.

Коли Іван знищив і четверту компанію розбійників, повернувся до дівчат. Дівчата крадькома дивилися з вікон на те, що діялося під горіхом. Вони дуже раділи, що Іван знищив злодіїв Та и кожна просить Івана:

— Іване, ходи зі мною… Нянько передасть тобі державу, а я буду твоя жона.

Просить його і та прекрасна дівчина, що має звізду на чолі, та сама, яку віз циганище:

— Іванку, не залишай мене одну! Поведи мене до мого нянька. Я тебе дуже люблю, хочу бути твоєю.

Хлопець всім відповідає:

— Мені женитися ще не прийшов час. Чекайте сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Коли я не прийду в той час, віддавайтеся за того, хто вам полюбиться.

Дівчата Ружу Івана сфотографували на пам’ять та й прощаються з ним. А він їм дає багатство:

— Беріть собі, що вам люба дяка… Тут всього досить. Можете цілими возами везти дорогоцінності додому. Тільки наказую вам: бідних, калік, сліпих не забувайте, допомагайте їм, обдаровуйте їх.

Трьох дівчат Іван відпустив, а четверту, з звіздою на чолі, затримав. Бо йому вона найбільше припала до серця, бо такої красної на світі ще не було.

— Візьми собі золота, візьми собі срібла та й дорогих речей стільки, скільки твоя душа бажає. Коні цінності повезуть і відвезуть тебе.

Покликав циганина і пригрозив:

— Дивися і міркуй. Передаю на тебе дівчину здорову, без хиби. Повези її до батька. А коли щось з нею станеться, я знайду тебе під самою землею і на кусники порубаю.

— Ой, паночку добрий, паночку світлий! Я дівчину привезу до її нянька так, що й волос з її голови не впаде! — клявся циганисько.

Та дівчина одна не хоче йти. Вона просить-молить хлопця:

— Іванку, не передавай мене чужому чоловіку. Ходи і ти зі мною, бо я без тебе не можу жити. Я буду твоєю жінкою, а мій нянько покладе на твою голову царську корону.

— Ще не можу йти. Бо мушу рушати в далеку дорогу.

Дівчина і радіє, і плаче. Вона обцілувала хлопця щиро, сердечно, дуже солодко:

— Я буду чекати тебе. Бо нема на світі такого, за кого я могла б віддатися.

Відклонилася, сіла, плачучи, на воза, а циганисько подався з нею до її батька.

Ружа Іван позамикав усі кімнати в розбійницькій палаті. Так замкнув, що там ще нікого немає і тепер, бо ключі кинув до кишені й рушив у дорогу. Йде, йде, йде. Довго йшов, доки натрапив стовпа. А на стовпі прочитав таке: «Хто цею дорогою піде ногами, злою смертю погине. Кожен мусить впасти на коліна і так лізти».

З землі Іван вирвав стовпа і кинув ним у саме небо так, що стовп більше на землю не впав. І подорожує він далі. Ішов немало, поки вийшов на красне поле під лісом. На тім полі ріс високий явір, а під явором була криниця. Така в тій криниці смачна вода, що й «Драгівська» не є такою. Сів коло криниці відпочити, перекусити.

Недовго лежав на траві під явором, коли ураз чує: ворон голосно закранкав:

— Кра-кра-кра! — і сів на вершок явора.

Минула хвилька, прилетів другий ворон. Говорять птахи між собою:

— Добрий день, мамко!

— Доброго здоров’я, донько!

— Що нового, мамко?

— Та великої новини нема… Нового стільки, що наш цар іде на Скляну гору за чарівними грушами і яблуками. Та коли він не дочекає обіду — загине, бо Змій погубить його. Треба йому чекати до дванадцяти годин. Тоді відчиняться ворота. Змій спить на порозі. Його голова теж лежить на порозі. Її можна відрубати шаблею. В обід ворота відчиняються, буде сильний гук.

Так бесідували між собою ворони. Дочка закранкала, махнула крилами и полетіла в один бік. Мати ще мало посиділа на гілляці, кранкнула й полетіла в інший бік.

