Підпишися на те, про що ще не знаєш

Був один багатий чоловік. А на той час видався тісний, неурожайний рік. Чув чоловік, що в одному місті можна купити досить зерна, і каже своїй жоні:

— Жоно, їду я туди й туди купити мелаю.

А давно машин не було, і він запряг коней, поїхав на возі. їхав досить довго, бо це було далеко. Аж через три тижні купив зерна й повернувся додому. Коні рівно йшли по дорозі, та на одному місці раптом зупинилися. Б’є чоловік коней, але не йдуть. Зажурився:

— Як я поїду додому, коли коні не тягнуть віз?

Підходить до нього один хлоп і питає:

— Що ти, чоловіче, тут дієш?

Той каже:

— Купив я трохи зерна й вертаюся додому. Та дотепер коні йшли легко, а далі не хочуть. Уже й не знаю, що робити…

— Якщо підпишешся на те, за що ще не знаєш, то поїдеш далі, а якщо ні — не зрушишся з місця.

Думав, думав чоловік, що в нього є таке, за що він не знає, але ніяк не міг догадатися. Не спало й на думку, що його жінка вдома лишилася вагітною. І чоловік підписав папір. Хлоп каже:

— Ну, сідай на віз та їдь!

Коні пішли швидко. Повернувся чоловік додому і бачить, що в жінки — маленька дитина. Він дуже зажурився. А жінка питає:

— Чому ти зажурився?

— Як мені не журитися,— каже чоловік,— якщо я мусив відписати одному чоловікові нашу дитину, бо я не здогадався, що ти була тяжка.

— Не журися, якось воно буде.

Чоловік умів добре стріляти, то навчив цьому і свого сина. А хлопцеві було вже сім років. Просить він свого батька:

— Ходімо полювати — може, щось застрелимо.

Пішли вони на полювання і побачили, як вискочив заєць.

— Бий, синку!

— Ні, не буду його вбивати: заєць утікає — значить, він дуже хоче жити.

Пішли далі. Дивляться, а тут другий заєць сидить під кущем і лапкою трясе.

— Стріляй, синочку!

— Цього застрелю, бо цей уже старий.

І хлопець убив зайця. Але коли хотів його взяти, земля раптом відкрилася, і хлопчина пропав під землею. Батько, гірко плачучи, вернувся додому.

— Чому плачеш?— запитує жінка.

— Як мені не плакати, коли нашого сина вже немає,— і чоловік розповів, що сталося.

А хлопця забрав чорт. Сказав йому так:

— Тебе продав мені твій няньо. Тепер ти вже великий і будеш у мене три роки служити. Якщо добре послужиш, то буде тобі добре.

Увечері привів чорт слугу до одної гори, дав йому лопату і сказав:

— Цю гору до днини маєш розкопати. Якщо не розкопаєш, то завтра станеш на голову коротший!

Тільки почав хлопець ту гору копати, як лопата вже й переломилася. Заплакав — думає собі: «Завтра я загину».

А в чорта була дівчина, яку він теж купив. Ця дівчина знала все, що й чорт. Підійшла вона вночі до хлопця і питає:

— Чому ти плачеш?

— Як мені не плакати,— відповідає хлопець,— коли чорт сказав мені до завтра гору розкопати, а я тільки раз копнув лопатою, як вона поламалася.

Дівчина каже:

— Не журися, лягай та спи.

Він ліг і міцно заснув, бо був змучений. А дівчина свиснула, і збіглося багато чортів.

— Чого потребуєш, принцесо?

— Хочу, щоб до днини ця гора була розкопана.

Чорти взялися за роботу й розкопали гору.

Ранком старий чорт подивився: гора красно розкопана.

— Ну, добре ти в мене один рік прослужив,— сказав хлопцеві.

Привів його додому й закрив у кімнаті. Потім послав дівчину, щоб йому відлічила двадцять п’ять палиць. Вона так і зробила.

Другого дня чортисько повів слугу на поле і каже:

— Тут маєш пшеницю і сій. Та аби до днини виросла. Зіжнеш і приготуєш чисте зерно,— й лишив йому дерев’яний серп.

