Про царенка Йвана і чортову дочку

Українська казка

Був собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина,— не дає бог.

От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли в його коні в болоті. Вже він і сяк, і так з ними тягався, вже і так — нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:

— А чи даси,— каже,— що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.

— Що ж,— каже цар,— в мене є найлюбішого і наймилішого — жінка?

— Ні,— каже,— не жінка. Я жінку не хочу!

— Так, може, хату тобі подарувать?

— Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти,— каже,— його не знаєш, що воно в тебе єсть.

— Ну,- каже цар,— коли і я не знаю його — бери.

— Та ще,— каже чорт,— мені не зараз його і оддай, а тільки через десять років.

— Та добре вже, добре — чом!

А того не знає, що жінка в його давно вже заважніла, і що бог йому сина дав.

— Так запиши ж,— каже чорт,— своєю кров’ю, що ти мені даєш.

— Як же я,— каже цар,— запишу тобі?

— А от як! — каже.— Візьми та вріж мізинного пальця то й запишеш!

От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…

— Їдь же,— каже,— тепер додому!

Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють.

Він так і впав на порозі:

— Сину мій,— каже,— орле мій, не мій же тепер ти!

— Чом же він не твій син? — пита цариця. — Хвалить бога,— каже,— що діждали! Як мій сии, так і твій!

— Ні, не мій він і не твій,— каже цар.— Я вже його чортові оддав і записав.

От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:

— Я ще,— каже,— буду просить і молить бога, може, ще і одмолю його.

— Ні,— каже цар,— не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.

От тоді цариця бачить, що-що, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.

А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по годах, а по часах, як з води йде. За п’ять год так виріс — зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.

І каже тоді своєму батькові цареві:

— Поставте,— каже,— мені хату особливе[1]. Я буду там жить і богові молиться, щоб освободив мене бог, бо я вже,— каже,— і сам знаю, що я не ваш.

Цар і цариця плачуть:

— Боже наш,— кажуть,— боже, що ми наробили! Але хоч не йди од нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться — надивимось за чотири роки.

— Ні,— каже, аж розсердився,— коли вже ви так наробили, так постройте мені хату!

Так що цар мусив построїть. І вже як построїв — все він, син той, там, все там: все чита і богу молиться, а до батька і до матері і не здума.

Прийдуть іноді ті плачучи:

— Ти б,— кажуть,— хоть би коли-небудь до нас хоть би навідався.

— Ні,— каже,— заразом,— каже,— прийду!

От він там живе, чита і богу молиться, а тим часом і года вийшли…

Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя:

— А де ти,— каже,— свого сина дів? Оддай, що подарував!

І стріху йому дере.

— Та одчепись,— каже,— чорте, у мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає і хату валяє:

— Оддай,— кричить,— що подарував!

А до сина не йде.

От цар бачить тоді, що треба, мовляв,— іде до сина і гірко плаче:

— Іди вже,— каже,— сину, бо чорт і хату мені валя.

— Добре,— каже син,— піду. Спитайте тільки, куди ж іти — сам прийду.

І почав одягаться. А тут чорт і прилетів:

— А що ж,— каже,— чи буде він іти чи ні?

— Куди ж йому іти? — пита цар і гірко плаче.— Він сам,— каже,— прийде.

— А просто в пекло нехай іде,— каже чорт.

От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.

— Коли ж, мій сину, ти вернешся? — пита цариця, вбивається,

— Не питайте,— каже. Тільки і сказав.

— Лучче б,— каже та,— було мені тебе закопати! 1

От і пішов той син, пішов, все йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.

— Добридень вам,— каже,— бабуню!

— Здоров,— каже,— сину! Куди тебе бог несе?

— А куди,— каже,— мене бог несе? В лиху годину!

— Ні, сину, то не в лиху годину.

— А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.

— Пораджу, сину! Я се вже давно знаю, що тобі буде. Іди,— каже,—сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ зіноваті[2] над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.

— Послухаю,— каже,— бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!

— От ти візьмеш,— каже дальше та бабуся,— та і сядеш під тією зіноваттю і сидітимеш, поки що не прилетить. Там,— каже,— прилетять попереду дві діви купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побач, що вона тобі буде казать та тебе порадить! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже,— то, може, вона тебе висвободить.

— Добре, бабусю,— каже той,— усе зроблю, як скажете.

І прощається з нею.

От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ зіноваті над водою, як бабуся казала.

— Се ж він,— каже,— той кущ зіноваті, що вона казала. Се ж він!

І взяв і сів та й сидить.

Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:

— Ходім,— кажуть,— сестро, разом!

— Не з вами,— каже,— прийшла, но з вами і піду!

От ті взяли та й полетіли собі, а той і дума:

«Коли б же мені,— каже,— вкрасти оту одежу і ті крильця».

(А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.)

А далі і дума: «Що б то я,— каже,— і за молодець був, щоб не вкрав!»

І як задивилась та, взяв та і вкрав, та і сидить мовчки.

Викупалась і вона, і вилазить з води. Коли подивиться — аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.

А далі й говорить:

— Хто взяв одежу — обізвись! Якщо старий,— каже,— то будеш за батька. Як не дуже старий — будеш за брата, а як молодий — будеш за рідного чоловіка!