Іван добре зрозумів їх бесіду. Почекав, доки не почув сильний гук. Рівно о дванадцятій годині страшенний удар потряс землею і підкинув Ружею Іваном аж до середини явора. Вхопився Іван за гілля і зліз на землю. Поспішив до прекрасної палати, що була збудована з самого золота. Це була палата Змія. Та сюди можна було зайти тільки крізь ворота.

В обід ворота відчинилися, Змій поклав голову на поріг — вартував.

Хлопець прибіг до воріт і видить: Змій спить. Махнув шаблею і відрубав голову. Потекла ціла ріка крові. Труп бив собою, голова високо підскакувала й падала до крові. Іван почекав доти, доки Змій не загинув, а тоді вже спокійно пішов до палати, що стояла на Скляній горі. На дворі коло палати росли чарівні дерева — яблуня і груша. Та такі пахощі від них пливли на всі сторони, яких ніколи, ніде не зустрічав.

Думає собі Ружа Іван: «Скоріше подивлюся до золотої палати, що у ній є. А потім нарву груш і яблук торбу…»

Зайшов до золотої палати — не треба було в ній електрики, бо золото світило так, що сліпило очі. Ходить по кімнатах, дивиться на багатство, якого піде у світі немає більше.

Вийшов на один коридор, пішов ним. Ураз видить в стіні діру. З діри показала голову велика гадюка і засичала. Іван махнув шаблею — хотів гадюці голову зрубати. А вона заревіла:

— Не вбивай мене! Я душа чиста…

— Яка ти чиста, коли ти гадюка.

— Я царська дочка. Сюди я ішла за яблуками і грушами, а Змій мене перемінив на гадюку. Я не можу прорвати гадючої шкіри.

— Як тобі допомогти?

— Візьми сім центнерів соломи, сім бочок води Солому намочи до води і натирай мене, довго натирай. Коли солому зотреш, воду вимочиш, шкіра прорветься, я з неї вилізу і стану знову дівчиною.

Знайшов хлопець солому, відважив сім центнерів, налив сім бочок води. Почав солому мочити у воді, почав гадюку розтирати. Тре, тре і думає собі: «А чи прорветься шкіра?» Коли більше не мав ні соломи, ні води, шкіра прорвалася, і з неї вийшла прекрасна дівчина.

— Ну, тепер можеш нарвати собі яблук і груш, скільки хочеш. Можеш спокійно йти додому, бо я Змія забив, а ворони з’їли його до останньої кісточки.

Дівчина просить:

— Якщо ти мене освободив, ходи зі мною. Я буду твоєю жінкою, а мій нянько свою державу передасть на тебе.

— Я не маю часу довго з тобою говорити. Я прийшов сюди за яблуками і грушами, бо моя мама дуже хвора, мені треба поспішати. Коли хочеш, чекай мене сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин і сім хвилин… Та я тебе ще прошу: не забувай бідних, калік і сліпих…

Дівчина нарвала яблук, відклонилася і пішла.

А хлопець ходить далі по коридорах. Ураз він почув голос. Такий голос, як з-під землі. Шукає двері, шукає. Знайшов їх, відчинив, дивиться і видить: сходи ведуть до пивниці. Почав ступати сходами. Все нижче, нижче… Ураз чує стогін, крик. То плакали люди. «Що вони за одні?» — думає Ружа Іван.

Пішов сходами униз далі… А світло було таке, що кожне макове зерно з землі підняв би.

В підземеллі серед приміщення ясла з бетону, до ясел приковані люди.

Коли зайшов до пивниці, люди увиділи, що це не Змій, а чоловік. Перестали плакати. Іван дивиться й видить, що в яслах солома.

— Що ви тут чините?

— Ми сюди приходили по яблука і груші. Нас імив Змій, замкнув до пивниці й годує соломою. А коли в обід чуємо вибух — знаємо, що Змій до нас іде з залізною палицею. Тою палицею він нас люто б є. Ми думали, що Змій до нас наближається, тому плакали від страху.

Люди обросли волоссям. Волосся сягає землі, а бороди теж сягають землі. Іван махнув шаблею, відразу всі ланцюги порубав, людей звільнив.

Всі вийшли на чисте повітря, поголилися, постриглися. Нагріли собі води і добре помилися. Було серед них вже немало старих, було немало і молодих. Кого яким застала лиха доля під деревами.

Не знають люди, як дякувати Іванові. Вони просять його:

— Ходи до мене, я передам тобі своє багатство.

