Був собі бідний чоловік. Він ходив у хащу, носив звідти дрова, продавав і так животів зі своєю родиною.
Раз прийшов до лісу, ходить-ходить цілий день і не може знайти дерево, яке йому треба було. Сів під високого явора й дивиться д’горі. Бачить: межи розсішками — гніздо і прилетів якийсь птах, і сів у гніздо. І видно на всю хащу — так світиться — виднося!
Чоловіка застала в лісі ніч. Сидів під явором геть довго і десь опівночі виліз на дерево і хоче подивитися, що в тому гнізді є. Тихенько засунув руку до гнізда й вийняв яйце. Яйце блищало, як срібло.
Чоловік зрадів, приніс додому, показав жоні.
А жона була розумніша від чоловіка й понесла яйце до золотаря. Золотар обдивився яйце зі всіх боків, сказав, що воно дуже дороге, й дав їй за нього п’ятсот крон.
І чоловік став нараз багатим.
Другий раз теж пішов у хащу під того самого явора, виліз на дерево і в гнізді у темноті намацав друге яйце— золоте. Продав золотареві й дістав за нього тисячу крон.
Третій раз вернувся з хащі з діамантовим яйцем, за котре заплатили йому дві тисячі крон.
Золотар не може начудуватися.
— Чоловіче, де ти ці яйця находиш?
— Там і там… У нашій хащі є один високий явір. На яворі межи трьома стовпами — гніздо…
Золотар здогадався, що такі яйця несе незвичайне потя. І порадив чоловікові:
— Ти спробуй піймати того чудесного птаха і зробишся багачем, якого на світі нема.
Золотар дізнався, що у чоловіка є дочка на виданні. І думає собі: «А у мене є син на женитву!»
Каже чоловікові:
— Якщо ти мені принесеш того птаха, то будемо сватами.
Чоловік зрадів, що такий пан хотів би оженити свого сина з його донькою, і побіг додому, розповів усе жінці.
У того чоловіка були ще й два хлопчики-близнята. Старшого звали Лойтос, а молодшого — Філіп.
Чоловік зловив птаха, приніс до золотаря. Той додержав слова: справили сватанки й призначили день весілля.
— На свадьбу,— каже золотар,— молодим на стіл покладемо звареного птаха. Мій син з’їсть серце, а твоя донька — печінку.
— Най буде так,— погодився чоловік.
Весілля мало бути дуже парадне. Дванадцять ґаздинь і тринадцята старша готували всяку їжу.
Золотар відкликав старшу набік і пошептав на вухо:
— Того птаха ти сама заріж і звари. Як молоді вернуться з вінчання і сядуть за стіл, поклади перед них птаха, але серце й печінку сховай.
Він думав, що з’їсть пташине серце і печінку сам, і буде нести золоті дукати.
Старша ґаздиня послухала золотаря. Зарізала птаха й поставила варити.
Малі хлопці-близнята — також прийшли на свадьбу й гралися коло кухні. На дворі було багато домашньої птиці: курей, качок, гусок, індиків… Сусідські діти почали ганятися за ними, вчинився шум, крик, і старша кухарка вибігла їх прогнати, а тим часом близнята, що вже зголодніли, заскочили на кухню й украли вареного птаха. Сховалися за бочку і з’їли.
Свадьба вернулася з церкви, молоді посідали за стіл, перед ними поставили посуд, в котрому варився птах. Почалася велика гостина…
Батько жениха сягнув вилкою в посуд, щоб витягнути для молодих м’ясо, а там лише поливка…
Розгнівався, скликав усіх кухарок:
— Котра з’їла птаха?
— Я ні…
— І я ні…
Всі божаться, що вони не з’їли.
Вій питає старшу кухарку:
— Коли птах варився у горшку, чи не виходила?
— Так і так,— призналася,— дітей чужих з обійстя проганяла.
— А хто був коло кухні?
— Коло кухні крутилися тільки Лойтос і Філіп.
«То вони,— подумав золотар,— вкрали вареного птаха і з’їли».
