Був, де не був, був один чоловік. Його жінка мала маленького хлопчика. Але вона не знала, як згубити свого чоловіка, аби могла кохатися з любасом, і пішла до одної ворожки порадитися. Каже баба:

— Дай решето грошей, то я тобі дам прут, і як ним удариш три рази свого чоловіка, він стане псом.

Жінка дала решето грошей, а баба їй — прут. Прийшла жінка додому, а чоловік сидів за столом. Вона тричі вдарила його прутом, і чоловік став псом.

А хлопчик побачив, що вона зробила. І все візьме скибку хліба, дає псові, а сам дуже плаче:

— Няньку, няньку, зробила з вас мамка пса.

А люди бачать, що хлопчина пса називає няньком. І жінка соромиться. Взяла поліно і відігнала пса від хати.

Пес пішов у хащу. Бродить по хащах. Раз вийшов на широку шовкову полонину — на царський салаш[1]. А там дванадцять вівчарів. Вівчарі почали кликати пса: «На Тарку, на!..» Він підійшов і кивнув головою — поклонився їм. Вівчарі запитують його:

— Чи будеш їсти?

Пес кивнув, що буде.

Айбо в селі готується весілля і вівчарі хотіли би йти на плетення вінків, або, як кажуть, на гуски. Далі зібралися й пішли. А з псом залишили одного вівчаря. Той каже:

— Тарку, а якби і я пішов на гуски, чи ти побув би з вівцями?

Пес кивнув головою, що побуде.

— І не лишиш їх?

Пес похитав головою: ні.

— А якби прийшов вовк і почав брати вівці?

Пес клацнув зубами і показав, що загриз би вовка.

— А якби прибігло сто вовків, що би ти чинив?

Пес показав, що загриз би й сто.

— А якби насунуло їх стільки, як овець.

Пес показав, що він загриз би всіх.

Тоді вівчар зібрався і пішов. А пес сів собі на струнгу.

Раз видить: скільки овець — стільки вовків! Вовки загризають овець, а пес — вовків! І всіх скидав на купу.

Скоро днина. Пес міркує: «Прийдуть вівчарі й уб’ють мене, що вовки загризли всіх овець!» Зібрався й пішов.

Вернулися вівчарі і лише схопилися за голови. Кличуть пса — немає.

Вівчарі — знову в хащу. Ходять, кличуть пса. І знайшли під колодою. Питають його:

— Тарку, чи йдеш до царя, бо хоче тебе бачити?

Пес кивнув головою, що йде. І привели його до царя. Пес поклонився. А цар каже:

— Сідай коло мене. Хочеш їсти?

Пес кивнув, що хоче. Цар дав йому їсти і сам їсть коло нього. Потім заговорив:

— У моєї цариці скоро народиться дитина — вже третя. Та щось краде від нас дітей. Ти би устеріг?

Пес кивнув головою, що устереже.

Прийшов той час, коли цариця повинна родити. Пес ліг на дорозі та вартує. Раз задрімав і чує: в кімнаті заридали.. Дитини нема! Пес кинувся в поле, наздогнав Вітра і почав гризти йому ноги. Тоді Вітер положив дитину на землю і втік геть. Пес став коло дитини.

Раз бачить — ідуть хлопці-пастушки з коровами. Підбіг до них, схопив одного хлопця зубами за рукав. Привів і показує, аби той брав дитину на руки. Хлопець узяв дитину на руки, і пес веде його до царя.

Цар дуже зрадів. Він так полюбив пса, що спить із ним на одній постелі.

Айбо пес згадав про свого хлопчика. Узяв з палацу скибку хліба й несе своїй дитині. Хлопчик зрадів і калачеві, й псові. А жінка знову побігла до баби-ворожки.

— Бабо, порадьте, що робити. Пес приносить від царя калачі й дає хлопцеві, а хлопець називає його няньком.

— За решето грошей я тобі поможу: дам тобі такого прута, що як ним три рази вдариш пса, то станеться потям.

Жінка так і зробила. Ударила пса прутиком, ще й примовила: «Щоб ти пропав за Червоним морем!»

Пес став пташкою і полетів геть. Летить день і ніч — ніде не може відпочити.

А за Червоним морем сів на сливу Вітра, від котрого відібрав цареву дитину. Вітер побачив і вийшов надвір.

— Це ти, голубе, мені обгриз литки?… Заходь до хати.

Потя залетіло до Вітрової хати. Вітер узяв прутика, тричі вдарив його і промовив: «Станься чоловіком».

І він став чоловіком. Вітер дав йому пити тепле молоко. Бачить чоловік — у Вітра хлопчик і дівчинка, старші царські діти. Але мовчить, не каже нічого.

Чоловік пробув у Вітра три дні, доки зміцнів. А тоді Вітер каже:

— Ну, чоловіче, я знаю, що ти був псом не по своїй волі та й не хотів мене кусати: якби ти не відібрав дитину, цар би тебе згубив… Бери цього прутика. Удариш ним свою жону й любаса і примовиш: «Ти, жоно, стань кобилою, а ти, розпуснику, конем!» Та й вози ними каміння, бий залізним колом, а корми їх гарячою гранню. Бий, доки не впадуть. А тоді знайди собі другу жону й знову оженися.

Вітер поніс чоловіка до його домівства[2]. Чоловік ударив жінку прутиком, промовив: «Стань кобилою»,— і вона стала кобилою. Потім ударив прутиком любаса, промовив: «Стань конем»,— і він став конем. Чоловік возив ними каміння, поганяв їх залізним колом і кормив їх гранню. А як поздихали, взяв собі другу жінку.

І казці кінець.

[1] Салаш — стійбище на полонині

[2] Домівство — рідний дім, домівка