Про білого полянина

Українська казка

Був один багатий граф, мав трьох синів і три дочки. Доки жив та жив, а дітей своїх до школи посилав. Два старші сини вчилися добре, а молодший вчитися не хотів — домівства тримався, обертався коло кухарок, коле жінок. Тому й прозвали його Попіляником.

Наймолодший син графа був непокірний і неслухняний. Дарма батько, мати били, карали його. Врадити з ним не могли. З братами і сестрами все бився, сварився. Одним словом, батьки з хлопцем мали багато клопоту.

Настав час, граф захворів. Допомогти лікарі не змогли, він помер. Повдовіла графиня. А звісно, що діти завжди більше бояться батька, ніж мами. Набідувалася, нажурилася вдовиця дітьми. Особливо багато клопоту причиняв найменший.

Прийшов час, померла і графиня. Залишилися сини і дочки сиротами. Дома ніякого порядку нема — діти б’ються, сватаються.

Старші були більші, дужчі, найменший з ними не сміє ставати до свади і бійки, а з дівчатами свариться. Вони терплять, терплять, а потім візьмуться всі три і наб’ють. Коли одного разу хлопця дуже побили, він розізлився й крикнув:

— Не віддаєтеся! А вже час вам! Бодай вас чорти взяли за жінок!

Тільки хлопець сказав ці слова, як чорт записав їх до своєї книги.

Жили дівчата, жили собі якийсь час спокійно, всі разом. Та прийшов час, коли чорти задумали взяти дівчат. На садибі графа одної ночі чують: наближається музика — скрипки, бубен, спів. Шум такий, немов буря настає. Музика підходить, і чути голос:

— Швагре! Що ти нам обіцяв, тепер дай! Довго не думай, бо дім рознесемо!

Попіляник згадує, що він обіцяв. Він давно забув те, як проклинав сестер: «Бодай вас чорти взяли за жінок!»

А до Попіляника знову:

— Швагре! Давай те, що обіцяв, бо коли ні, всі погинете!

Хлопець згадав: «Ой, прийшли чорти за сестрами…»

Графський будинок мав кілька поверхів. Дівчата спали на поверсі. Вхопив Попіляник найстаршу сестру і викинув з вікна. Чорти вчинили так, щоб дівчина не впала на землю — вхопили її на руки. Музики заграли, знявся вітер, гук такий, що дім задрижав. Не минула й хвилина — чорти щезли.

Рано в графському будинку всі посмутилися, пожурилися.

— Що з нами буде? Що сталося?

І нападають на молодшого:

— Що ти наробив?

Дівчата плачуть, а рятунку нема. Так сталося, і так мусить бути.

Наступної ночі знову чути музику. На великий шум і гомін всі прокинулися. Дівчата плачуть, умоляють:

— Братику, братику мій! Хоч нас не давай!

Але чорти під будинком кричать:

— Швагре, не думай так, як ти думаєш! — Хлопець пошкодував сестер. — Скоро давай те, що нам помінив. Коли не даш — всі погинете!

Задрижали всі оболоки, будинок затрясся так, якби в повітрі висів. Великий страх всіх узяв. А часу довго думати нема. Хлопець відчинив вікно і викинув середущу сестру. Чорти вхопили її на руки, музики весело заграли й зникли — тільки вихор знявся і повіяв такий, що ціле місто здригнулося. Брати молодшого сварять, хочуть бити. А найменша сестра плаче і просить:

— Брате мій любий, брате мій милий! Хоч мене залиши дома!

Цілий день минув у журі й сваді. Увечері всі вже бояться й лягати. Чекають лиха. І дійсно, коло півночі знову знявся страшенний шум — чорти тільки наближалися до міста. А будинки дрижать, земля колишеться. Брати знають, що біда наближається до них.

Музики стали під вікном і гукають:

— Швагре! Думки в твоїй голові недобрі! Скоро з цього будинку і двох каменів не залишиться. Давай скоро те, що нам обіцяв!

Від страшного гуркоту всі вікна задзвеніли, склом посипалися. На дворі коні, корови, воли, свині і вівці почали ревіти і кидати собою…

Брати так перестрашилися, що й не пам’ятаються. Що тут чинити? Рятунку нема. Взяв молодший брат останню сестру і викинув з вікна. Музики заграли, весела пісня понеслася, вітер страшенно зашумів, загудів. І все зникло без сліду.

Настав сум, настала зажура не тільки в графському домі. Бо пожурилися в цілому місті. Люди бояться, що нечисті прийдуть і до інших хат. Та музики більше не з’являлися…

Залишилися хлопці одні. Дівчата по смерті матері на обійстю тримали порядок: пекли, варили, прали, замітали. Брати носили чисту одежину, чисті сорочки, були завжди обуті. Навіть ніхто не сказав би, що в домі нема матері и батька. А зараз настав повний непорядок, голод, свада.

