Жили в Новому Давидкові, на Мукачівщині, чоловік з жінкою. Дітей у них було багато, а достатку — ніякого.
От задумав чоловік розбагатіти. Вирішив купити маленьких бичків, вигодувати їх, продати і знову купити малих. За решту грошей зможе придбати шмат землі.
Так і зробив. Купив бичків і годує. Бички вже й впрягати можна, та біда — ні воза, ні ярма в бідного чоловіка в господарстві немає. Домовився він із сусідом: сусід дає ярмо і віз, він — волів, так і хазяйнують разом. Та дуже незручно було так господарювати.
— Іване, вставай! — гукає, було, опівночі сусід: 'знадобилося йому раптом щось привезти.
«Продам краще волів,— вирішив Іван, — вже вони досить підросли».
І погнав волів на ярмарок до Берегова.
Та ярмарок був поганий. Худоби із сіл пригнали багато, а покупців прийшло мало. Простояв Іван з волами цілий день. Ніхто навіть не підійшов до нього, щоб хоч ціну спитати
Жене Іван увечері волів додому. Зупинився за Іванівкою, щоб відпочити. Воли пасуться собі край дороги, а він сів і сидить. Дивиться, жене якийсь чоловік з ярмарку корову й телятко. Теж, видно, не продав. «Красна корова,— думає чоловік.— Велике щастя мати свою корову. Кожного дня молоко, кожного року телятко. Можна й бичків виплекати. Молока вистачить і для дітей, і продати можна. У хаті завжди гроші. А за гроші можна і віз, і ярмо купити… Поміняю волів на корову,— вирішив Іван.— Може, чоловік ще й грішми доплатить».
— Давай, чоловіче, мінятись! Я тобі волів, а ти мені корову з телям.
Подививея чоловік на Івана, думає, що він жартує. Та коли побачив, що Іван каже серйозно, погодився.
— Що ж, давай!..
— А може, ще доплатиш щось?
— А що там доплачувати? Як мінятись, так мінятись!
— Хай буде по-твоєму! — погодився Іван.
Погнав чоловік волів, а Іван — корову з телям. Та коли проходили через село, з якого була корова, Іван не міг далі й кроку ступити. Корова стала, мов кам'яна, і ні з місця. Прив'язав її Іван до стовпа й зажурився. Бачить, на дорозі показалась підвода, а за нею торохтить ще один порожній віз. Очевидно, хтось продав коней, а віз залишився.
«Велике діло — віз. Еге, мій сусід як гордився возом! Навіть серед ночі турбував! Що, коли поміняти корову на віз? Може, ще й доплатять. Потім куплю бичків, вигодую, і буде у мене своє тягло і свій віз»,— думав Іван.
Зупиняє він підводу.
— Давайте мінятись! Я даю вам корову й теля, ви мені — воза!
Дивляться на Івана купці і не знають, жартує він чи правду каже.
— Віз добрий!.. — каже один з купців, щоб прихвалити товар.
— А корова хіба погана? Ви ще й доплатите мені.
Побачили купці, що Іван не жартує.
— Е, ні, коли міняти, то міняти.
Пішли купці, відв'язали воза, взяли корову й теля і залишили Івана на вулиці.
Вхопився Іван за голоблю й тягне воза додому. Тягне, тягне — зовсім змучився. Протягнув щось зо два кілометри, сів і відпочиває. «Так,— думає Іван,— тягнучи цього воза додому, і ноги протягну. Діти сиротами залишаться».
Раптом бачить Іван, як якийсь чоловік жене з ярмарку козу. «Е, коза — це не корова,— думає Іван.— Корова багато їсть, та й малі діти не поженуть її пасти. Корова приводить одне телятко, а коза відразу декілька козенят. Козу легко прогодувати, навіть сіна не треба косити. Кози і діти не бояться».
І поміняв Іван воза на козу.
Жене Іван козу додому і наздоганяє чоловіка з гускою під пахвою. Ідуть вони разом, розмовляють.
— Де ви були,— питає чоловік, — куди ідете?
— Був на ярмарку, а йду додому!
— Так це ви козу купили?
— Купив!
— А сад у вас є?
— Є невеличкий.
— Ого, то ви, чоловіче, недобре діло зробили. Коза — то нещастя для саду. Дерева обгризе, об'їсть. Буде вам з нею одна морока.
Покрутив Іван головою й думає, як би позбутися кози. З нею й справді лиха не обберешся.
— А ви, чоловіче, не поміняли б мені гуску на козу? — питає чоловіка.
— Що ж, можу поміняти.
Пішов Іван далі. Бачить, іде чоловік з куркою. Попросив чоловік закурити, і розговорилися вони.
— Бачу, чоловіче, ви гуску купили?
— Купив.
— А що ви думаєте робити з нею?
