Були собі дід та баба, та не було у їх дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:
— Ходім, бабо, в ліс по грибки!
От, пішли; бере баба грибки, коли дивиться, у кущику гніздечко, а в гніздечку уточка сидить. От вона дідові:
— Дивись, діду, яка гарна уточка!
А дід каже: «Візьмемо її додому, нехай вона в нас живе».
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір'ячком і посадили туди уточку, а самі знов пішли по грибки.
Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: «Хто се? хто се?» — Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів: «Чи не бачили кого?» Кажуть: «Бачили якусь дівчину, од криниці водицю несла. Така,— кажуть,— гарна, тільки трошки кривенька».
От дід і баба думали-думали: «Хто б се був?» — ніяк не згадають. А далі баба дідові каже:
— Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їхньої хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна, тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба годі в хату; дивляться, аж у гніздечку нема уточки, тільки повно пір'ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка — аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть.
— Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже: «Я до віку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підгляділи за мною; а тепер,— каже,— не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду од вас».
Дід і баба плачуть, просять її зостаться; вона не схотіла. От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла на дворі й пряде. Коли ж летить вутят табуночок, побачили її й співають:
Он де наша діва,
Он де наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,
А дівчина їм одказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі. Коли летить другий табуночок, і сі теж:
Он де наша діва,
Он де наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці
А дівчина їм одказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір'ячку,
Нехай летить з нами!
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір'ячку,
Нехай летить з нами.
Коли ж третій табуночок летить, побачили дівчину і зараз:
Он де наша діва,
Он де наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пір'ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм одказує:
Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Скинули їй по пір'ячку, дівчина увертілася в пір'ячко, зробилась уточкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов остались самі собі.
