Про Фармудзь Івана

Українська казка

Давно-предавно жив один цар. Він мав трьох синів і одну доньку. Старші сини були мудрі, вчилися в школі добре, а молодший — дурняковатий, Попіляник.

Одного разу старші брати зібралися до громади і почали говорити:

— Ми хотіли б знати, чому у нашого нянька одне око плаче, а друге сміється?

І порадилися піти до свого батька позвідати його.

— Котрий з вас піде перший?

— Та тільки ти підеш перший, бо ти старший.

І старший пішов. Постукав у двері.

— Herein! Вільно!

Хлопець відчинив двері.

— Пресвітлий царю і мій няньку Чи можу я вам два-три слова сказати?

— Можеш, синку! Чому ні?

— Я хотів би знати, чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Цар читав газету, а перед ним на столі лежала шабля.

Коли почув слова сина, вхопив шаблю, скочив на ноги і замахнувся на хлопця. Але той втік з кімнати. Цар кинув за ним шаблею, шабля полетіла и забилася до дверей.

Цар мало заспокоївся. Вийняв шаблю з дошки, витер і поклав на стіл перед собою. Взяв газету й читає далі.

Тільки вибіг старший брат, як його вже чекав середущий:

— Ну, що тобі повів нянько?

— Іди сам, дізнаєшся!

Не хотів признатися, що дуже напудився і втік від свого батька. Середущий образився

— Ти загордився и не хочеш зі мною говорити. Але я піду теж до нього. Адже він мені такий нянько, як і тобі. Про що довідався ти, про те дізнаюся і я.

І поспішив до дверей. Постукав.

— Herein! Вільно!

Хлопець відчинив двері, по-військовому віддав батькові честь, ставши струнко.

— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я вас дещо спитати?

— Можеш, синку! Чому ні?

— Ви сказали старшому брату, чому одне ваше око плаче, а друге сміється. Скажіть і мені.

Цар вхопив шаблю з стола, скочив на хлопця, замахнувся. Той ноги під себе і довтеку. Цар кинув шаблею за ним, а та забилася до дверей. Як заспокоївся, вийняв шаблю з дверей, витер, поклав на своє місце, сів за стіл і засмучений почав читати газету.

Молодший брат — Попіляник — чув, що говорили між собою старші. Він хотів і собі знати, чому у його батька одне око плаче, а друге сміється.

Приступився до братів і звідає:

— Ну, що вам сказав нянько?

— Іди і ти, почуєш…

— Я піду. Він для мене такий нянько, як і для вас. Сказав вам, повість і мені!

Повернувся и пішов Постукав у двері.

— Herein! Вільно!

Відчинив двері, став струнко.

— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я до вас два-три слова мовити?

— Можеш, синку! Чому ні?

— Ви сказали старшим братам, чого ваше одне око плаче, а друге «сміється. Скажіть і мені.

Цар вхопив шаблю, скочив з-за стола, замахнувся на хлопця. Але той спокійно поклав голову на стіл і повів:

— Рубайте! Ви цар, маєте право мене вбити.

Бачачи таку сміливість сина, цар здивувався і задумався Далі взяв стільця, присунув до стола і каже:

— Сідай, синку!

А сам сів за стіл.

— Я твоїм старшим братам нічого не повів, бо не було кому… А тобі скажу: коли я ще знаходився в маминій утробі, мене продали нечистому. Як помру, мої кості чорти рознесуть по сімох державах. Тому одне моє око плаче. Але я надіюся, що ви мене обороните. Тому друге моє око сміється. Я виджу, що на старших синів мені нічого надіятися. Вся моя надія на тебе. Приготуй сім сажнів дров, дуже сухих. Завези їх на кладовище, де буде моя могила. Коли помру, викопай яму — глибоку на сім сажнів — і закопай мене. Коло моєї могили будете ночувати і вогонь палити. Візьмете з собою шаблі. Вночі прилетять три шаркані. О дев’ятій годині прилетить триголовий, о десятій — шестиголовий, -опівночі — дванадцятиголовии. Коли їх поборете, мої кості будуть спокійно лежати в землі… Тільки ви, мої сини, можете коло мене ночувати і вартувати. Нікому іншому робити це не дозволено.

Довго Іван говорив з своїм батьком. Старші брати вже думали, що загинув, що цар, певно, зрубав йому шаблею голову. .

Ураз Попіляник вийшов, приступився до братів і каже:

— Вам няньо не повів, чому його одне око плаче, а друге сміється, а мені все сказав.

І відкрив їм таємницю. Найняв робітників, щоб приготували сім сажнів дров. Робітники дрова нарубали, завезли на царський двір, склали на таке місце, де вони могли добре просохнути.

Незадовго цар помер. Іван наказав викопати глибоку на сім сажнів яму. Дав завезти сім сажнів дров на кладовище. Коли погребли царя, три брати залишилися ночувати на свіжій могилі.