— Ходи до мене, я граф, зроблю тебе своїм наслідником.

Всі кличуть, просять, а він каже:

— Люди чесні, йдіть собі додому, не треба мені вашого маєтку, бо я маю досить свого. Ідіть і жийте щасливо. Тільки напоминаю вам: як увидите бідного чоловіка, каліку, сліпого, — пошкодуйте. А тепер нарвіть собі яблук, груш і рушайте додому.

Забрав Іван ключі від Змія, завершив свої справи, позамикав двері в золотій палаті так, що й нині там ще ніхто не живе. Нарвав торбу яблук і груш, сам пішов у дорогу.

йде, йде, йде. Груша почала молодіти, бо вже була така суха, що кора з неї обпадала. Почала груша і лист пускати, почала цвісти.

Розбійник настрашився.

— Ей, небого! Іван живий, повертається додому. Як видно, не можна його погубити.

— Та що чинити?

— Ще дам тобі одну пораду: коли прийде додому, добре його погодуй. Приготуй смачної страви. Він поїсть і. захоче виспатися. Бо прийде натруджений. Нагрій цілу бочку води і проси його, щоб покупався. А як буде купатися, візьми цю шовкову нитку і скажи йому так: «Синку, ти дуже міцний, а чи перервеш цю нитку?» Він нитку перерве, а ти обкрути нею двічі його пальці, з’явиться тоді міцний ланцюг. Тоді поклич мене…

На дворі груша вродила. Вродила рясно, почали на ній плоди дозрівати.

Розбійник заховався до кімнати, а мати так весело зустрічає сина, ніби радіє йому:

— Іванку мій любий, дитинко моя щира! Скільки ти мусиш з-за мене бідувати! Напевно, ти і голодним був не раз, напевно, і не виспався, як треба, не раз. Сідай швидко за стіл, я наварила для тебе добрих страв.

Сів Іван до столу. Дуже був змучений. Поїв, а очі стуляються до сну. Каже він матері:

— Піду я, мамко, спати.

Мати налила бочку теплої води і просить:

Синку, ти немало блукав по світу. Напевно, в твоїй одежині щось завелося. Скинь її, скуплися. Після купелі солодко виспишся, відпочинеш.

— Мамко, мені не треба купатися, бо моє тіло чисте, воно світиться, як золото.

— Іванку, не переч мені, бо я захворію. В мене серце м’яке і слабе!

— Коли ви красно просите, я помиюся.

Не хотів Ружа Іван показати свою сорочку, та боявся, що мати захворіє. Послухав її, зняв з себе одежину, скинув і сорочку. Поліз до бочки з теплою водою.

Мати рада, миє синові плечі, цілує його. Довго, довго сина купала, а потім каже йому:

— Синку мій любий, який ти дужий та здоровий! Які чудеса твориш! Я хотіла б зв’язати твої пальці шовковою ниткою, щоб увидіти, чи порвеш?

— Мені ваша нитка, як павутинка.

Обкрутила мати великі пальці сина шовковою ниткою. Хлопець ворухнув пальцями, нитка порвалася.

— Я спробую двічі обвити твої пальці.

Обкрутила синові пальці двічі, з’явився сильний ланц. Тут мати випустила розбійника. Той ступив до хлопця і зло посміхнувся:

— Якою смертю хочеш померти?

— Ти його ще питаєш? — крикнула мати. Сама вхопила гостре залізо, розпалила у вогні до білого і випекла синові очі.

Розбійник здивувався, коли увидів, що рідна мати може вчинити таке з своєю дитиною, пожалів він хлопця.

— Більше кари йому на дам — візьму сорочку, шаблю, рушницю й пущу його по світу сліпим. Нехай блудить.

І витягнув розбійник Івана з бочки, вивів на двір, каже:

— Іди, куди хочеш.