Бідують брати, сваряться та все на молодшого:

— Ти всю біду наробив.

Доти допікали хлопцеві, що той сказав:

— Не можу більше терпіти ваші нарікання! Забираюся світом. Залишайтеся одні! Най вам буде широко!

Скоро брат приготував собі їсти на дорогу, попрощався і рушив у світ.

Йде, йде, йде через води, через переходи і броди. Нелегко йому буває, бо дорога важка. Та йде все далі, далі.

Одного разу забрів до густого прекрасного ялинового лісу. В лісі холодно так, що аж темно. Знайшов хлопець криницю, захотів відпочити. Коли сидів над криницею, почув, як щось бринить. Озирнувся.

— А що то бринить?

Сонце загріло, в лісі тепло. Пригріло сонце на суху ялицю, а з дерева потекла смола. Та потекла так, що на землі вже ціла купка смоли. Приглянувся хлопець і видить: на ялиці муха. Така чудна, якої ніколи ще не видав. Припала до смоли, ніяк не може відірватися. Спершу бриніла частіше, потім рідше й рідше. Охляла, небога, втратила силу, а вирватися не може.

Хлопець пошкодував муху. Та дерево сухе, гілля опало, а муха досить високо. Думає собі:

— А як туди вилізти? Як бідну муху освободити?

Почав підніматися по ялиці уверх. Та дерево довкола заплило смолою. Смола ліпиться па руки, на ноги, лізти нелегко, але коли людина хоче, все можна. Піднявся до мухи, пробує поволі її освободити. Та хоче звільнити так, щоб не пошкодити крил, не покалічити ноги. Якось, нарешті, освободив муху. Випустив, а вона собі весело полетіла…

Спустився хлопець деревом на землю, обмиває з рук смолу. Та не швидко змив.

— Хоч я мало і помучився, а муху таки освободив! — говорить сам з собою.

Муха довкола літає, бринить. Так довго літала, що сіла на плече и людським голосом каже:

— Дякую за добре діло. Ти мені життя дарував. Коли б не ти, я загинула б, бо самій звільнитися було неможливо. За те, що освободив мене, будеш таким сильним, як Білий Полянин.

Ще кілька разів облетіла довкола нього — хлопцеві аж у вухах півкнуло. Й зникла з очей.

Хлопець ліг на траву, думає собі: «А що то за Білий Полянин? Про такого ніколи я не чував…»

Думав, думав і дорадився, що буде шукати Білого Полянина. Й рушив у дорогу. Перейшов високі гори, минув густі ліси, попав до великої держави. Ходить-мандрує по селах, по містах, всюди питає про Білого Полянина. Та ніхто про нього не знає. А він собі далі йде. Буває і так, що радять йому йти до ворожки:

— Там і там живе баба-ворожка. Вона знає немало. Може, скаже щось…

Ходив хлопець до ворожок. А вони нічого не могли сказати. Одного разу дочувся про стару-престару ворожку. Довго ходив, немало натрудився, доки знайшов її. Прийшов і відразу спитав:

— Чи ви, мамко, чули, чи ви, мамко, не чули про Білого Полянина?

— Я про такого не чула…

Тут хлопець втратив і найменшу надію довідатися щось про Білого Полянина.

Йде далі, далі, далі… Голодний, зморений, ледве тримається на ногах. Уже й надії не має, що колись знайде. Думає собі: «Біда, прийдеться померти з голоду».

Заплив у великі ліси, вибрався на високі полоняни. Ледве ногами вже ступає. Та ще піднявся на одну високу гору. Дивиться в усі сторони і видить десь далеко-далеко хату.

«Попробую туди іти… Може, хтось там живе, бодай їсти дасть…»

Не так скоро він прийшов до хати, як в казці кажеться. Та поволі- поволі якось добрався. Наблизився, хату видно добре. Будиночок невеликий, а перед ним росте високий ясен — прекрасне дерево. Відчинив двері:

— Хтось тут є?

Зайшов до кімнати. Дивиться і дивується: тут молодша сестра! Вона дуже зраділа брату. Обійняла його, обцілувала і каже:

— Як ти сюди явився?.. Ти, манірно, голодний?

— І не ситий…

Скоро сестра приготувала братові їсти. Коли наївся, почали говорити:

— Як ти, братчику, сюди добрався? Тут земний чоловік ніколи ще не був!

— Я, сестро моя, ськаю Білого Полянина. Я вже немало світу обійшов, і ніхто не може сказати мені, де він є.

— Я не чувала про нього. Може, мій чоловік чув… Чоловіка дома нема, та він скоро має прийти… Але що з тобою чинити? Він може тебе стратити… Бо чоловік мій — нечистий Дух. Спробую під корито заховати. Та сиди там тихо.