Розпалили великий вогонь. Сухі дрова горять, а вони посідали довкола ватри и чекають, що буде. Припалили цигарки й покурюють. Старшому здрімалося:

— Брати, я би дуже спав!

— І я би спав, тільки ганьблюся сказати. Аж серце мене болить… Хоче тріснути! — каже середущий.

— А ти не спав би? — питають молодшого.

— Я — ні. Я такий легкий, що, здається мені, скочив би з одної тори на другу. А коли ви спали би, лягайте. Я вас розбуджу, як тільки дещо почую.

Старші брати полягали и твердо поснули А Іван походжає довкола вогню. То сяде, посидить, то припалить, закурить.

Ураз коло півночі чує страшенний гук. Аж земля дрижить. Дивиться, а з-за гір, з-за лісів показалося велике світло. Ліс аж на п’ять кілометрів ломиться, паде, тріщить, горить. Летить шаркань з трьома головами. Здалеку риче:

— Песій сину! Бодай твою кров пси хлебтали! Кості твого батька ще в материнській утробі нам були продані. Ми маємо право рознести їх по сімох державах! А ти сюди прийшов боронити їх? Дивися: три пащі у мене! Котрою захочу, тою тебе з’їм.

Іван гойкнув:

— Батькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.

— Та як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?

— Я боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!

Повиймали шаблі й почали рубатися так, що аж земля колишеться. А старші брати сплять і нічого не чують.

Довго билися. Нарешті вдалося Іванові одним махом відітнути всі три голови шаркані. Коли відрубав, кров полилася потоком, вогонь заливає, сплячих парубків затопляє. Іван підняв братів і підпер дровами. Наклав на вогонь, щоб дужче горів. Кров довкола ватри тече, кипить.

Дуже мало встиг відпочити, коли знову чує страшенний шум. Дивиться: ліс на десять кілометрів падає, тріщить, горить. А з пащ шаркані пломінь хмарою сапає під саме небо.

Прилетів шестиголовий шаркань. Здалеку риче:

— Сучий сину! Пси би твою кров хлебтали! З’їв ти мою молодшу сестру. Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися, шість пащ маю, котрою захочу, тою тебе з’їм! Кості твого няня ще в маминій утробі, нам були продані. Ми їх мусимо рознести по сімох державах!

— Батькові кості не руште! Скоріше кров мусимо пролити!

— Ну, як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?

— Боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!

Коли почали рубатися, аж земля задрижала. Довго рубалися. Нарешті Іван влучив момент і одним махом стяв шаркані всі шість голів.

І потекла кров. Заливає вогонь, затопляє сплячих.

Попіляник підняв голови братів і підпер їх дровами так, наче б сиділи. Кинув на вогонь багато дров, а сам сів відпочивати. Та не встиг віддихатися, як чує знову страшенний гук: на п’ятнадцять кілометрів ліс падає, тріщить, ломиться, горить. Скелі, каміння кришаться, розпадаються, котяться… Гримить, блискає. Летить дванадцятиголовий шаркань, здалеку реве, рикає:

— Песій сину! Пси би твою кров хлебтали! Згубив ти моїх двох сестер! Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися! Я маю дванадцять пащ, котрою захочу, тою тебе з’їм. Такий, як ти, може впасти до мого ока, а я не буду й чути. А ти зі мною думаєш боротися? Кості твого батька ще в материній утробі нам були продані! Ми мусимо їх рознести по сімох державах!

— Нянькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.

— Та як хочеш битися: боротися, їстися чи шаблями рубатися?

— Я боротися не хочу, їстися не знаю! Будемо рубатися!

Почали вони рубатися шаблями так, що аж земля дрижить. Довго боролися. Іванові пощастило одним махом відрубати шість голів, потім влучив і відрубав ще шість голів. Та одна голова знову скочила на своє місце, приросла і крикнула:

— Відрубав ти одинадцять голів, а мене не відрубаєш! Я тебе мушу з’їсти!

Дуже змучився хлопець. Вже не може й шаблею махати. Скільки разів голову не зрубає, стільки разів вона скочить на своє місце й знову приросте. Думає собі Іван: «Ну, тут прийдеться загинути. Та ще раз спробую!»

Махнув шаблею, стяв голову, горло шаркані ураз проткнув шаблею і притиснув до землі. Доки голова вирвалася, кров уже охолола. Скочила голова на своє місце, а прирости вже не могла. Кров тече весняною рікою, так тече, наче відкрили загату Закарпатської гідроелектростанції у Вільшанах.

Іван попідкладував своїх братів, немовби стояли, інакше вони потонули б у крові.