Нелегко сліпому йти. Рани печуть, голова болить. Далеко з місця він не пішов, бо швидко йти не може. Буває, що на ногах і руках лізе — в лісі сліпому гірко негаразд. Ходив, блукав, лазив через колоддя, його тіло рвав терен, його ноги ранили скелі, гостре каміння. Нарешті, вийшов він на широке поле. Тут колись було обійстя багатого графа. Будинки розвалилися, тільки один колодязь ще залишився. Обрубини погнили, розпалися. Сліпий напав на яму. Ступив одною ногою, а друга сама потяглася до ями. Колодязь був глибокий-преглибокий. Довго Іван падав, котячись в повітрі уверх то головою, то ногами. Коли упав, відчув на дні щось таке, як гума, — підносило ним. Полежав, полежав і зрозумів — під ним щось ворушиться. «Гадюки», — подумав. А це, дійсно, були змії. Вони хотіли його з’їсти, та почали між собою говорити:

— Це наш колишній цар. Він нас не збиткував, був добрим. Не треба його їсти. Як би його звідси освободити?

— Винести його не можемо, а годувати можемо, щоб не загинув від голоду.

А змії в колодязі виросли великі, дужі, бо води довго ніхто не брав. Гадюки виповзали з глибини, знаходили їжу у торбах людей, що працювали на сінокосі, на нивах. Приносили хлопцеві. Тому він не голоднів. Та й очі почали поволі гоїтися. Вже не болять. Біда одна — сліпий. Якось панство ішло на полювання. Ходило, ходило за дичиною, наморилося, звірини настріляло і захотіло води напитися.

— Ми добре пообідали, а води нема…

— Я знаю воду! — каже старий пан. — Колодязь є там, де колись був графський двір.

Пішли до колодязя. Дивляться всередину, не видять нічого, бо колодязь глибокий-преглибокий.

— Треба якось дістати воду.

Зняли вони з псів ланцюги, прив’язали до них фляги, спустили на дно.

Хлопець на дні зрозумів, що люди хочуть напитися, вхопився у надії добутися наверх. Пробує пан фляги підняти, та не може.

— Щось нелегке! Один не можу витягнути! Поможіть!

Багато їх взялося руками й тягнуть. Одні тягнуть, інші стоять напоготові з рушницями, бо самі не знають, що витягнуть.

— Може, гадюку, а може, якого звіра?

Говорять пани між собою:

— Стріляйте відразу.

— Не треба стріляти, доки не увидимо, що таке.

І добули вони з ями чоловіка.

— Що ти за один?

— Я чиста душа. Не бійтеся мене. Я сліпий і нехотячи впав до колодязя.

Добули Івана на поверхню майже голого, бо одяг на ньому погнив. Зняли з себе пани, хто що міг: один портки, другий сорочку, третій піджака, четвертий шапку.

— Чи довго ти лежав у колодязі?

— Ой, довго.

— Голоден?

— Голоден.

Нагодували його і питають, від чого осліп.

— Так і так…

Збираються пани додому і радяться.

— Що чинити з легінем?

— Залишити його не можна…

Старий каже:

— Чи пам’ятаєте, як наказував нам той, що звільнив нас від Змія? «Шкодуйте бідних, калік, сліпих…» Я беру його до себе. Він мого маєтку не проїсть.

Хлопець слухав, слухав, як мисливці між собою говорили, и догадався, що це ті, яким врятував життя. І розповів їм про все. А ті пани любили фотографуватися та й фотографувати. Коли Іван звільнив їх від Змія, сфотографували його. Зараз взяли фотокартку і дивляться:

— Той! Тільки, неборак, очей не має!

Розповів хлопець всю свою історію. Пошкодували пани його, і кожен хотів би до себе взяти.

— Дякую за ласку! — говорить Ружа Іван. — Я нічого від вас не прошу, тільки дайте мені одяг і ріли й привезіть під царські ворота.

— Ми для тебе це вчинимо радо. То діло невелике. Але ми хотіли б тебе самі утримувати. Шкода, що ніяк не можемо дати тобі очей.

Привезли вони хлопця до міста, купили одяг, купили взуття, купили ріли, привезли до царських воріт Тут красно попрощалися з Іваном і пообіцяли йому, що ніколи, ніколи його не забудуть.

Залишився хлопець один. В давні часи каліки мало грали на скрипках, на сопілках, скоріше грали на рілах. Іван швидко навчився грати на цьому інструменті.

Почав Іван під царськими воротами сумну пісню заводити. Почула її царська служниця, що стояла на дворі. Зацікавилася рільником:

— А хто так жалібно грає?