Заховала вона брата під велике корито. Засунула корито під ліжко, кинула сякого-такого поношеного плаття. Лежить хлопець тихо-претихо.

Ураз чує брат: загудів сильний вітер, земля заколисалася так, що ним аж підкинуло. Підскочило й корито. Та хлопець під ліжком сидить тихо-тихо, якби у ньому й душі не було.

Забіг до хати сестрин чоловік:

— Чую свіжу душу! Хто тут?

— Нікого тут нема…

— Ти мені не розповідай пусті казки. Говори, хто тут?

— Літаючи, мандруючи по світу, ти набрався свіжого повітря. Тобі чується, що тут чоловік.

— Не зли мене, бо погублю тебе! Кажи, хто тут? Коли твій старший брат — злою смертю погине! Коли твій середущий брат — злою смертю погине! Коли твій молодший брат — з голови його волос не впаде! Бо він дав мені тебе.

Тоді вона осміліла:

— Тут мій молодший брат.

— Та не ховай його, а швидко показуй!

Сягнула вона під ліжко, зняла корито, хлопець виліз зморений, аж мокрий…

Обійнялися, обцілувалися.

— Жінко, клади їсти на стіл. Я голоден, та й гість не ситий.

Принесла вона на стіл страви. Сіли їсти. Коли були ситі, сестрин чоловік приніс вина і каже:

Випий вина! Від нього приходить сила.

Хлопець випив склянку вина. Розговорилися, бо при вині людині більше і щиріше говориться.

Палив чоловік сестрин ще склянку вина. Випив хлопець. Напій дуже посмакував. І далі вони ведуть собі бесіду… Налив господар і третю склянку. Хлопець випив. Тепер сестрин чоловік каже:

— Ну, брате, зараз поміряємо силу!

Вийшли з хати. На дворі ріс величезний ясен. Дух нечистий імився за дерево і потряс ним так, що кожна гілка заколисалася.

— А зараз пробуй ти!

Хлопець вхопився за дерево руками і потрусив так, що аж лист упав — таку силу дістав від вина.

— Ти сильніший за мене. Але в цьому світі жити ще не можеш! Ходім до хати, думати будемо, що чинити далі.

Повернулися до хати.

— Слухай! У цьому краї чоловік земний ще не був. Та хотів би я знати, що за діла по світу повели тебе?

— Хочу знайти Білого Полянина. Про нього ти не знаєш?

— Я старший на одну восьму світу, про Білого Полянина не чував. Може, середущий брат буде знати? Тобі треба до нього добратися…

— А чи далеко, чи довго до середущого брата?

— Шість місяців дороги…

— Я йду до нього! Покажи мені, куди іти?

Показав дорогу, а жінці велів:

— Приготуй моєму швагрові на дорогу їсти.

Сестра приготувала. Попрощалися, і рушив хлопець.

Йде, йде, йде всілякими містами, селами, кого тільки не стріне, кожного питає про Білого Полянина. Та про нього ніхто не чував.

Довго мандрував, поки, нарешті, знову вибрався на високі гори, в густі ліси. Гори були ще вищі, а ліси були ще густіші тих, які вже пройшов. Одного разу став він на височенній полонині. І втямив у далині, далині маленьку хатку. І почав він добиратися до тої хати. Наблизився і видить: росте коло хати прекрасний ясен, кращий і більший за того, що був у дворі молодшої сестри.

Відчинив двері. Дивиться — тут середуща сестра.

Зраділа брату, з сльозами на очах припала до нього, обійняла, обцілувала:

— Братчику мій милий, як ти сюди добрався? Тут ніколи земний чоловік не бував. Ти, навірно, голоден? Сідай за стіл, я скоро приготую їсти.

Поклала на стіл миску, він поїв, а потім його питає:

— Велике діло тебе сюди мусило привести!

— Я глядаю Білого Полянина… Вже немало находився світом, а досі ніхто про-нього не міг сказати.

— І я про нього не чувала. Може, мій чоловік чув — він Дух нечистий. Та зараз його дома нема, скоро має повернутися. Та куди заховаєшся, щоб він тебе не загубив?

І придумала вона заховати брата під корито.

Чує наймолодший брат вітер. Такий вітер, що земля колишеться, хата дрижить, коритом кидає. Швидко Дух нечистий відчинив двері й закричав:

— Чую свіжу душу! Хто тут?

— Ой, чоловіче, тут нікого нема. По світу ходячи, ти свіжого повітря надихався.

— Ти не бреши мені. Кажи скоро, хто тут! Коли твій старший брат — злою смертю погине, коли середущий — злою смертю погине, коли молодший — волос з голови його не впаде. Бо він віддав мені тебе.