Хлопець іще не орав, не сіяв — тільки взяв у руки серп, як він поламався. Слуга заплакав. А о дванадцятій годині знову приходить дівчина:

— Чому ти плачеш?

— Як мені не плакати, коли чорт велів це поле засіяти пшеницею, і уже до днини пшениця має вирости, її треба зібрати, вимолотити й чисте зерно приготувати.

— Не журися, лягай собі й спи.

Хлопець заснув, а дівчина свиснула, і збіглося багато чортів.

— Чого потребуєш, молода принцесо?

— Хочу, щоб це поле було зоране й засіяне пшеницею, до днини пшениця має вирости, дозріти, її треба зібрати й чисте зерно приготувати.

Чорти взялися за роботу, і до дня зерно було в міхах. Ранком чортисько подивився — все готово! Каже:

— Ну, добре ти служив і другий рік. Залишився ще один.

Прийшли додому, і чорт знову закрив слугу в кімнаті й послав дівчину, щоб йому палиць надавала. А дівчина хлопцеві шепнула:

— Я вже тебе не буду бити, буду вдаряти по перинах, а ти дуже кричи.

Вона почала бити по перинах, а він почав кричати. Коли дівчина вийшла, чортисько їй сказав:

— От бачиш, учора ти била його слабше, бо так не кричав. Тепер я вже знаю, чому він мав до роботи силу.

Третього вечора чортисько повів хлопця до моря і дав йому наказ:

— На цьому морі зробиш млин на дванадцять жорен. У млині повинно працювати дванадцять млинарів, і до днини щоб оця пшениця була змолота. Коли ти й це зробиш, буду тебе женити. Є в мене три дівчини — візьмеш, котру захочеш!

Хлопець сів на березі й думає собі: «Аж тепер я загинув».

Чекає він на дівчину, а дівчини нема, і почав дуже плакати.

Тільки десь над ранок приходить дівчина і каже:

— Два рази я тобі помогла, а зараз не можу.

Почув те хлопець й аж помирає на ногах:

— Та чому не можеш?

— Я би допомогла тобі, але як і це зробиш, старий тебе оженить. А мене ти не візьмеш, бо чортові дочки дуже красні. Я страшна.

— Ні, я візьму тебе!

— Присягнися.

Хлопець заприсягся — і дівчина сказала:

— Гаразд, лягай собі та спи.

Він ліг і заснув. А дівчина свиснула раз і другий раз. Збіглися чорти з усіх боків. Свиснула і третій раз. Прибігло ще більше.

— Чи всі ви тут? — питає їх дівчина.

— Усі, лиш одного кривого нема. Чого потребує молода принцеса?

— Хочу, щоб ви зробили млин на морі — без ніг, покритий сріблом, і щоб там було дванадцять жорен і дванадцять млинарів, і щоб до ранку вся пшениця була помолота.

— Все можемо зробити, тільки сріблом нікому покрити, бо немає серед нас на це діло майстра,— відказують чорти.

Але в цю хвилину пришкандибав уже й кривий. Дівчина питає:

— Чи ти вмієш сріблом покривати?

— Я до цього майстер,— похвалився чорт,— бо мені, кривому, лише по дахах лазити

Чорти взялися за роботу, і до ранку все було готово. Прийшов старий чортисько і сказав слузі:

— Ну, добре ти вислужив мені й третій рік, а тепер ходи — вибирай собі дівчину.

Зайшов хлопець до кімнати, де за столом сиділи дівчата. Чортові дочки були гарні, а серед них сиділа обірвана, брудна, бідна. Але хлопець подумав і каже:

— Я хочу оту, що сидить посередині.

Чортисько відраджує:

— Ти дурний, береш таку страшну? Візьми собі красну дівчину…

— Ні, тільки цю хочу!

— Що ж, мушу дати, яку хочеш, бо служив ти добре.

Завів чортисько дівчину і хлопця до іншої кімнати і каже:

— Ви будете мені за прислугу, тому даю вам малу кімнатку.