Погана кров шаркані залила ватру, і вогонь погас. Іван бреде в крові — який високий, така кров глибока. Сів мало відпочити і почав замерзати, бо увесь мокрий. Пробує розпалити вогонь, та не може — запалки промокли. Ніяк закурити. Думає собі: «Як би дрова підпалити?» Оглядається, чи не видно десь світла. Та ніде нічого. А на цвинтарі ріс височенний ясен. «Вилізу на ясеня, — думає собі, — звідти увиджу десь світло».

І вибрався він на дерево. Дивиться в один бік, дивиться в другий бік, дивиться в третій. Ніде нічого не видить. Дивиться в четверту сторону — побачив маленьке світло.

— Поки злізу з дерева, в моїй голові закрутиться, не буду знати, куди йти, — говорить сам з собою. Додумався кинути шапку на землю в той бік, звідки світилося.

Зліз на землю, знайшов шапку, рушив за світлом. Іде, іде, іде… Але це не так близько, як здається. Йшов доти, доки не потрапив до великого, густого пралісу.

Ураз чує: в одній зворині сваряться дві жінки. Коли приступився ближче, вони покликали його:

— Чоловіче, тебе сам бог сюди привів. Ти і розсудиш: котра з нас старша? Ми давно сважаємося на цьому.

— А що ви за одні?

— Ми — Ніч і Днина. Вадимося, чи Ніч старша, чи Днина?

Іван вирубав дві жердини, скрутив дві гужовки. Одну жінку прив’язав до одного бука, другу до другого так, щоб одна від одної була на віддалі ста метрів. І пригрозив:

— Аби я не чув вашого голосу! Подумаю над тим, як вас справедливо розсудити. Ви чекайте мене і тихо сидіть. А якщо будете сваритися, повернуся і голови вам повідрубую.

Жінки настрашилися и тихо чекають.

А Іван дорожить далі. Іде вогню іськати. І приходить він на місце, де горів великий вогонь. Триста сажнів дров було скидано на громаду и підпалено. Довкола ватри лежать колесом опришки і сплять — так розклалися, що де їм ноги, там їм і голова.

Іван дивиться на них і думає собі: «Облягли довкола ватру так, що підступити не можна до неї. Як дістати головню? Лізти через них? Пробудяться і скітять мене». Додумався зрубати малого бучка, розколоти кінець надвоє і вчинити розкіп. Розкіпом сягнув з ватри головню, тихо поніс над опришками. Та жарина впала старшому на черево. Іван на це не дивиться, швидко з вогнем тікає. Тим часом жарина почала пекти опришка. Але той був повним і не почув відразу. А як почув… прокинувся, схопився на ноги й гукнув:

— Котрий з вас кинув на мене вогонь?

— Ми ні. Ми спали і не рушалися з місця. Що сталося?

— Головня впала на моє черево!

Опришки нічого не знають і дивуються.

— Ану, скоро встань і подивися, чи хтось не брав з ватри?

Молодший скочив на ноги, подивився на всі сторони.

— Нікого не видно.

Старший гукнув до середущого.

— Ану, ти подивися!

Середущий глянув на всі чотири сторони і не видить нікого.

— Виджу, що мушу сам встати. Я його увиджу, де б він не знаходився.

Старший встав, а голова його знялася високо над деревами. Дивиться в один бік — не видить нікого, дивиться в інший бік — не видить нікого, дивиться в третій — нікого. Глянув у четверту сторону:

— Ага, тут є! Несе вогонь і махає ним, щоб не загас… Ну, зараз він буде тут.

Кілька разів ступив, наздогнав Івана, поклав його на свою долоню й приніс до ватри. Дивиться на нього:

— Ти, муряночко! Тебе не є чого бити. Але мусай тебе забити тому, бо ти вкрав від нас головню. Але я хотів би скоріше знати, що ти за один?

— Я найбільший злодій на світі! — відповідає Іван.

— Коли ти найбільший злодій на світі, допоможеш нам вкрасти царську дівчину На ту дівчину ніколи сонце не загріло, ніколи вітер не подув. У тої дівчини золота звізда на чолі, на голові — золоте волосся. Нема того на цілому світі, хто б розповів про її красу, така вона прекрасна. Ми вже три роки за нею ходимо — хотіли б викрасти. Та вчинити це не можемо. Тільки наблизимося до царського палацу, коли на царських воротах починає кукурікати золотий когут. А світить він ясніше за електрику. Кукурікає голосно, царське військо поспішає на страж, стріляє з гармат, кулеметів, з рушниць.

Старшин опришок показав своє тіло.

— Дивися, яке шмаття з нас кулі повиривали. Мусимо тікати. А ти берешся царівну викрасти?

— Беруся, тільки приведіть мене на те місце, звідки видно когута. Далі я поповзу на колінах і ліктях и когута застрелю.

Вони повели Івана на місце. Звідти він поповз на череві до півня, прицілився і застрелив його. Когут тільки крилами тріпнув і впав на землю. Світло відразу згасло.