Відчинила ворота, глянула на вулицю, видить хлопця. Та тільки помітила, що він сліпий, як заплакала:

— Молодий, красний чоловік… а без очей. Боже, боже, яка несправедливість!

Не могла далі дівчина дивитися на каліку, бо серце її заболіло. З заплаканими очима повернулася до царівни.

— Чому так гірко і слізно плачеш?

А служниця пожовкла од жалю.

— Що з тобою сталося?

Служниця з жалю слова не може проговорити

— Під… нашими воротами… молодий… красний… легінь. Сліпий. Просить милостиню. Грає на рілах.

Царівна вийняла гроші. Дає служниці багато грошей і каже їй:

— Неси сліпому…

Служниця кинулася до воріт і висипала золоті хлопцеві до шапки. Та її розбирає жалем так, що серце розривається.

Сліпий дівчині ласкаво подякував.

Служниця, плачучи, повернулася до царівни і ще раз розповіла про сліпого.

Царівну взяв жаль, вона і каже:

— Бігай швидко за сліпим! Може, він ще не пішов. Приведи його сюди. Дамо йому їсти, бо, напевно, давно не їв доброго.

Служниця взяла сліпого хлопця за руку й привела до царської кухні:

— Добрий день! — поклонився сліпий.

— Доброго здоров’я! Сідай за стіл, їж!

Іван сів до столу. Царівна придивляється до нього й думає собі: «А де я такого чоловіка виділа?»

Думала, думала та и згадала: «Це той, котрий мене звільнив від лютого розбійника!» Взяла фотокарточку, придивляється: «Він… схожий, але не має очей». І спитала:

— Там і там… Я зустрічалася з молодим чоловіком… Він був твоєї подоби.

Коли розповів всю свою історію, дівчина гірко заплакала. Так плакала, що не можна було її зупинити. Той плач почув старий цар, вхопив шаблю і подався до доньки. Швидко відчинив двері до кухні і видить чужого чоловіка. Махнув шаблею і ледь Ружу Івана не зарубав. Та царівна вхопила батька за руку і крикнула:

— Не рушай його!

— А що сталося? Чого плачеш? Він, напевно, вчинив тобі зле?

— Няньку, він мені вчинив добре. Це той чоловік, який мене освободив від лютого розбійника. А тепер… дивися… він сліпий…

І знову почала плакати, руки ломити. Так гірко плакала, що навіть цар зжалився — сльози потекли його очима.

— Ну, донечко моя, цей легінь подарував тобі життя. Ти обіцяла, що станеш його жоною, а я передам йому державу. Слова міняти не можна.

Цар закликав по телефону славних лікарів Перевіряли вони хлопця, дивилися на нього і видять: здоровий, а очей не має. А очі покласти йому не можуть. Лікарі хлопця красно викупали, одягли, положили до м’якого ліжка.

— Відпочинь, поспи!

Через кілька днів Іван прийшов до себе, заспокоївся. Цар дав наказ готуватися до весілля…

Хлопцеві пошили царську одежину, дали чорні окуляри на очі, щоб його ніхто не видів сліпим.

Царівна веде хлопця під руку по місту, гуляє з ним по саду. Дома його і на хвильку не залишає. Все коло нього та коло нього — забавляє його, читає йому книги.

Якось взяла дівчина своє письмо, що писала в палаті розбійника. Читає написане і згадує, як Іван освободив її, як говорив, щоб чекала сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Почала рахувати і дорахувалася, що саме той час прийшов.

Одного дня цар, цариця, міністри, молоді хлопці і дівчата зібралися на прогулянку. Вийшли з міста на широке поле. А на околиці в шатрах звикли жити цигани. Старі циганки ворожать на картах, молоді циганчата грають, танцюють рокотанець, просять за цю забаву гроші.

Пани дивляться, як циганчата граються, як циганки ворожать. І приступила до панів стара горбата циганка. Така стара, що ледве видить. Іде вона прямо до цариці. До царя не йде. бо знає, що чоловіки не люблять ворожок. То тільки жінки можуть останню копійку дати ворожці…

Стара циганка каже:

— Світла-пресвітла царице, здойміть карти! Я віщую у своєму серці, що скажу вам велике діло. Коли це буде неправдою, замкніть мене в темницю і погубіть. Мені за своїм життям вже не шкода. Можете і головуй мою зняти.