— Гуска знесе яйця, з яєць вилупляться гусенята, я їх вигодую, продам, куплю бичків…
Не встиг Іван закінчити, як чоловік каже йому:
— Був у мене сусід, і мав він гусей. Діти гонили гусей пасти, і якось одне гусеня десь пропало. Побив чоловік дітей, та так, що потім у тюрмі сидів.
Зажурився Іван. «Справді,— думає собі,— не буде мені спокою з гускою. Створіння воно гарне, і заробити б можна непогано, та може трапитися лихо. Підуть діти пасти гусенят, загубиться десь гусеня, я в злобі поб'ю дітей, прийдуть жандарми, поведуть в тюрму. А що робитимуть без мене діти?»
І пригадав Іван, що й його колись в дитинстві били за те, що лисиця вкрала гусеня.
— А ви, чоловіче, не поміняли б курку на гуску?
— Чому ні, поміняю! — каже чоловік.
Взяв Іван курку і йде, радий, додому. Думає: «Курка несе більше яєць, ніж гуска, курку не треба гонити на пашу». Та раптом, коли Іван був уже в Мукачеві, бачить, що з куркою щось негаразд: почорнів у неї гребінь.
А тут назустріч йому циган.
— Іване, здихає твоя курка! — каже.
— Здихає, та що з нею поробиш? — журиться Іван.
— Віддай мені, я дам тобі калитку взамін.
Глянув Іван на калитку й думає: «А й справді калитка — діло непогане. До нас іноді сусіди приходять, дають дітям по крейцеру. А тих крейцерів нікуди відкласти, так і губляться вони. От коли б їх складати в калитку, то за рік назбиралося б стільки, що й на бичків хватило б».
Виміняв Іван калитку і йде собі додому. По дорозі його наздоганяє кум з підводою:
— Сідай, підвезу!
Стрибнув Іван до кума на віз, їдуть. Розпитує кум Івана, де був, що робив. Розповів Іван все, як було. Засміявся кум і каже:
— Продав ти, Іване, волів. А вони в тебе були перші. Коли б ти був чоловік як чоловік, поставив би могорич.
— Та чому б ні? Ходім, куме, тут і корчма при дорозі.
Заходять до корчми. Поставив корчмар перед кумами пляшку паленки, випили вони. Розплатився Іван калиткою: грошей у нього не було.
— Як же ти, куме, думаєш показатися жінці на очі? — питає кум й глузує над ним.
— Моя жінка мені й слова поганого не скаже! — промовив Іван.
— Не скаже? Вона, братику, голову тобі зніме!
— Може, твоя і зняла б, моя — ні!
Почув їх розмову корчмар і слухає, що буде далі.
— Так от, Іване, я можу з тобою битися об заклад, що твоя жінка гірко тобі заплатить за твою дурну голову.
— А я тобі, куме, віддам весь свій маєток — хату, садок, все-все, що у мене є, коли мені жінка хоч слово погане скаже!
Побилися куми об заклад. За суддю взяли корчмаря. А щоб справа була певнішою, корчмар документа склав. А в тому документі написано: якщо Іванова жінка скаже погане слово, хазяйство Івана переходить до кума. Якщо ж ні, то кум віддає Іванові волів, воза і ярмо, ще й мішки з борошном, що в нього на возі.
Прийшов Іван додому. Корчмар з кумом стали під вікном і прислухаються, що скаже Іванові жінка.
— Йшов я з волами додому,— розповідає Іван.— Бачу, жене чоловік з ярмарку корову й телятко. Думаю, от добре було б поміняти волів на корову. Молока ж у нас ніколи свого не було…
— Добре було б!..— зітхає жінка.
— От я й виміняв…
— А де корова?
— Чекай, жінко, не спіши. Жену корову додому, а вона стала, як кам'яна, і ні кроку з місця.
— От клята,— підхопила жінка.
— Я проміняв корову на віз. Бачила, як гордився сусід своїм возом?
— Гордився! — ствердила жінка й питає, де віз.
— Намучився я з тим возом, і досі його в печінках чую. Везу його, везу — ну, думаю, тут мені й кінець.
— Ой, чоловіче, навіщо ж ти взяв собі такий клопіт на голову?..
— От я й проміняв воза на козу…
Розповів чоловік все жінці, вона й слова поганого не сказала.
— А де калитка? — питає жінка.
— Та знаєш, жінко, зустрів я кума. Розповів йому все, а він і каже мені: — «Треба б могорич поставити».
— Треба поставити куму могорич! — погодилась жінка.
— Ну й заплатив я корчмареві калиткою, бо грошей в мене не було.
— Правильно зробив, небоже. Аби ти здоровий, та й я з тобою, і діточки наші. Будуть і гроші, буде й калитка, будуть і воли…
При цих словах корчмар забіг до хати. Радий, що і йому щось перепаде, вигукнув:
— Іди, Іване, заганяй кумових волів з возом до свого двору!
