Хитрий Іван

Був один чоловік, котрий не мав дітей. Зібрався він по селах, по всяких ворожілях, аби собі виходити якось хоч одну дитину. Ходив аж три роки, і радили йому то сяк, то так. На третій рік чоловік зібрався і повертається додому. Назустріч — циганка.

— Зніміть карти, — говорить вона.

А чоловік сердитий:

— Іди, циганко, собі геть, бо я знімав карти за три роки. Ніхто мені правду не казав, і більше не знімаю!

Але циганка дуже просить, що вона поворожить за невелику плату — за трохи тютюну. І чоловік погодився:

— Ну, чорт з тобою! Ще раз зніму. Послухаю і твою брехню.

І циганка сказала йому, що у нього будуть три сини. Чоловік зрадів:

— Коли таке станеться, то я тобі дам тисячу срібних!

Прийшов додому і розповів жінці, що йому наворожили. А вона за якийсь час народила трьох синів. Прийшла циганка, і ґазда без слова заплатив їй тисячку.

Але хлопці народилися різні — два звичайні, а третій, Іван, одразу став на ноги і проговорив:

— Купіть мені одежу і рушницю, бо я іду пізнавати світ.

Зібрався у дорогу, прийшов на полонину. А вівчарі його не знають:

— Чий ти, хлопче?

— Я — Іван Антонів.

І вівчарі дуже дивувалися, що такий малий хлопець прийшов на пасовище. Дали йому гостину і пригощали аж до ночі. Іван збирається додому, а вівчарі його не пускають:

— Не йди, хлопче, нікуди, лишися до ранку.

Але Іван пішов. Іде, а по дорозі його хилить на сон. Зайшов у колибу і ліг собі спати. Уночі приснилося йому, що у нього ще буде й сестра, і що віддадуть її за першого-ліпшого леґіня. Прийшов додому і говорить:

— Няньку, спилося мені, що в нас буде дівчинка. Та як вона виросте, чи віддасте її за того, хто трапиться першим?

Батько відповів:

— Коби лише була! Віддамо, хоча б який був бідний!

Так тяглося півроку. А через півроку народилася у них дівчинка Маріка.

І Маріка росла дуже скоро. Коли було їй вісімнадцять років, прийшли її сватати. Сіли за стіл, а дівчина дивиться — який у неї хлопець? Іван узяв сестру за руку й каже:

— Іди, сідай коло жениха.

Дівчина сіла, гостяться. Але хлопець випустив свою виделку. Дівчина хотіла скоро підняти виделку. Схилилася, мацнула рукою і вхопила жениха за хвіст. Дуже налякалася і втекла з кімнати.

А леґінь схопився, іде й собі з хати. Тільки й каже, що він за два тижні приведе весілля — не питає, чи його хотять.

Іван зажурився. Дав обкувати увесь двір залізом. Так обкував, що не могла до нього залетіти й муха.

За два тижні чорт привів весілля. Став і гукає на воротях:

— Відмикай!

Не озивається ніхто. А чортові дружби прийшли із топірцями, все залізо поперетинали, двері до хати проламали. Дівку взяли в коляску й пропали.

Іван думає: «Недобрий мені сон приснився у колибі». І сказав:

— Іду я собі геть, куди мене очі поведуть!

Зібрався і йде. Та й зустрів старого чоловіка.

— Що ви, діду, за один? — питає.

— Я — Вечірник. Коли я іду, то настає вечір.

Іван прив’язав діда до міцного бука і рушає далі. Зустрів другого діда.

— Що ви, діду, за один?

— Я — Північний. Коли я іду, то настає північ. Прив’язав і того діда. Дорогою зустрічає третього.

— Що ви, діду, за один?

— Я — Зірник. Коли іду — зоряє.

— Вас я пропускаю — люблю, коли зоряє.

— Але я не можу іти без братів. І їх одв’яжи. Ми тобі дамо такого кріса, котрим уб’єш, що лише подумаєш.

Іван повернувся і повідв’язував дідів. Дали йому рушницю, спровадили в дорогу й самі рушили далі.

Вийшов хлопець на високу гору. Бачить перед собою на одній полонині величезну ватру і йде до вогню. Приходить він, а там дванадцять левів, як звалися велети, сидять і печуть м’ясо. То були такі велети, що ступали з гори на гору. Якась нечиста сила. Один узяв Івана на долоню і приказує:

— Що то за черв’ячок?

Передають хлопчину один одному довкола вогню і радяться, що воно таке. А дванадцятий сказав:

— Таж се чоловік. По нас буде такий малий світ.

І радяться велети, що йти би до царя — викрасти трьох доньок. Тільки на палаці — золотий когут, який світить далеко довкола, та ніяк не можуть відступитися.

Іван послухав і говорить:

— Не журіться, я його уб’ю, аби лише ви слухали, як буду казати.