Цариця здивувалася, та ворожити погодилася.

Горбата циганка почала перекладати карти і каже:

— Ой, пресвітла царице, моя солодка мамо! Маєте велику радість, але маєте і великий смуток. У вас є одна дочка, котра вам дуже мила. Її суджений повернувся, незадовго вони мають побратися. Та хлопець попав у велику біду — загубив очі. Ви послухайте мене: тої і тої ночі, перед сходом сонця буде падати на землю з неба така роса, нею сліпому треба промити очі, він знову увидить. Коли кажу неправду, зрубайте мою голову.

Слухала цариця, слухав цар, слухали міністри. Вони вже більше не гуляли, бо циганку взяли під руки й кажуть:

— Коли це сповниться, ми тебе обсиплемо золотом.

Повернулися додому. Спати не можуть. Думають, весь час думають про цілющу росу. Ледве дочекалися ночі. Вийшли на поле, ночують, щоб не минути чудодійного небесного дару. Цілу ніч не стуляли очей, дивилися, коли буде наставати день. Та тільки почало видніти, як чують: з неба паде роса, як буря. Збирають росу, промивають хлопцеві очі. Та найбільше старається царівна.

Мили, промивали до того часу, що відчули: у хлопця з’являються очі. Ураз хлопець сам проговорив:

— Я вже чую щось тверде.

А вони промивають, протирають далі. І Ружа Іван провидів, бо з я- вилися у нього такі очі, як і були.

Коли хлопець провидів, цар надзвичайно зрадів, зраділа цариця, а радості царівни нема кінця.

Повернулися додому, відразу хочуть свальбувати. Та Іван каже:

— Не поспішайте. Так женитися я не хочу. Або доб’юся свого, або помру…

І повернувся він до дівчини. Каже їй:

— Я тебе люблю. Люблю більше, як своє серце. Та кажу тобі ще раз: будеш мене чекати сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Коли я не повернуся за цей час, можеш віддаватися. Тільки прошу тебе, для дороги приготуй мені їсти.

Великий жаль був, коли відправляли Ружу Івана в дорогу, такий смуток гнув царівну до землі, що його не можна ані поважити, ані поміряти. А ради нема, бо Іван не хоче женитися, він стоїть на своєму.

Прощаючись, Іван обцілував царя, царицю і царівну, кинув на плече торбину з грушами, з яблуками й рушив у дорогу. Іде він в прекрасній одежині полями, лісами, посвистуючи, поспівуючи. Та співає він пісень і сумних і веселих. Взяв з собою ріли. Заграє на них, бо не знає, що з ним ще станеться — буде мертвий або живий. Та має надію, що вернеться живим.

Зустрічає старого діда-жебрака. Дід такий горбатий, такий кривий, що головою майже землі сягає. Петек на дідові рваний, постоли поплатані так, що десять заплат одна на одній. Холошні в діда рвані — шмаття висить. Шапка в діда така, що крізь неї волосся стирчить. Дід простягнув руку, наставив і просить милостиню. Колись дід служив у війську, видів принца і зараз каже:

— Пресвітлий принце! Обдаруйте бідного чоловіка!

— Я тебе, діду, обдарую великим дарунком! Я тобі дам свій одяг, а ти мені віддай свій.

Дід зажурився:

— Для чого мені ваша прекрасна одежа, хто мені в такій одежі дасть копійку?

— Не журіться, діду! Він станете молодим, таким, як я. Тільки своє лахміття скидайте, щоб я міг до нього одягнутися.

— Пресвітлий принце! Колись і я був молодим, дужим. Та я ніколи не говорив з людьми на сміх… Гріх з такого старого сміх пускати.

— Діду, я не сміюся… Я кажу правду: зараз ви станете молодим, а я старим. Тільки знімайте одяг. Та швидко, бо коли ні, ваша голова злетить!..

Дід почав роздягатися. Дивиться, а принц теж роздягається.

— Ви будете молодим, але принцем не станете. Одяг продайте, купіть собі інший, бо царського носити вам не можна.