— Тут молодший брат!

— Та чому ховаєш його?

Жінка підняла корито, виліз хлопець з-під постелі. Обійнялися, обцілувалися.

— Сідай, швагре, за стіл, бо ти, напевно, голодний. А ти, жінко, швидко готуй нам їсти.

Сіли за стіл. Коли вже були ситі, Дух нечистий приніс доброго вина.

— Випий вина! Від нього сила приходить.

Хлопець випив одну склянку. Хазяїн налив другу, третю. Нечистий каже:

— Тепер ходім силу міряти!

Вийшли з хати. Дух нечистий імився руками за ясеня, трусонув ним так, що листя впало на землю.

— Ану, швагре, тепер ти покажи свою силу!

Хлопець вхопився за ясеня, потряс ним так, що гілля впало на землю.

— Ти, швагре, сильніший- за мене. Але жити на світі ще не можеш. Ходім до хати, будемо радитися.

Зайшли до хати, сіли за стіл:

— Тепер мені кажи, в якому ділі ходиш? Бо тут земний чоловік ще не бував.

— Чи ти не знаєш про Білого Полянина?

— Я на одній шестині світу старший, а про Білого Полянина не чував, хоч знаю в своїй частині світу кожну муху. Може, старший брат знає? Він господар на одній четвертині світу.

— А. далеко твій брат?

— До брата шість місяців дороги.

— Буду іти! Або помру, або знайду Білого Полянина.

Сестра приготувала на дорогу життя. Попрощався він і рушив у дорогу.

йде, йде, йде через високі полонини, через густі ліси, широкі поля. Потрапив у далеку країну. Проходить селами, містами. Де кого стріне, кожного питає:

— Чи не знаєте Білого Полянина?

Довго, довго йшов, доки заплив у високі Бескиди, у далекі гори, у страшні скелі. Чоловік на цьому світі може попасти в такі місця, що не надивується. Хлопець дивиться і не може опам’ятатися від зачарування, бо гори справді чудесні Іти ними важко, бо часто треба скакати з каменя на камінь. Перевалить гору, а звідси видить ще вищу.

Піднявся на височенну полонину. Стоїть на самому групі, роздивляється на всі сторони. А дивитися нелегко, бо довкола туман лежить. Та все ж втямив невеличкий будинок. Очам не вірить: може, йому привиділося? Почав спускатися нижче, нижче. Наскільки був ближче, настільки видів хату краще.

Прийшов до самої хати, бачить височенного ясеня. Таке дерево, якого ніколи ще ніде не зустрічав, дарма пройшов немало світу.

Відчинив двері — тут його старша сестра!

Сестра зраділа брату. Обійняла його, обцілувала.

— Велике діло, братчику, тебе сюди принесло, бо тут ніколи земний чоловік не бував.

— Та, сестро, і немале! Я вже багато літ ходжу, глядаю Білого Полянина. Досі про нього ніхто не знав, ніхто про нього не може мені сказати.

— Ой, братику мій милий! Не знаю про нього і я. Може, буде щось знати мій чоловік — Дух нечистий… Ти, навірно, голоден? Сідай за стіл. Я дам тобі щось їсти. Та їж швидко, бо зараз тут буде мій чоловік, він тебе може погубити.

Хлопець наївся, а сестра його заховала під корито.

Скоро прилетів і Дух нечистий. Заскрегонцяв у зуби так, що вогонь сапає:

— Чую свіжу душу! Хто тут?

— Нема тут нікого. Находився ти по світу, набрався ти свіжого повітря. Тобі чується!

— Ти мені не говори дурниць. Ти, як видно, знайшла собі любаса. А може, тут хтось з твоїх братів? Коли старший — злою смертю помре. Коли середущий — злою смертю помре. А коли молодший — волосок з голови його не впаде, бо він тебе дав мені.

— Тут молодший брат!

— Та чого ховаєш його? Швидко показуй!

Підняла корито, виліз хлопець з-під ліжка. Обійнялися, обцілувалися.

— Клади, жінко на стіл їсти, бо швагер, навірно, голодний.

Поклала жінка на стіл. Коли наїлися, Дух нечистий приніс ще ліпшого, ще міцнішого вина. Налив першу склянку:

— Випий, швагре! Від вина сила прибуває.

Випив хлопець вино, чує, як по всьому тілу, по всіх кістках живина ходить. Дух нечистий налив другу склянку. Випив брат другу. Налив Дух третю. Коли хлопець випив третю, господар каже:

— Тепер ходім на двір міряти силу.

Вийшли на двір. Нечистий взявся руками за ясеня і так ним потряс, що гілля впало на землю — дерево таким стало голим, як оборожина.

— Ану, ти!