Живуть-поживають, а якось дівчина говорить:

— І ти, і я куплені нечесно. Нам обом потрібно вернутися додому.

— Та як звідси вийдемо, коли ми десь глибоко під землею?

— Не журися — вийдемо.

Дівчина взяла віника і приговорює до нього:

— Віничку, як буде старий чорт мене кликати вогонь розкладати, то гукни: «Не маю часу, бо хату підмітаю!»

Взяла кочергу й просить:

— Кочерго, як буде старий чорт удруге кликати вогонь розкладати, скажи: «Не маю часу, бо жар підгрібаю!»

Потім взяла лопату:

— Лопаточко, як буде старий чорт звати мене втретє, гукни: «Не маю часу, бо хліб у піч саджаю!»

Сама швидко розпростерла хустину-ширінку. Стали вони обоє на неї, міцно обнялися — і та хустина разом з ними піднялася вгору. І вони полетіли.

Уранці кличе старий чорт:

— Кухарко, ходи розпалюй вогонь!

— Не маю часу, бо хату підмітаю,— почулося у відповідь.

Чортисько знову кличе:

— Ходи розпалити вогонь]

— Не маю часу, бо жар підгрібаю.

Чорт третій раз кличе:

— Ходи розпалити вогонь!

— Не маю часу, бо хліб у піч саджаю.

Позвав учетверте. Не чути нікого. Заглянув чорт, а дівчини з хлопцем немає у кімнатці. Глянув угору й бачить, що вони вже високо летять. Стара чортиця закричала:

— Бери шаблю й зарубай обох!

Чортисько схопив шаблю і полетів за ними. Бачить дівчина — старий чорт недалеко, і каже до хлопця:

— Я зроблюся кущиком, а ти в цьому кущику будеш квіткою.

Чорт підлетів до кущика, але нікого не побачив — так і повернувся.

Питає чортиця:

— Ну, зарубав ти їх?

— Ні, зникли з очей. Бачив тільки кущик і квіточку в ньому.

— Це були вони, треба було їх зарубати! Лети знову за ними і що побачиш — то рубай.

Чортисько полетів. Як був близько, дівчина каже хлопцеві:

— Я зроблюся монастирем, а ти будеш у ньому монахом. Коли тебе чорт запитає, чи не видів десь легіня з дівчиною, то скажи: «Я вже сто років тут ґаздую, але не видів ніякого легіня з дівчиною». Й нічого з монастиря йому не давай, бо візьме від тебе очі, або руки, або ноги.

Підбіг старий чортисько до монастиря й питає монаха:

— Чи ти не видів, щоб сюди проходили легінь з дівчиною?

— Я вже сто років тут ґаздую, а таких не видів.

— Тоді візьму бодай трохи пороху з твого монастиря.

— Ні, не можна, бо тут божі молитви сльозами проливаються,— відказав монах.

Повернувся старий чорт додому, а хлопець і дівчина полетіли далі.

Питає чортиця:

— Ну, зарубав ти їх?

— Не зарубав, бо крім старого монастиря і монаха нікого не бачив. Я запитав монаха, чи бачив він легіня і дівчину, а він відповів: «Я вже сто років ґаздую тут, а таких не бачив».

— Треба було рубати! Монастир — то вона, а Монах — він. Або ж було взяти бодай пороху!

— Я хотів узяти, але монах не дозволив.

Чортиця зі злості аж підскочила. Швидко схопила шаблю і летить сама наздоганяти втікачів.

Бачить дівчина — летить сама чортиця. Почала казати:

— Я зроблюся морем, а ти — качуром. Вона буде з берега тебе кликати: «Тай, тай, тай!» — але ти на неї не дивися, бо візьме від тебе очі.

Стала дівчина морем, а хлопець качуром.

Чортиця заманює качура до берега, він собі пливе. Потім щось його вкусило, він повернув голову, щоб почухатись, і ненароком глянув на чортицю. Взяла вона від нього очі й загорнула собі до хустини.