Коли обидва роздяглися й одяглися, Іван з торби вийняв грушу і яблуко. Дід грушу з’їв і став молодим, Іван з’їв яблуко, став таким, якби йому була тисяча літ. Тільки тепер дід повірив, що хлопець говорив з ним не для жарту. Статечно відклонився дід і пішов собі. А Іван поклав під петек ріли і пішов з села до села, граючи і випрошуючи милостиню. Всі йому дають, бо він такий старий, якого ніколи ніхто ще не видів.

Питають його:

— Скільки вам літ?

— Що?.. Не чую…

— Скільки вам літ?

— Тисяча…

— Багато ви затямили.

— Ой, синку… скільки я всього видів своїми очима…

До того часу Іван ходив калікою перехожим, що добрів до будинку, в якому жила його мати з розбійником. Став під вікном і почав на рілах грати, жалібно співати. Розбійник слухає і каже:

— Ану, подивися! Мені чується, що там якийсь жебрак…

Жінка набрала муки до миски, дає дідові. А той ще співав, співав, а далі закашлявся:

— Ки-ги, ки-ги!

Розв’язав дід торбину — в бесагах мав багато торбинок, мішечків. Мати висипала до неї борошно. Питає сипа:

— Звідки ти, дідику?

— Ой, донечко, я здалеку… З сьомого царства.

І довго розпитувала, поки зрозуміла, що старий мурконів…

З хати розбійник каже:

— Що то за один?

— То дуже старий дід .. Зовсім глухий… Я на вухо мусила йому кричати, аби щось зрозумів. Має він ріли та прекрасно на них грає… Такий старий, що дрижить, як лист над водою…

— Ану, проси його, щоб пограв. Ми вже з тобою давно не веселилися.

Дід ледве ступає з ноги на ногу. Мати кличе його, а він не чує. Тільки тоді, коли смикнула за бесаги і довго товмачила йому, що хотіла, він сказав:

— Я дуже старий, мені студено… Коби ви нагріли хату, я би вам якось заграв.

— У нас дров досить… Тільки ходи!.. Ми хату нагріємо…

І повела вона жебрака до хати. Хоч було і не так холодно, старий потягнувся до печі. Поклав стільця дід, сів собі і гріється.

Газдиня почала готувати гостину. Розбійник заносить дзбани вина, пива, паленки. Палять вогню багато, щоб було тепло. Дід не дозволяє відчиняти вікно. А вони діда слухають, тільки б грав.

Коли все було готове, сіли за стіл. П’ють, їдять, веселяться. І жебракові дають пити, щоб їм довго і весело грав. Багато дід не п’є, та грає добре, грає красно. Ніколи ще такої музики не чув розбійник. Такої музики не чула і його жінка. Коли добре наїлися, напилися, кажуть:

— Діду, танцю!

Дід так грає, що ноги самі літають у танці. Дивиться дід, як вони танцюють, грає ще швидше. Хоче, щоб добре наморилися. Мало відпочине, потім знову грає, грає, грає. Так грав, що північ минула. Мати Івана доти танцювала, що зовсім охляла — ледве стоїть на ногах.

— Досить! — каже дід. — Більше не можу.

Та і розбійник з жінкою хотів відпочивати.

Ідуть спати. А мусять роздягатися до голого тіла — така в хаті духота. А дід все ще кидає на вогонь дрова. Бо хотів видіти, куди розбійник покладе чарівну сорочку. І побачив, нарешті, як той скрутив її і заховав під голову. Біля розбійника лягла Іванова мати в тому, в чому на світ народилася.

А дід все ще кладе на вогонь дрова. Сам зняв з себе петек, ліг на нього. Мати тихо каже:

— Тепер уже і старий зігрівся…

Дід встав і відчинив вікна. До хати увірвалося свіже повітря. А розбійник з матір’ю Ружі Івана лежить на ліжку — п’яний, наморений. Сплять твердо.

Дід взяв гострого ножа, заліз під ліжко, прорубав дошку, вийняв сорочку. Далі добув шаблю і рушницю. Дід швидко одягнув сорочку на себе, причепив шаблю до пояса, рушницю кинув через плече. З’їв грушу, став молодим. Став таким молодим, якби йому був усього двадцять один рік. Сіпає розбійника і свою матір:

— Ану, вставайте!

Геть-геть довго сіпав, смикав, доки прокинулися. Дивляться, а над ними стоїть Ружа Іван. Страшенно налякалися.