Хлопець як взявся за дерево, як потряс ним в один, в другий, в третій бік. А далі вирвав із землі, махнув коренем в небо і так вдарив вершком до землі, що дерево до половини в землю влізло.

— Швагре! Ти сильніший за мене. Але жити на світі ще не можеш. Ходім до хати, будемо радитися.

Зайшли до хати, сіли коло стола, говорять.

— Велике діло тебе сюди занесло, бо ще не народився той земний чоловік, який тут побував би.

— І не мале! Я по світу глядаю Білого Полянина… — каже хлопець.

— Я старший на одній четвертій частині світу. Тут знаю кожну тваринку, кожну мурашку. Не тільки людей. Та про Білого Полянина я не чував. Можливо, про нього знає моя мама. Та до неї попасти не можна — тебе вона відразу з’їсть.

— Все одно хочу знайти Білого Полянина. Покажи дорогу! Чи далеко до твоєї мами?

— До моєї мами шість місяців дороги.

— Або помру, або жити буду, а піду.

Сестра приготувала па дорогу їсти. Відклонився хлопець і пішов. Йде, йде, йде. Нелегко було вийти з тих гір, до яких забрів. Та хлопець ішов, доки не вийшов на рівнину. Йде селами, йде містами, через ріки, через озера й моря. Довго йшов, кожного питав, чи хтось не знає про Білого Полянина.

Одного разу втямив — синіють далекі височенні гори. Чорні тумани над їх вершинами піднімаються — ні гір таких, ні туманів таких не бачив. А він іде все далі, далі. І почав на ті гори підніматися. Довго йшов з гори на гору, довго проходив скелі, печери, доки вибрався на полонину, з якої рукою майже міг досягнути неба.

Коли вийшов на грунь, мати Духа нечистого заревіла страшенним голосом, заскрегонцяла зубами так, що вогняні іскри висипалися.

— Ходи сюди, песій сину! Тепер ти вже від мене не втечеш. Я давно, давно не їла людського м’яса. Тепер буду їсти. Вже п’ять тисяч літ, як я жадна м’яса.

Подивився хлопець в ту сторону, звідки чув страшенний голос. А там така глибина, яку ногами і пройти не можна. Мусай на колінах повзти, мусай на колінах молити бабу, щоб не з’їла.

Лізе на колінах і просить:

— Мамко моя люба, свахо моя щира! Я вашому синові свою сестру подарував. Я мушу світом мандрувати. Та ходив я немало, доки знайшов ваших трьох синів. Кожному з них я подарував по сестрі. Вони не могли дати ради, бо ще слабі в ділі, яке мене сюди привело. Прислали вони до вас. Може, дасте пораду? Я вас дуже прошу, не їжте мене. Я знаю добре вашу силу, знаю, що з’їсти можете, як муху.

Довго, дуже довго хлопець па колінах просив страшну бабу. Баба слухала, слухала, та й захотіла увидіти хлопця страшними очима. Взяла довжелезні залізні стовпи, підперла ними вії, дивиться і каже:

— Великий ти брехач! Я чула багато людей, а такого, як ти — ні. За твою брехню тебе з’їм…

Наблизився до неї, а баба знову:

— Я любила б знати, що за діло тебе пригнало сюди. Кажи! Послухаю, а потім з’їм. Земний чоловік тут не бував. Тут і повітря земного не було!

— Солодка свашко, я глядаю Білого Полянина. Був у ваших синів, про нього вони не знають. Старший син до вас мене прислав: може, ви чули про Білого Полянина?

— Я на півсвіту старша. У моїй половині ні живого, ні скелі, ні піщинки не є такої, про що я не знала б. А про Білого Полянина не чула. Може, мій чоловік знає. Та коли ти сказав мені, яке діло тебе ганяє по світу, поможу! Ходи, дам їсти, а потім відправлю до чоловіка. Він, певно, знає про Білого Полянина. Але я боюся, що живий з його рук не вийдеш — він тебе з’їсть. Бо у нього злоби до людей у тисячу разів більше, як у мене.

Баба приготувала хлопцеві їжу — подала на стіл олов’яних галушок. Хлопець поїв тої страви й шість місяців не чув голоду. Коли збирався в дорогу, запитав:

— А далеко ваш чоловік проживає?

— До мого чоловіка шість місяців дороги.

— Та покажіть мені, куди до нього іти.

Бабка показала. Подякував хлопець, попрощався, рушив у дорогу. Нелегко йому спускатися з страшенних гір, нелегко іти й долинами Попав він до іншої далекої держави. І все питає, питає, кого тільки зустріне, чи той не знає про Білого Полянина…

Йде, йде, йде селами, містами, широкими полями, густими лісами, переходить ріки, моря. Довго, дуже довго по світу ходив.