— Я,— каже,— взяв!

— Та кинь же! — каже.

— А ти ж мені слово справдиш?

— А справджу, тільки хто ж ти такий — чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?

— Я хочу тільки за чоловіка! — одказує він.

(Подобалась, бо дуже гарна була.)

— Ну, будь же мені і за чоловіка.

І він кинув її одежу, а крильця собі зоставив.

— Чом же ти,— каже,— крилець мені не кинув?

— О, яка ж бо ти розумна! — сміється він.— Ти хочеш мене підмануть.

— Ні, я тебе не підману!

— Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи підманиш, чи ні, а тоді і крильця оддам.

От вона тоді вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:

— Куди ж ти,— каже,— ідеш?

— Та іду! Хто його зна,— каже,— куди, хто його зна й чого.

— Та може-таки,— пита,— знаєш куди?

— Та так і так. До чорта,— каже,— іду в пекло.

— О,— каже,— знаю ж до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.

— Та порадь же мені, куди мені іти.

— Добре, дай же мені попереду крильця!

Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.

— Ні,— каже,— попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді оддам.

Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:

— Слухай же,— каже,— тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька одможешся. А не будеш слухаться, то нічого по поможеться, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька,— каже,— три хати в дворі — моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.

І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.

— А мені,— каже,— дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.

Він оддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.

Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи не довго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.

А. вона вже його і вигляда.

— Ну,— каже,— добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки,— каже,— підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.

От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.

— Здоров,— каже,— був!

— Здоров, здоров! А чого ти,— каже,— так довго до мене не приходив?

І, побачивши, що той з правого боку заходить:

— Бач,— каже,— я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш те діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за сю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умиться. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!

Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись.

«Як же,— дума,— мені за одну ніч та таку криницю зробить!»

І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:

— Іване,— каже,— серце моє кохане! (Іваном його звали.) — Чом ти такий смутний, невеселий?

— Як же,— каже,— мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!

— Яку ж він тобі роботу загадав?

— Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і вранці завтра води приніс умитися.

— Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я сю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень,— каже,— та спи. Усе добре буде.

— І все,— каже,— не буде мені спаться, бо знаю, се не зробиться.

— Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.

От він і ліг тоді спать, і чи спить він чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне — так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм сю загадку:

— Глядіть же,— каже,— мені, щоб отут серед двору криницю за сю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, щоб як і на світі нема! І щоб вранці принесли мені умиться!

— Добре, добре,— кажуть чорти.

І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.

— От добре,— каже, взяла в їх воду.— Прийдете,— каже,— до мене ввечері.

А до його:

— Іване,— каже,— серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько в вікно вигляне.

— Та де там та криниця, коло чого я походжу? — каже той, лежачи.

— Та от,— каже,— і водиця і, ще поперед батька вмиєшся.

Встав Іван, виглянув у вікно — справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці — постукує.

Аж і той батько виглянув у кватирку.

— Іди вже, Іване, серце моє кохане,— каже жінка, побачивши батька,— неси воду — батько встав.

Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідком за ним.

Прийшов Іван до батька:

— Добридень,— каже,— вам!

— А що, чи справився?

— Авжеж справився. От і вода.

— Ну, добре ж,— каже,— лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.

Вертається Іван, а та вже і дома. Знову пита:

— Іване,— каже,— серце моє кохане, а що батько казав?

— А що ж казав? Отак і отак казав…

— Ну, добре ж,— каже,— лягай, а вечором знову підеш.

І як стало вечоріть — «іди!» — каже.

Пішов знову Іван. Прийшов.

— Здорові,— каже,— були.

А той ведмідь[3] (?):

— Здоров, здоров,— каже. — Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись — ліс.

Той дивиться в вікно — ліс. Може, той, що він через його йшов.

— Отже,— каже,— гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!

Наказав, аж зажурив того Івана.

— Як же,— каже,— не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.

Приходить Іван до жінки, тяжко зітха.

— Іване,— каже,— серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?

— Як же,— каже,— мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав та ще таку, що хто його зна, як її зробить!

— Та я сю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!

І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і щоту нема.

— Глядіть же,— каже,— щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс — щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світа принесли!

— Добре! — кажуть.

— Глядіть же мені!

І пішла у хату.

А ті, як ухопляться: той руба, той деревню вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.

— Іване, серце моє кохане, вставай,— каже,— та булку неси!

— Та чи вже ж вона єсть? — пита той.

— Авжеж єсть! Он, подивись, де був ліс…

Встав той, подививсь — скільки гляне: пшениця. «Оце!» — дума.

І пішов до батька з булкою.

— А що,— каже,— а чом ти так довго не приходив?

— Якже,— каже,— скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не вхопиш.

— Та за се, що правда, то правда… Ну, а зробив же, єсть булка?

— Авжеж зробив! От і вона.

«Ну,— дума чорт,— і се ж не абиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.

— Бо ти,— каже,— певно, натопився — се велике діло!

А велить прийти на другий день вечором.

— Добре,— каже Іван,— прийду.

