Був, де не був, один чоловік. Дуже великий ґазда, що сам цар від нього не раз позичав гроші, а він казав цареві: «Сопливий царю».
Якось чоловік говорить своїй жінці:
— Жоно, у нас дітей немає. Піду я по світу. Може, найду яку дитину і принесу її додому. Бо ми вже старі, то на кого лишиться ґаздівство?
— Та йди.
Узяв тайстру[1] хліба і помандрував. Як ішов, побачив на дорозі маленьку гадину. Узяв її, положив у тайстру й вернувся додому. Каже жінці:
— Ну, тут є дитина, приніс її тобі!
Налив у горнятко теплого молока і положив у нього змійку. Випила і не вміщається в горняткові. Поклав її чоловік до діжки з молоком. Випила вона все молоко — і не вміщається у діжці. Каже:
— Зробіть мені велику кадь[2].
Зробили кадь і налили в неї теплого молока. Як випила і те молоко — вже не вміщається в каді.
— Няньку, зробіть стайню — але довгу, на два кілометри — там буду лежати.
Побудували стайню. Каже гад:
— Коли на вас свисну, приходьте до мене.
Одного ранку свиснув, і чоловік прийшов:
— Що хочеш, сину мій?
— Ідіть до царя сватати за мене принцесу.
Батько пішов до царя, постукав у двері. Зайшов і говорить:
— Мене прислав мій син — чи дасте за нього свою доньку?
— Та який у тебе син?
— Він такий богатир, що йому йти сюди дуже тяжко, мусите самі їхати подивитися.
— То поїдемо.
Узяв цар доньку, жінку і приїхали до богатиря. Чоловік завів їх до довгої стайні. Поставив драбину. Цар виліз на стіну, глянув, злякався і упав. Каже:
— Легінь, як гора!
Справляють весілля. А на весіллі молодиця має танцювати з молодим. Подав молодий палець, молода танцює і говорить:
— Горо, як хочеш мене з’їсти,— то їж.
— Я не для того тебе брав, щоб з’їсти, а щоб ти була мені жоною.
Минулося весілля. Гад узяв принцесу і веде до себе. Він іде попереду, а вона за ним. І знову говорить:
— Горо, якщо хочеш мене з’їсти — то їж.
— Я тебе взяв за жінку, а не їсти,— каже він.
Ідуть. Вийшли на край світу, але їй здається, що вони все на одному місці. Стали на одному красному полі. Він видув м’яч і каже:
— Бери оцю лопту[3] і кинь нею як лиш можеш високо.
Взяла вона м'яча, підкинула вгору.
— Слабо, дай мені.
Гад кинув м’яч попід самі хмари. А як м’яч упав, на полі поставився великий палац — діамантовий.
— Ну, Марійко, тут будемо жити. Я піду на лови, а ти сиди дома.
Гора потягся за палац, скинув із себе шкіру і став такий красний, срібноволосий чоловік, що диво! Зайшов до Марійки, поклонився і сів коло неї. Положив на неї руку — хоче бачити, чи вірна вона жона. Молода цариця відкинула руку:
— Іди від мене геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене!
Зібрався і пішов. Другого дня знову скинув шкіру і став ще гарнішим, золотоволосим чоловіком. Зайшов до Марійки, сів і поклав на неї руку.
— Іди ти геть від мене, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.
На третій день він вийшов із шкіри і стався чудовим — діамантовим чоловіком. Але Марійка знову каже:
— Іди ти геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.
Тоді Гора проговорив:
— Марійко, я твій чоловік!
А вона не вірить:
— Іди ти геть від мене!
— Ну, коли не віриш, ходи подивися.
Вони вийшли надвір. Чоловік зайшов у гадячу шкіру — й вийшов срібноволосим. Зайшов другий раз — і вийшов ще кращим, золотоволосим. Зайшов третій раз — і вийшов найкращим, діамантовим. Маріка з радості його обцілувала. Тоді Гора каже:
— Маріко, я знаю, що ти любила би піти до матері в гості. То дуже далеко. Туди і ворон кістку твою не занесе. Але ти дійдеш. За одну годину будеш там. Лише як прийдеш, то що тобі буде казати нянько — слухай, а що буде говорити мати — пропускай крізь вуха…
Дав їй стілець і трубочку:
— Сідай на стілець, стисни трубку і скажи: «Понеси мене до мого няня!»
Сіла вона на стілець, стисла в руці трубку, сказала ті слова — і зразу була в батька. Поклонилася, обцілувала батька й матір. Розпитують її, як газдує?
А Гора їй дав і свій образчик. Маріка показала той образчик батькові, матері та сестрам. Мати каже:
— Хочеш, щоб твій чоловік зробився ще кращим? Напали піч і, коли він піде на полювання, кинь шкіру в огонь, нехай вона згорить.
А батько відраджує:
— Донько, не слухай матір. Не кидай шкіру в піч. Чоловік свої роки, на скільки заклятий, мусить перебути у тій шкірі, а потім вийде на світ вільно.
Але мати умовляє доньку:
— Зроби, як я тобі кажу!
Погостилася Маріка три дні і збирається назад. Каже:
— Ходіть надвір — подивіться, як буду летіти.