Втямив здаля ще страшніші гори, ніж були ті, на які піднімався. Такі високі, такі гори високі, що більших на світі нема. Гори вулканами дихають. Як вулкан дихне, гора вибухне, горить так, що вогонь не гасне. Пломінь і дим піднімаються до неба, а вихор дим розносить, розносить, і полум’я світить на всі сторони.

Хлопець пробирається між страшними горами. Тепер йому вже справді важко йти. Думає собі: «Або мене з’їсть, або між вогняними горами сам погину. Все одно тут мені кінець…»

Та він твердо вирішив іти далі. Йде, йде, йде. І вийшов на найвищу полонину. Коли став на вершині, страшенний дід відразу почув земного чоловіка і заревів, заскрегонцяв зубами, сапнув з уст полум’ям так, що іскри і вогонь полетіли на всі сторони. Нелегко вберегти себе від того вогню.

— Ну, песій сину, ходи сюди! Я уже такий жадний людського м’яса, що моє серце тріскає.

У пан хлопець на коліна, просить-молить діда. Падаючи, йде в глибоку долину Все спотикнеться, впаде, покотиться крутосхилом, вхопиться руками за кущі, за камінь. Руки й ноги в крові, терпить страшні муки. Та нарешті добрався па подину — стояла тут дідова хата.

— Ходи сюди, песій сину! Я чую, що ти знаєш говорити облесно. Але тут нічого тобі не поможе. Я тебе з’їм. Та спершу хочу тебе видіти.

Попідпірав дід залізними стовпами вії на очах, дивиться на хлопця..

— Красний ти чоловік. Та я би любив знати, в якому ділі ти прийшов до мене? Послухаю тебе, а потім з’їм. Най тільки чую, що тебе сюди занесло. Земний чоловік ще ніколи в цих краях не бував. І повітря земного тут нема. Я послухаю облесні слова, а далі з’їм.

Впав хлопець на коліна, просить:

— Сватику мій солодкий! Няньку мій любий! Я трьом вашим синам подарував трьох своїх сестер. Був я у вашої жінки. Вислухала мене та не погубила. І сини ваші, і жінка ваша хотіли знати, в якому ділі я ходжу світом вже не рік і не два. Натерпівся я, бо шукаю Білого Полянина. Та ніхто про нього не знає. А жінка ваша люба сказала, що ви над цілим світом найстарший. То коли ви про нього не знаєте, не знає про нього ніхто.

— Ой, мудрий ти чоловік. Ти так просиш мене, що я тебе пожалів. Про Білого Полянина знаю. Тепер він уже старший над цілим світом, а не я. Дам я тобі свого коня, а він порадить, що далі чинити. Що кінь скаже, те роби…

Дід подарував хлопцеві коня. Кінь промовив до хлопця людським голосом:

— Сягай до мого правого вуха!

Хлопець сягнув до правого вуха і вийняв звідти такий прекрасний одяг, якого на світі більше нема. Скинув свій цуравий, одягнувся.

— Сягай до мого лівого вуха!

Сягнув хлопець до лівого, вийняв сідло, шаблю, кантар, рушницю — такі прекрасні, яких ніколи ніде не видів.

Осідлав коня, кинув на голову кантар, а кінь каже:

— Я знаю, куди нам треба йти. Я дам тобі раду, як маєш бути. Ми їдемо до Білого Полянина. Коли прилетимо до його хати, вже буде ніч. Полянин буде спати. Заведеш мене до стайні. Там стоїть і кінь Білого Полянина. Його кінь такий, як і я. Прив’яжи мене до нього. Потім зайдеш до хати й увидиш Полянина на постелі. Над Полянином на стіні шабля висить і колишеться. Та ніхто з земних не може взяти її до рук. Ти зніми свою шаблю, повісь на місце його. Вчини так і з рушницею. Одяг Полянина лежить на столі. Переодягнися! Своє поклади йому, а його візьми собі. Пам’ятай, що твоя шабля, твоя рушниця, твій одяг такі, як і в Полянина. Розрізнити їх не можна…

Уважно хлопець слухав коня.

— Сідай на мене, рушимо в дорогу!

Кінь знявся в повітрі і стрілою полетів. До Білого Полянина прибули, коли той твердо спав.

Хлопець свого коня завів до стайні, прив’язав до коня Білого Полянина. Далі зайшов до хати і дивиться: шабля на стіні колишеться, приступити до неї не можна. Відчепив свою, повісив до Полянинової. Шаблі колишуться, взяти їх ніхто не може. Зняв з плеча рушницю і повісив. Нарешті, роздягнувся, поклав свій одяг коло одежі Полянина. Ліг коло Білого Полянина тихо, щоб його не розбудити. Не швидко заснув, бо чоловіку думки не дають спати. Заснув десь попівночі.