І коли весілля закінчилося, викликав свата до себе й сказав:
— Біда, свате. Велика біда. Наші молоді на свадьбі мали з’їсти вареного птаха, що для них приготувала старша кухарка. Айбо птаха вкрали і з’їли твої близнюки. Тепер молоді не будуть щасливі. Мусять розійтися.
— Йой сватику, та де би ми цього допустили?! Цілий світ буде над нами сміятися.
— Та допомогти можна лише так, якщо з тих двох шибеників візьмемо серце й печінку…
Чоловік аж застовпів, коли це почув.
— Так… так… І наші діти — мій син і твоя донька — будуть щасливо жити. Іншої помочі не є…
Чоловік дуже хотів, аби його донька була щаслива, але жаль і хлопців. Не знав, що відповісти золотареві й пішов собі плачучи.
А близнюки підслухали бесіду батька з гордим сватом і ще того вечора зібралися й утекли з дому. Добігли до великого темного лісу й там заховалися. Довго блудили по хащі, голодні, обірвані. Ледь залишилися живі.
На другім краю того темного лісу було одне місто. Нарешті близнюки вибралися з хащі й потрапили до того міста. Люди поглядали на цуравих[1] хлопців. Одні їх шкодували, інші сміялися над ними. За містом близнята зустріли стару бабу.
— Куди ви йдете, хлопчики?
— Ой бабко, шукаємо службу.
Баба пожаліла їх.
— Ну, ходіть до мене.
І повела їх із собою. У неї жили довго, доки не повиростали. А як стали легінями, старший каже:
— Брате, збираймося геть. Баба, наша ґаздиня, в той час, коли ми до неї прийшли, була біднячка, а тепер стала найбагатшою в державі.
І рушили в дорогу. Ідуть, ідуть і знову зайшли у велику хащу. Скільки не ходили — все приходили під одного явора. Заночували під явором.
Уночі на того явора прилетіли три голуби й говорять між собою:
— Що чувати в тім краї, де ти був?
— Негаразд. Там голод, посуха.
— А там, де я був, холера йшла до людей.
А третій голуб каже:
— Під цим деревом сплять два хлопці-близнята. Заблудили в хащі й ніяк не можуть вийти. Та лиш так би вийшли, якби вранці рушили туди, звідки сонце зблисне У тій стороні буде висока полонина. З полонини увидять три державні дороги. Коби рушили тою дорогою, що на праву руку, то привела би їх під Скляну гору. В тій горі — скляні двері, але такі сильні, що сто громів би їх не розбили. Перед дверима є плита, а під нею — ключ від тих дверей. Відімкнуть двері та й підуть горою. Там знайдуть ще триста дверей і всі відімкнуть тим ключем. Через останні двері зайдуть у кімнату, де нема нічого лиш діамантовий стіл, а на столі, діамантове деревище[2]. В ньому лежить мертвий чоловік. На чоловікові золотий когут. Як когут запіє, отой мертвий встане. Він близнюкам скаже, що мають діяти.
Ранком хлопці пробудилися й почали говорити, що кому снилося. Старший розповів сон — те, що говорив третій голуб.
Вони зібралися й рушили туди, звідки сонце блиснуло. І вийшли на велику-превелику полонину. Звідти увиділи три державні дороги. Спустилися з гори й пішли дорогою по праву руку. І прийшли під Скляну гору. Знайшли скляні двері й перед ними плиту. Дивляться: на плиті звився гадисько.
Лойтос сплюнув:
— Тьху, пропав би-сь!
— Чого плюєш?—озвався гад.— Що від мене хочеш, Лойтосе?
— Не хочу нічого, лиш хочу тебе від біди відкупити.
Тоді гад зсунувся з плити, а Лойтос підняв її, узяв ключа. І пішли. Відчиняли двері за дверима. Почав на них сапати вогонь, та хлопці йшли далі. В одній із кімнат показалася вода й хотіла їх затопити. Вони не налякалися… У кожній кімнаті щось їх страшило. Але йшли вперед, доки не дійшли до останньої кімнати. Як відчинили двері, запіяв когут і встав чоловік з діамантового деревища. То був старенький дідо. Каже дід Лойтосові:
— Давно тебе чекаю. Я тут лежу вже триста літ.