Повиходили. Сіла Маріка на стілець, стисла трубку й промовила: «Понеси мене до мого чоловіка!»
Вернулася додому, і питає її чоловік:
— Ну, пам’ятаєш, що казала мати і що казав батько?
Марійка промовчала. Та якось чоловік зібрався йти на лови. Коли пішов у хащу, жінка швидко напалила піч і кинула шкіру у вогонь. А чоловік зачув запах шкіри і зразу повернувся.
— Ну: Маріко, ти не послухала мене. Тепер залишишся одна. Тих двох хлопчиків, що носиш під серцем, не народиш доти, доки я не покладу на тебе свої два пальці. Будеш трьома обручами обтискатися і ходити світом, шукаючи мене!
Зібрався і пішов. І все раптом пропало: палац зник, лише трава лишилася.
Жінка пішла шукати чоловіка. Розпитує людей, чи не бачили такого й такого, але ніхто про нього не знає.
Раз приходить до одної хати — до сонцевої матері — і проситься на ніч. Стара прийняла її і питає:
— Кого ти розшукуєш?
— Я, мамко, шукаю свого чоловіка. Чи ви десь не бачили такого й такого?..
— Я не бачила, хіба мій син — сонце — щось знає про нього. Увечері прийде і запитаю. А ти доти сховайся.
Увечері прийшло додому сонечко, поклонилося матері та й каже:
— Мамко, тут десь є грішна душа.
Тоді сонцева мати вивела Маріку і почала його питати за її чоловіка. А сонечко каже:
— Я за нього нічого не знаю.
Стара дала Маріці срібну квочку з курчатами і спровадила її до зоряної матері. Маріка пішла.
— Добрий вечір, мамко!
— Добрий вечір, донько! Кого ти шукаєш?
— Шукаю такого й такого чоловіка. Чи ви не знаєте за нього?
— Я не знаю. Може, мої діти — зорі — будуть знати. Уранці вони повернуться — і я їх запитаю. Ранком прийшли зорі і відразу кажуть:
— Мамко, тут грішна душа.
— Ні, ви набралися повітря.
— Не кажіть, бо вона тут.
Зоряна мати показала їм Маріку і запитала, чи не бачили її чоловіка.
— Ми не бачили. Хіба що місяць буде знати.
Тоді зоряна мати дала їй куделю, що сама пряла, й послала її до місяцевої матері.
Маріка прийшла:
— Добрий вечір, мамко!
— Добрий вечір, донько! Чого ти тут ходиш, кого ти шукаєш?
— Шукаю такого й такого чоловіка. Чи ви не чули щось за нього?
— Я ні. Хіба мій син — місяць — дещо знає. Скоро він повернеться — і я запитаю.
Прийшов додому місяць:
— Мамко, тут грішна душа. Покажіть її.
Мати показала Маріку й питає, чи не бачив десь її чоловіка.
— Бачив,— каже місяць.— Я на його полі пшеницю спалив. Там і там його знайдеш.
Місяцева мати дала їй двох золотих качат. Маріка їм подякувала, відкланялася.
Приходить туди, де їй сказав місяць. А Гора вже взяв за жону погану царицю. Маріка сіла на дворі. Поклала коло себе куделю, квочку з курчатами й качат.
Куделя пряде, а курчата і качата ходять собі за квочкою.
Служниці побачили і сказали поганій цариці. А вона наказала:
— Ідіть і спитайте, чи не продала би жінка ту куделю, квочку з курчатами й качат.
Служниці спитали. Маріка відповіла:
— Продаю. За золоту куделю хочу одну ніч переночувати у кімнаті, де спить цар.
Цариця подумала й погодилася.
Настав вечір. Погана цариця дала чоловікові випити сплячого вина і пустила Маріку до спальні. Він зразу заснув і нічого не чує. А Марійка стала біля його постелі та будить його:
— Чоловіче, вставай! Положи на мене пальці, щоб я народила…
Гора не прокинувся.
Раненько Маріка пішла на своє місце.
А на царській печі спав Попела, що мав чотири ока — два спереду, два ззаду. Він усе бачив і все чув. Попела встав і почав із себе струшувати попіл. Цар кричить на нього, а Попела каже:
— Ей, царю, якби ти зварив мені з кобла муки чиру і надоїв бочку кобилячого молока, я би тобі щось сказав:
— Дам, лише скажи.
— Увечері, коли погана цариця буде тобі давати напій, ти не випий, а прикинься хворим, ляж у постіль — і все сам почуєш.
Так і було. Увечері Гора зробився хворим і прикинувся, що спить. А Маріка продала цариці і квочку, і качат, щоб ще раз ночувати з її чоловіком.
Зайшла вона до спальні й почала просити:
— Любий мій чоловічку, положи ти на мене два пальці, аби я народила своїх хлопчиків, бо вони уже й самі просяться на світ.
Тоді він устав і поклав два пальці на Маріку. Одразу три обручі на ній розірвалися, і вона народила двох золотих хлопчиків.
Тоді Гора наказав погану царицю розірвати кіньми, а сам залишився жити з Марікою й синами. І жили, поживали — добра наживали.
[1] Тайстра — сумка, торба
[2] Кадь — кадіб
[3] Лопта — м’яч