Зібралися і йдуть. Іван попереду, а велети за ним. Коли підійшли близько до палацу, Іван опустився на одне коліно, прицілився з рушниці та й першою кулею когута убив. Світло одразу вгасло.

Стали коло мура, а велети не можуть увійти, бо не вміщаються у браму. Іван каже їм:

— Чекайте тут, а я подивлюся, де царівни сплять. Вернуся й розповім.

І зайшов до палацу. Старша дівка спала у першій кімнаті. Вона мала хусточку на грудях. Іван хусточку взяв. Зайшов тихо у другу світлицю — там спить середуща. Вона має на персті золоту жуковину. Хлопець і жуковину поклав собі в кишеню. Заходить він до третьої палати, де спить наймолодша. А та на пальці має звичайний наперсток. Узяв і його.

Поки Іван вернувся до воріт, леви прорили вже стіну і лише чекають, коли він покличе. Хлопець вийшов і сказав:

— Ходіть, тут три царівни!

Та левів-велетів було усіх дванадцять. Кожний хотів мати за жінку царівну то й намагався бути першим. Кинулися разом до пролому і заклинилися так, що ні сюди і пі туди. Іван узяв шаблю і всім до одного повідтинав голови. Сам пішов додому.

Рано цар виходить із палацу, а у його мурі — порубані леви. Нараз думає собі: «Той, хто се зробив, зберіг моїх дітей!» І пустив по світу посланців-бандурів, аби оголосили: хто знає про це діло, за того дасть найкращу дочку.

Іван узяв двох своїх братів і йде до царя. Несуть і дарунки: один — шовкову хусточку, другий — золоту жуковину, а він — простий наперсток. По тих дарунках у палаці легко упізнали, що то Йван урятував царівен від нечистої сили. Сіли за гостину. Старший брат уже розказав казку старшій царській доньці, середущий — середущій, а Іван — молодшій. Вони полюбилися. І молодим справили весілля.

Брати взяли жіночок додому, а Іван лишився на царстві царювати. Та вночі подивився, а жінки нема. І її украв, пропав би, чорт.

Іван зажурився. Вернувся додому — туди, де народився. Його брати живуть собі щасливо, лише він нещасний, бо чорти забрали через нього і сестру, і жінку. Порадився з братами, зібрався та й пішов шукати і одну, і другу.

Іде, іде великими вустами, а на горі — блиск. Прийшов туди, а там — самотня хижка, в якій сидить на лаві молодиця. Він красно поклонився, а молода жінка запросила:

— Сідай, леґіню, коло мене й розказуй новини.

— Ой, новин є досить, бо сестру взяв чорт, а жінку якийсь біс.

— Я знаю, де вони, — каже молодиця. — Звідси — за дев’ятою горою. Але між тими горами — велика вода.

Іван сказав, що мусить іти, аж би утопився. Молодиця глянула на нього і подарувала красне обрусятко[1], таку скатертинку.

— Коли прийдеш до води — махни обрусям навхрест три рази. Перед тобою стане міст. Перейдеш через воду й держися лівим боком, доки не доберешся до закривавленого звору. Іди горі тим звором, і він тебе виведе до чортівської хижі. То по ньому — кров чорта і біса: старий диявол нежонатий і кожний день їх б’є, бо вони взяли собі жінок.

Іван пішов звором і вийшов до оселі. Бачить: сестра у залізній бочці варить молоко. Дуже зраділа й закричала:

— Ой, любий мій брате, як ти сюди прийшов?!

У другій кімнаті почула її жінка і вибігає теж:

— Любий мій чоловіче, хто тебе сюди приніс?

Тоді жінки дізналися, що вони обидві собі — родички.

Іван почав питати, як чорти п’ють молоко. А вони сказали:

— Хлебчуть, як ті пси! Вихлебчуть половину, залазять у бочки і так лигають далі.

Тоді Іван порадив:

— Коли чорти залізуть у бочки, то ви позапирайте їх. Потім уже щось будемо діяти.

Як це сказав, чують — чорт ударив бараном у хату. Так оголосив, що прийшов обідати. Івана швидко заховали у пивницю. А чорт із бісом вітрили. Кажуть, що в обійсті смердить свіжою душею. Жінки їх умовляють:

— Ей, то ви набралися такого духу в горах!

Тоді чорти почали хлебтати молоко. Дохлебтали десь до половини й залізли у бочки. А жінки тихенько позамикали їх. Із пивниці вискочив Іван. Нараз бочки покачали вон і пустили скелями. Іван узяв і сестру, і жінку за руки, побіг із ними до води. А там навхрест махнув обрусятком — і з’явився міст. Перейшли, оглядаються, а чорти вже вилазять із бочок: перегризли їх.

— Хитрий ти, Іване! — гукають через воду.

Вони уже боялися того чоловіка. І він із жінкою й сестрою вернувся додому.