Було, де не було, жив один цар. Той цар мав сина, котрий легінював до тридцяти років, а на тридцятім році оженився. Узяв собі просту сільську дівку.
Жив із нею красно, а раз зібрався в місто і зайшов до корчми. Там зустрівся зі своїм товаришем, міністровим сином.
Почали говорити про всякі дурниці. Каже міністрів син:
— Хвалишся ти, що твоя жона превірна. Айбо я беруся її звести.
— Мою жону ти не зведеш ніяким способом. Коли її зведеш, даю тобі свій маєток. Як ні — ти мені свій.
І заклалися.
— Ну, як я буду знати, що ти звів мою жону? — питає царський син.
— Я тобі скажу, які вона має знаки на тілі.
Міністрів син стрітив царську служницю. Закликав її до себе і почав їй говорити:
— Я тобі даю сто срібних, лиш піди і скажи жоні царського сина, аби вона з тобою йшла купатися. Придивися, які має знаки на тілі, та й принеси мені її перстень.
Служниця все зробила.
Міністрів син увидів царського сина й каже:
— Пропав твій маєток, бо я звів твою жону!
— Якщо мій маєток пропав, бери його, а я собі піду, куди сам знаю.
І міністрів син сказав царевичеві, які знаки має його жона й показав йому перстень.
Царський син прийшов додому й не говорить нічого з жоною, дарма вона щебече коло нього, як ластівка.
Наказав він слугам приготувати два човни і пустити їх на Дунай. До жони тільки промовив:
— Візьми щось їсти.
Вона сіла в один човен, а він у другий, і пливуть за водою.
Коли допливли до кінця Дунаю, де дві розтоки розходилися, царський син проговорив:
— Ти — в одну сторону, а я — в другу!
Так і розійшлися.
Жона вийшла з човна і потрапила в одне місто. Купила собі поліцейську одежу, й прийняли її на службу.
Служить вона кілька років і раз іде майданом. Видить: чоловік продає яблука. Думає: «Піти б купити яблук».
Підійшла до чоловіка, а він зітхнув і сказав:
— Боже мій, чи можу я далі так тяжко бідувати?
Вона його почала питати, і він усе розповів. Розказав їй, яку дурну річ зробив. А то був її чоловік. Вона розмахнулася, дала йому по лицю й сказала:
— Ходи за мною!
Привела його у поліцію.
— Сиди тут!
Сама пішла в місто і купила на нього одежу.
— Тепер ходімо у твою державу, і будемо питати твого товариша, чи він звів твою жону.
Як прийшли, закликала міністрового сина.
Поліцай питає:
— Як ти сидиш на цім маєтку?
— Я цей маєток виграв жартом.
— Яким жартом?
— Заложився з царським сином, що його жону зведу. Та я його обдурив: через служницю дізнався, які знаки має на тілі його жона.
Потім поліцай дав закликати царського сина. І знову розмахнувся і вдарив його по лицю.
— Чи знаєш, хто тебе б’є? Я — твоя жона! А б’ю тебе за твій дурний розум!
Міністрового сина засудили до темниці, а царський син знову зостався на маєтку
І живуть донині, коли не померли.
Казка скінчена і розтолкована.