Обидва сплять солодко. Білий Полянин ураз проснувся і чує: коло нього спить чоловік. Скочив з постелі, сягнув за шаблею, щоб зрубати невідомому голову. Та… на стіні колишуться дві шаблі. Обидві однакові. Котра власна? Хоче зняти рушницю, а коло неї інша така. Повернувся до свого одягу, а біля нього такий інший.

Полянин вийшов на двір, бо хотів порадитися з конем. Дивиться, а коло коня ще один такий. Думає собі Білий Полянин: «Чоловік цей прийшов до мене з миром. Я твердо спав. Міг він мені зрубати голову. Адже кінь такий в цього чоловіка, як у мене. Одяг його такий, як і мій. Шабля його така, як і моя, рушниця його така, як і моя. Коли так, певно, і сила його така, як моя. Якщо хотів би мене погубити, погубив би. Тому не буду його і пальцем рушати. А як прокинеться, поговоримо. Я дізнаюся, що він за один».

Білий Полянин знову ліг коло свого товариша на ліжко. Лежить і думає собі. А тому, що до білої днини було далеко, заснув. Вранці Полянин і хлопець встали. Подали собі руки.

— Я за тобою, друже, довго, довго ходив по світу. А тепер помиємося, одягнемося й будемо говорити.

Коли одяглися, сіли собі за стіл, поснідали, а хлопець розповів свою історію від початку життя до хвилини, як зустрілися.

І вони потоваришували. Один з них був старший над цілим світом, а тепер вони обидва старші над цілим світом. А це велика сила.

Довго жили спокійно. Одного разу — тоді було багато поганих царів, що мусили бідний люд — народ збунтувався проти панів і короля. Білий Полянин і його товариш захистили народ: вони розбили панську владу, звільнили люд, що терпів утиск і біду від катів.

Інші царі, графи, генерали розізлилися й оголосили їм війну. Так наші витязі мусили довгий час боротися проти злого панства цілого світу, доки, нарешті, перемогли и усім людям на землі дали свободу.

Побратими дуже любили один одного. Ніколи не розлучалися, жили собі, як два рідні. Та одного разу графський син захотів нащивити своїх і каже:

— Я давно пішов з свого дому. Хотів би я знати, що чинять мої брати і сестри Живуть вони чи повмирали. Коли живі, приведу їх сюди, бо тут життя ліпше.

Білий Полянин похвалив товариша за таку думку:

— Задумав ти діло добре. У гурті всім буде веселіше і краще. Красно відклонилися один від одного:

— Бувай здоровий. В житті всіляко може бути. Може статися і так, що я ніколи в цей край не повернуся. Та я тебе ніколи не забуду.

Так хлопець вирушив до рідних місць. Довго ішов він додому. Нарешті увидів рідне місто. Дуже здивувався й засмутився. Вулиці довкола травою поросли, хати опустіли, не чути голосу ні людей, ні птахів, ні тварин. Місто мертве.

«Що за диво? Чому все опустіло? Чому вимерло?»

Прийшов до свого дому, в якому народився, де минуло його дитинство. І не видить він тут живої душі — ні людини, ні тварини, ні птиці. Але й трупів нема ніде — навіть кісточки одної. Ходить по кімнатах, шукає родину, піднявся на поверх, і тут пусто.

«Що за диво? В такому великому місті нікого живого?»

Голодний зайшов на кухню. Тут стояла давня піч. Дивиться: мати його зуби гострить об камінь на печі. А зуби ті довжиною по два метри кожний. Коли його втямила, страшенно заревіла:

— А!.. а… Я давно тебе іськаю! Ти мені тепер на зуби попав… Тут я тебе з’їм!

Його мати після смерті стала нечистою і їла все живе, навіть мух.

— Я вже все з’їла. Залишився ти один. Тепер тобі кінець!..

Хлопець настрашився і почав тікати. Скочив на коня, котрий стояв на дворі, й бігом! Кінь вихром летить, баба доганяє…

Тікають, тікають, тікають. Недалеко від молодшої сестри мати хлопця догнала. Видить він — нема спасіння. Стрибнув з коня, залишив його і тікає далі А баба із страшенними зубами кинулася на коня… Кінь не дається, обороняється, б’ється зі смертю. Та баба коня поборола, звалила на землю і з’їла.

Тим часом, поки баба орудувала з конем, хлопець втік далеко. Прибіг до молодшої сестри. Її чоловік був дома.

— Швагре, швагре? Що сталося? Чого тікаєш?

Тікаю, бо мама за мною женеться.

— Ой, коли твоя мати йде, всі погинемо!

Хлопець тікає далі, а мати хмарою прилетіла до середущої дочки. З’їла доньку. Зять довго боровся з нею. Та перемогла і його.

За той час хлопець добіг до старшої сестри. Її чоловік був дома:

— Швагре, швагре! Що сталося, чого тікаєш?