І почав ділити хлопцям дари. Дав їм такі коні, що куди загадають, туди їх понесуть. Дав їм шаблі: що хлопці загадають, те зрубають — чи хащу, чи камінь. Дав їм рушниці: що загадають, те й встрілять. Потім дав їм одіж, що до неї нічого не береться — ні вогонь, ні вода. Повів їх під фундамент, а там — три криниці. Усі три киплять і діамантовий пісок підкидають. В одній червоне вино, в другій — чорне, в третій — молоко.
Зачерпнув їм по погару[3] червоного вина — випили, і показав їм явора:
— Ну, Лойтосе, як вирвеш цього явора — на світі не є дужчого від тебе.
Лойтос ухопився руками за дерево, потяг, але не міг його вирвати.
Дідо зачерпнув їм по погарові чорного вина. Вони випили.
І тепер Лойтос легко вирвав явора з корінням. А брат узяв, перевернув явора і вершком в землю забив.
— Ну, хлопці,— каже дід,— збирайтеся геть, бо зараз прилетить шаркань[4], який має сорок голів.
Так і зробили. Ключ поклали під плиту. Гадиська вже не було.
Посідали на коні й пішли світом. Натрапили на розпуття. Тут ріс високий явір. На яворі — таблиця, а на таблиці написано: «Правою дорогою підеш — головою заплатиш, середньою дорогою підеш — голод знайдеш, лівою дорогою підеш — в розбійницький край попадеш».
— Ну, брате,— каже Лойтос,— тут розійдемося. Кожний із нас піде, куди хоче. А в цей явір заб’ємо ножі: з-під котрого буде текти кров, той з нас у біді… І будемо знати, кому йти на поміч.
Розійшлися. Пішов Філіп лівою дорогою. Лойтос постискав коня й рушив правою. їде, їде, їде. Дивиться, а в шанці здохлий кінь, далі — пес, далі — потя…
Скаче, скаче і помітив зайця. Хотів його застрілити.
— Йой, не вбивай мене,— проговорив заєць,— я тобі буду в пригоді.
Їде далі. Побачив лисицю. Прицілився.
— Йой, не стріляй мене,— проситься лисиця,— я тобі буду в пригоді.
Їде, їде, їде. І побачив вовка. Хоче його вбити.
— Йой, не вбивай мене. Я тобі буду в пригоді.
Скаче далі — ведмідь. Знову підняв рушницю.
— Йой, не стріляй мене. Я буду тобі в пригоді.
І вся звірина побігла за хлопцем. Прийшли в одне місто. При дорозі стояв готель.
Лойтос зголоднів і хотів перекусити. Зліз із коня і взявся за ручку на дверях.
Задзвонило, й показався легінь. Як побачив витязя в золотому одязі, а коло нього золотогривого коня, то дуже налякався.
— Не бійся,— каже йму Лойтос.
— Чи ти чиста душа, якщо на тобі така одежа?
— Чиста, чиста. Така, як і ти.
— Та що хочеш?
— Пополуденкувати, бо ми дуже голодні.
— Та що вам дати?
— Мені обід, коневі три кілограми цукру, а звірині заріж буйвола…
Коли всі наїлися, Лойтос запитав:
— Чи я би не годен десь тут перебути три дні?
— Чому ні!
А на готелі й на всіх будинках містах були чорні прапори, й сумна музика грала.
— Що сталося у вас?—дивується Лойтос.
— У нас великий смуток. Недалеко є гора, а там озеро — морське око. В тім озері дванадцятиголовий шаркань не дає людям води, доки йому не дадуть челядину з’їсти. Прийшла черга й на цареву доньку.
А цар мав лише одну доньку. Лойтос написав йому листа: «Приходь до мене у готель».
Цар прочитав записку і збоявся йти:
«Може,— думає собі,— то моя смерть?»