«Певно,— дума,— таке вже загада, що і зробить не можна!»

— Іване, серце моє кохане,- зустріла жінка,— чого ти такий сумний?

— Як же,— каже,— мені не бути сумним, коли отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

— Не сумуй,— каже,— я се вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

— Тільки,— каже Іванові,— тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Отобто, як батько спита: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім — знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав, ждав на другий день ввечері — не йде.

— А чом ти, Іване,— гука — не йдеш до мене?

А слина йому:

— Зараз! — каже.

Той попождав, може, до півночі, знову гука.

— Зараз! — знову йому слина. І так його поповодила, аж розсердився.

— Підіть,— гука на других дочок,— та вбийте його, сякого- такого, і принесіть, то я його з’їм!

— I вже,— кажуть ті, збігавши,— нема й його, нема й її!

«Ну,— дума чорт, аж здивувався,— я,— каже,— хитрий, а се ще хитріший од чорта!»

— Підіть же,— каже,— доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки бог зна де стали, а вони таки почали доганять.

От ті оглянуться — коли женуться.

— Ой лишенько ж,— каже жінка,— женуться, що ж нам робить!

— А хто його зна,— каже,— що робить!

— Ну, слухай же,— каже,— я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою — така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він — попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

— Чи чуєш ти,— питають,— попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

— Бачив,— каже,— як оця церква строїлась, а мене попом наставляли, то бігли.

— Еге-ге,— кажуть,— коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли.

Вернулись вони, а батько пита:

— А нікого ж,— пита,— не бачили?

— Чом не бачили? Бачили,— кажуть,— серед степу церкву — така стара, аж порохня сиплеться. І в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так,— каже.

— Е,— каже батько,— так то ж самі вони, чом же ви їх не били? Біжіть же,— каже,— знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце — коли нема ні церкви, ні попа — чисто, мов там нічого і не було.

— Мабуть же, то вони! — кажуть.

І побігли дальше доганять.

А ті вже бог зна де стали!

Коли оглянуться — знову женуться.

— Ох, лишенько ж,— каже,— що його робить!

— Ну, слухай же,— каже,— я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею — такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають,

— Дідусю, голубе,— кажуть.— Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

— Чому не бачив,— каже,— бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

— Еге-ге ж! — кажуть.— Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла — і яка ж то хороша! Пора і жать, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

— А що ж,— пита,— догнали?

— Ні,— кажуть,— не догнали.

— А нікого ж не бачили?

— Ні, бачили. Серед степу пшениця — і така ж то хороша- хороша! І сторож.

— А не питали ж у його? — каже батько.

— Чом не питали? Питали. Так і так,— каже.

— А то ж,— каже,— він і есть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну,— каже до жінки,— стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то сі нічого не зроблять.

— Чи бігти,— каже стара,— то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

— Ой,— каже,— мабуть, тепер вже пропадемо — батько і мати женуться. Що нам робить?

— А що нам робить, хто його зна що!

— Ну, слухай же,— каже,— я стану водою, а ти селехом[4]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою — і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він — селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти — нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така,— каже,— заляж на три годи каменем!» — Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять вони до того города, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

— Ну, гляди ж ти мені,— каже,— з ким хоч цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я,— каже,— батьків і материн гріх спокутую — на три годи каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди не розпорюй її, поки я не прийду. Оце,— каже,— буде тобі на пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її — на хату закинь на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов і приходить — і, господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися — так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

— Ти,— кажуть,— гордий став!

А менша дядькова сестра:

— Чом же ти,— каже,— зо мною не хочеш цілуваться? — Плаче.— Хіба,— каже,— ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду прикралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці — і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже год пройшов, два, або більше).

— Сину,— каже,—то й пора вже тобі жениться,

— Якщо пора,— каже,— то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну!

(Де, пак, щоб за царенка, та не гарду!)

Стало весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла в город та і злізла на вербу над криницею — може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці — така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю,— а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

— Тьху,— каже,— біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну,—дума,—тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

— А що тут,— пита,— дівчата, чуть?

— Та що,— кажуть,— у пас чуть? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

— Жениться, весілля?

— Еге!

— А де ж вони живуть, ті ваші царі?

— А отам,— кажуть,— і там…

— Спасибі ж вам,— каже,— прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла — весільні гості. Царенко ходить по хаті — її не пізнав.

Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

— Чи не можна б, будьте ласкаві,— пита у цариці,— зробить пару голубків і пустить у хату?

— Чом не можна? — кажуть.— Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

— Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

— Знаю,— каже голуб.

— А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

— Знаю!

— А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три годи каменем?

І так та голубка все пита голуба, і як дійшла: «А знаєш ти,— каже,— що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» — як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці — усе згадав, пізнав — обніма її, цілує…

— Се ж,— каже,— моя жінка! Се ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли — відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.

 


[1] Особливе — окремо.

[2] Зіновать — рокитник (чагарникова рослина).

[3] Очевидно, слово «ведмідь» вжите оповідачем як епітет, що означає зовнішність чорта. Знак питання тут поставлений записувачем.

[4] Селех — качур.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up