Побачила дівчина, що хлопець без очей, і сказала, щоб стояв на місці, а сама непомітно пішла за чортицею. Вчинила таку спеку, що чортиці дуже захотілось пити, а потім зробила свіженьку криницю. Почала чортиця пити воду, а тим часом дівчина вийняла з її хустинки очі й поклала туди два камінці.

Повернулася дівчина до хлопця, віддала йому очі, й полетіли далі.

Прилетіла чортиця додому, а чорт її питає:

— Ну як, чи ти їх порубала?

Хоч не порубала, зате взяла очі.

Заглянула в хустинку — замість очей два камінці.

— До чого я мудра — вона ще мудріша!

Подивилася угору, а їх уже ие видно.

— Уже за ними не полечу, бо вийшли на той світ.

А дівчина і хлопець вилетіли на землю й сіли відпочивати. Питається дівчина:

— А чи пам’ятаєш, з якого ти села? Старий чорт купив тебе пізніше, то ти повинен пам’ятати.

Простелила хустину-ширінку, й почали летіти понад села.

— Ось моє село! — каже хлопець.

— Зараз я з тобою поїхати не можу. Я буду тут у місті служити. А ти дивись, як прийдеш додому, то не дай себе поцілувати, бо одразу за мене забудеш.

Хлопець прийшов додому. Мати з радості кинулася його цілувати, але він не дав:

— Мамо, няньку, мене не цілуйте, бо я прийшов з нечистого світу.

Батько і мати послухались. Але була в нього тітка-відьма. Як не просив її, не благав, вона все-таки зловчилася і поцілувала його у плече. Та й хлопець одразу дівчину забув.

Відьма приготувала йому такий напій, щоб заснув міцним сном. Чекає його дівчина, а він не приходить. Зібралася і пішла до хлопця. Її ніхто не бачив, бо вона вчинилася невидимкою. Зайшла до хати, лягла біля хлопця і плаче. Приговорює йому, як вони жили разом, а він уже за неї забув. Плакала та плакала — аж йому сльозами сорочку змочила.

А хлопець прокинувся і дивується:

— Мамко, так душно в хаті, що я весь упрів, вже геть мокра на мені сорочка.

А відьма приготувала і другого вечора напою. Тепер дала пити хлопцевим батькам, аби й вони твердим сном заснули. Прийшла вночі дівчина і знову стала плакати. Бідкалася:

— Видати, даремно я з тобою так намучилася. Ти мене не послухав і от уже забув.

Хлопець уранці встає — сорочка знову мокра. Він дивується:

— Не розумію, що це — вже другу ніч я мокрий.

Третього вечора відьма так само зробила їм напій.

А був у них хлопчисько, слуга — його взяли до себе, коли син пропав. Він умів дуже красно писати. Думає собі: «Ну, я подивлюся, чого то хлопець пріє». Він запалив собі вночі лампу, положив на стіл папір і олівець. А дівка-невидимка лягла в постіль і почала плакати:

— Я вже третю нічку коло тебе плачу, а ти мене не чуєш.

І плакала кривавими сльозами. А хлопчисько записав усе, що вона говорила.

Встає вранці легінь — сорочка на ньому вся закривавлена. Дивується ще більше.

— Мамо, що воно таке, що сорочка від крові? Ні з носа, ні з рота мені кров не текла!

А слуга думає собі: «Якби я знав, що ти чесний хлопець, то розповів би тобі все». І каже уголос:

— Наші коні давно не були в упряжці, треба їх прогнати, бо вже застоялися.

— Можна,— каже хлопець. — Шкода коней — нехай пробіжаться.

Запрягли їх у легеньку бричку. Легінь сів позаду, а слуга — попереду. Коні побігли понад ярок і перекинули бричку. Слуга плаче:

— Що я наробив? Я вбив чоловіка!

Та легінь виліз із-під брички й каже:

— Не плач, неборе, ти не винен. Коні застоялися… Тоді слуга дав легіневі перечитати записане вночі. Той згадав про дівчину й гукнув:

— Ану, вези мене до пана, де моя мила служить!

І слуга повіз його до пана.

Хлопець і дівчина повінчалися та так собі й живуть до нинішнього дня.