— Ну, вставайте, вставайте, неборята! Діставайте по заслугах…

Злізли з ліжка. Хлопець махнув шаблею, голова розбійника полетіла на землю. Іван поволік розбійника до тої кімнати, де лежали мертві.

Знайшов Іван дві бочки, написав па одній: «Розбійник», на іншій: «Ружа Іван», вніс їх до трупарні. Привів матір до бочки і каже:

— Тепер будеш живитися м’ясом розбійників. Тут маєш бочки. До одної будеш лити сльози за мною, до другої — за розбійником. Коли повернуся, гляну, за ким більше наплачеш…

Замкнув двері, пішов світом… Довго блукав, доки добився свого. І повернувся він до царя у визначений час.

— Тепер ми щасливі! Я твій суджений, ти — моя!

Зраділи всі — цар, цариця, міністри, бо знають, що тепер уже немає того, хто наважився б виступити проти держави.

Цар призначив день весілля, телеграмами запросив багатьох гостей. І кожна нація веселилася по-своєму. Пили, гуляли, танцювали. По сто їх бралося до кола в танець.

Коли весілля закінчилося, молодий принц перебрав царство, і бідному люду жити стало легше. Бо молодий цар був добросердечним, справедливим чоловіком. Після весілля молоді зажили щасливо. Минули три роки, а Іван каже жінці:

— Ти могла б подумати, що я з бідного роду. Збирайся, підемо до мого рідного краю.

Довго вони йшли, поки прийшли до великого міста. В тому місті Іван зайшов до управи, заплатив, щоб бубнар пішов кожною вулицею. Бубнарі скликали всіх, всіх, хто тільки вмів торгувати, щоб з’явилися там і там. Іван наказав відкрити двадцять чотири крамниці, що не один рік стояли на замках.

На бубен зібралося багато торгівців, бо Ружа Іван обіцяв добру платню. Показали свої документи, Іван перевірив їх і вибрав найхитріших торгівців. Одного призначив завідуючим, інші мали працювати під його рукою.

Почали відкривати крамниці. Дивиться Іван, а якийсь пан теж відчиняє двері на магазинах, а слуги ходять довкола нього.

— Ти що за один? Це мої магазини.

— А ти що за один? Крамниці мої!..

— Бо мої!..

І сварилися вони так, що мало не побилися… Довго сважалися, поки не стало ясно, що вони батько і син…

Обійнялися, обцілувалися… Батько й питає сина:

— А де мати? Наш дім на замку. У ньому нікого нема… Я про тебе нічого не знав… Я не знав, що у мене народився син. Маму я лишив одну.

— Ой, няньку мій! — засмутився Іван. — Біда з нашою мамою. Сідай на бричку, поїдемо до неї.

По дорозі хлопець розповів батькові цілу історію. Розповів ту казку, яку ми вже чули.

Іван привіз свого батька до старого царя — до тої держави, в якій оженився, де залишив дома жінку. А далі з батьком рушив до матері.

Коли прийшли до того нещасливого дому, відчинили двері і видять: трупи розбійників так обгризені, що піде нічого нема. Навіть стільки нема, щоб мусі було взяти на крило.

Подивилися на бочки, видять: розбійникова бочка повна сліз, з неї вже виливається. Синова бочка суха.

Тоді Іван каже:

— Ой, мамо, моя мамо! Ти пам’ятаєш, як ми замкнули наш дім, як рушили світом глядати няня… Тепер я няня знайшов. Він тут. А ти полюбилася з розбійником і мене хотіла погубити. Я тебе замкнув до кімнати, щоб ти подумала над своїм життям і покаялася. А ти плакала за своїм розбійником і гризла кістки. Глянь, няню, на свою жінку, на мою маму! Така жіноча любов!

Ружа Іван повернувсь і по дорозі до дверей сказав:

— Тобі, мамо, я прощаю всі гріхи…

І мати розсипалася на дрібний порох…

Повернувся Іван додому. Своєю державою добре управляв. Його няньо, хоч був немолодий чоловік, ще оженився. Він жив у своєму місті. Радів синові, невістці, бо вони були добрі і пестували свого батька.

Та, може, ще й нині живуть, коли не померли.

І на цьому слові казка закінчилася.

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up