— Тікаю, бо мати за мною женеться.

— Ой, коли твоя мати йде, всі погинемо.

Хлопець тікає далі, а мати чорното хмарою налетіла до найстаршої дочки. З’їла дочку, бореться з зятем. Той сміливо і довго боронився, не давався, та вона перемогла і з’їла його. З’їла все живе, що було довкола.

Хлопець тікає, тікає. Прибіг до страшної баби, що мала старшинство над півсвітом.

— Чого ти, синку, так тікаєш?

— Тікаю, бо гину.

— За що гинеш?

— Гину, бо мати за мною женеться.

— Ой, коли твоя мати іде, і мені кінець.

Хлопець біжить, біжить далі, а його мати напала на страшну бабу. І почали вони боротися, страшенними зубами гризтися. Від тих зубів вогонь сапав далеко на всі сторони світу… Боролися довго, а перемогла мати. Звалила бабу на землю і з’їла. А далі з’їла все живе, що було на околиці.

Хлопець тікає, тікає. Добіг до того страшного діда, що колись мав старшинство над цілим світом.

— Чого ти, синку, тікаєш?

— Тікаю, бо погибаю.

— А за що погибаєш?

— Гину, бо мати за мною женеться.

— Ой, коли твоя мати йде, і мені кінець.

Хлопець біжить далі, а його мати напала на діда. Почали вони боротися. Дід — дужий нечистий Дух, що колись світом правив. Він не дається. Так борються, так гризуться, що пломінь від їх зубів до неба сягає, а земля довкола горить. Довго боролися, а перемогла мати. Повалила діда на землю, з’їла. З’їла баба все живе в тому краї.

Тим часом хлопець тікає й тікає. І нарешті він добіг до свого друга, Білого Полянина.

— Брате, чого тікаєш?

— Тікаю, бо гину.

— За що гинеш?

— Гину, бо за мною мама женеться.

— Не бійся нічого, друже! Є допомога проти матері.

І швидко вибрався він на горище, де прикута була сімома міцними ланцюгами його мати. Коли увиділа сина, гукнула:

— Сину, пускай мене скоро! — і рветься, зубами скрегонить. — Бо коли мене не пустиш — і ти, і графський син, і я — всі гинемо.

І Білий Полянин відв’язав свою маму з сімох міцних ланців. Коли вона з комина вискочила, полетіла назустріч хлопцевій матері. З нею стрілася, почали гризтися. З їх зубів вогняні іскри, гірке полум’я полетіло світом. Довго, дуже довго гризлися, боролися. Одна одну ніяк не могли збороти, бо були одинаково дужі. Та від боротьби розсипалися на дрібний порох…

Білий Полянин промовив:

— Ну, друже мій! Тепер можемо спокійно жити. Досі ми весь час могли чекати смерті. Бо я не казав тобі, що п’ятнадцять літ тримав маму на сімох міцних ланцях в димарі. І твоя мати зробилася нечистою силою на цілий світ. Коли б я свою маму не прикував ланцюгами, коли б вони дві не стрілися, увесь світ з’їли б, все живе погинуло б. Тепер, друже, можна щасливо жити. Будемо шукати собі красних дівчат і поженимося.

Порадилися йти білим світом. Ходили по світу, шукали красних дівчат. Одного разу зайшли до великого царства. Зустріли тут прекрасну дівчину. А вони були красні хлопці. І так схожі до себе, що нелегко їх розпізнати.

Дівчина хлопців полюбила.

— Хоч за котрого одного піду.

Вони- сказали:

— Ми два такі вірні друзі, що один за одного життя віддамо. Ми задумали поженитися разом, взяти однакових дівчат. Ти почекай, доки не вернемося. Ми будемо шукати подібну до тебе ще одну відданицю, щоб і вас ніхто не міг розрізнити. Коли таку знайдемо, вернемося за тобою і дві свальби справимо разом.

Довго друзі шукали дівчину, доки знайшли. Посватали її, вона погодилася. Двох дівчат товариші звели докупи. Прийшли до найбільшого в світі міста Запросили сюди цілу свою родину. Запросили бідних людей з цілого світу, зібрали всі нації. Багато-пребагато люду прийшло на весілля. А свальба була така, якої ніхто ні до того часу, ні потім не видав. Та й такої ніколи більше не буде.

Так Білий Полянин і графський син поженилися. Зажили вони разом у великому домі. Жили собі дружно, бо злого слова між ними не було. Наказали своїм жінкам жити мирно, не сваритися. А жінки їх були розумні, роботящі, послушні.

Жили два товариші з жінками щасливо, множилися, бо мали багато дітей.

І до цього часу живуть, коли не померли.

І на цьому слові казка закінчилася…

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up