Айбо Лойтос написав і другого листа. Тоді цар зібрав графів і прийшов у готель. Коли увидів витязя в золотому одязі й золотогривого коня, вклонився і запитав:
— Про що ти хотів зі мною говорити?
— Про те, щоб ти привіз доньку.
І цар наказав привезти свою доньку в кочії[5]. Лойтосові дуже вона полюбилася. Каже:
— Пресвітлий царю, не журися. Я поведу твою доньку до морського ока і дочекаю шарканя.
Так і зробив. Дочекався шарканя, вбив його на місці, а дівчину привіз назад цареві.
Царська донька зраділа, взяла витязя за руки і поцілувала.
— Цей мене спас від смерті. Я буду його жоною.
І цар справив весілля і передав йому корону.
По свадьбі Лойтос жив щасливо і правив державою. Він дуже любив ходити на полювання. Жона відпускала його, але просила, аби не заходив у страшний ліс.
Одного разу Лойтос не послухав її і зайшов у той ліс. Бачить: лисиця, вовк і ведмідь пустилися за золотим зайчиком. Лойтос за ними. Гойкає, кличе звірину, але голосу не чути. Йде далі — й вийшов на поляну. Бачить: на поляні росте шовкова трава. А в траві лежать його звірі — лисиця, вовк і ведмідь. Поблизу стоїть залізна хижа…
Лойтос відчинив двері, дивиться: у хижі піч і так тепло, що можна задушитися. А баба трясеться.
Лойтос здивувався:
— Який тобі дідько, що ти дрижиш, а в хижі так тепло?
— Бо на мені прокляття,— каже баба.— Якби ти мені подав той золотий прутик, я би собі помогла.
Лайтос подав прутик. Баба взяла, махнула на хлопця, і він одразу закам’янів. Звірів вона теж перемінила на каміння.
А тим часом молодший Філіп гуляв, пив, веселився. Але раз потрапив на розпуття, де вони розійшлися, і побачив, що з братового ножа тече кров. І одразу поскакав братові на поміч.
Кінь приніс його в те місто, де бував його брат. Бачить: чорні прапори порозвішані й смутно музика грає.
— Чому у вас смуток?
— Бо молодий цар пропав.
— А як звався?
— Лойтос.
— Та коли пропав? —злякався Філіп.
— Уже третій тиждень…
Філіп зібрав своїх звірів (у нього теж були зайчик, лисиця, вовк і ведмідь) і йде до старого царя.
Як його побачила царівна, подумала, що то її чоловік, бо був дуже схожий на свого брата Лойтоса.
— Де ти був? Я гадала, що ти вже не живеш!.. Чи не просила я тебе, щоб не йшов у Страшний ліс?..
Царівна не знає, що з радості робити. Приготувала смачну вечерю, нагодувала звірів. А як ліг спати, то прийшла до нього.
— Не лягай коло мене, бо я щось хворий,— каже вік.
Айбо вона — ні. Тоді поклав шаблю так, щоб їх відділяла.
— Не клади на мене руку, бо поранишся
Але вона не слухає і простягла руки. І одразу з пальця потекла кров. Філіп завив їй палець своєю хустинкою.
Ранком устав, осідлав коня — і просто в Страшний ліс. І він потрапив на поляну, де росла шовкова трава. Дивиться: брат і братові звірі каміннями поставали.
Зайшов до залізної хижки. Тепло, як у печі, а баба дрижить.
— Що ти трясешся, коли в хижі душно?— питає стару.
— Бо, неборе, на мені прокляття… Якби ти мені дав той золотий прутик, я би собі помогла.
Він прутик узяв, махнув ним на бабу і вона каменем стала.
Тоді махнув на брата і на звірів, а вони ожили.
Обнялися браття-близнюки, посідали на коней і вертаються назад.
По дорозі потрапили до сусіднього царя. Філіпові полюбилася його донька і він засватав її.
А Лойтос щасливо вернувся додому.
І так вони жили, доки не порвалися їм жили. А як ся порвали, усі повмирали…
[1] Цуравий — обдертий
[2] Деревище — труна
[3] Погар — склянка
[4] Шаркань — змій
[5] Кочія — карета