Царське військо чуло постріл, та не рушило з місця. Іван повернувся до опришків і каже:

— Когут мертвий! Можемо йти до царського палацу.

Опришки пішли. Дивляться: золотий півень дійсно лежить мертвий.

«Та це справді найбільший злодій на світі, — подумали собі. — Бо досі ніхто не міг півня-віщуна забити».

Прийшли до воріт. Іван каже:

— Ці ворота розломіть.

Опришки легко розтрощили ворота й підступили до царського палацу. Тут стояла залізна огорожа. Поламали й огорожу. Далі необхідно було спускатися східцями до пивниці.

Іван говорить:

— Ви стійте, а я східцями спущуся до царського палацу і дізнаюся, де царівна. Потім повернуся за вами. Віднесемо її разом з ліжком.

І знайшов кімнату, де дівчина спала. Коли відчинив двері, зоря вдарила йому в лице. То було світло від зірки на чолі царської доньки.. Воно так сяяло по цілому палацу, що не потрібно було й електрики. Аж очі сліпило.

Сів коло прекрасної дівчини і любується. «Шкода такої краси опришкам… Не віддам її!» — думає.

Повернувся до опришків і каже:

— Я спущуся східцями до палацу, буду вас по одному кликати. Та ви ідіть обережно, щоб не почули слуги, бо тоді вони почнуть просити допомогу.

Спустився хлопець до пивниці и сховався за стіною. Вийняв шаблю й гукнув:

— Перший!

Опришок посунувся східцями униз — поповз гадюкою… Коли заходив до пивниці, Іван змахнув шаблею й відрубав йому голову. Труп почав бити собою, та Іван хутко затягнув його до пивниці и гукнув:

— Другий!

Другий опришок поліз униз східцями… Йому Іван теж відрубав голову.

— Третій!..

Останнім спустився старший. Не знав, що його чекає смерть. Іван махнув шаблею, и голова відлетіла від тулуба.

Іван залишився один. Східцями піднявся до царської дочки. А донька твердо і солодко спала. Зняв Іван з її пальця жуковину й надів на свій. Свого перстня натягнув на палець дівчині. Не почула вона нічого. Іван сів собі за стіл, взяв папір і написав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів. Ніч і Днину прив’язав до дерев. Золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі. Свого перстня передав принцесі…»

Листа Іван поклав до конверта, заліпив, написав адресу. Надрізав на лівій руці пальця, своєю кров’ю поклав печать і заховав дівчині до кишені. Потім парубок пішов собі до братів.

По дорозі Іван зустрівся з жінками, котрих прив’язав гужовками до дерева. Ніч і Днина здаля до нього гукнули:

— Швидко відпускай нас! Коли б ти рівно на десять хвилин спізнився, світ би зарвався. Вже сім діб минуло, як ти нас пов’язав. Селами люд процесіями ходить і молиться, щоб настала Днина…

І дійсно, Ніч тривала з того часу, відколи Іван прив’язав до буків двох жінок — Днину і Ніч.

Відв’язав їх і каже:

— Нелегке діло відповісти, котра з вас старша. Довго треба думати. І так я розсудив: коли літо — тоді має бути велика Днина, а коли зима — тоді має бути велика Ніч. Бо літом багато роботи на полях, та й треба, щоб урожай ріс, вистигав. Треба так вчинити, щоб ви не знали кривди ні одна, ні друга. Тому я поділю вас. Ви згодні?

— Згода!

— Договір підпишете?.. А коли ні, знову вас прив’яжу… Цей договір не на два-три роки, а довіку.

— Підпишемо, підпишемо!

Так Ніч і Днина помирилися і підписали договір. Цей договір діє і донині: влітку Днина старша, зимою — Ніч. І більше дві жінки не сваряться, живуть спокійно, а в світі — мир.

Іван залишив жінок і повернувся до своїх братів. Вийняв шаблю і почав кров розтинати, бо застигла — ходив по ній, як по сухій землі. Обрубав кров довкола братів і розбудив їх. Коли побачили брати, що за трупи валяються на землі, скільки крові — помліли од страху.

Брати зібралися и повернулися додому. Іван Попіляник перебрав царство і став царювати. Життя для народу стало легшим, бо Іван був не з гордих панів, а з бідних, з попіляників.

Брати довгий час жили разом. Іван правив державою, старші йому допомагали.

Та Іванів батько перед смертю наказав:

— Коли хтось прийде за твоєю сестрою, не переч, віддай її.

І дійсно, одної ночі, біля дванадцятої години, з явилися на царському дворі музики: грають, співають, кричать. Під вікном почали гукати:

— Іване! Віддай те, що тобі батько велів! А коли ні — камінь на камені не залишиться…

Іван вхопив сестру на руки й кинув з вікна… На дворі нечисті підхопили дівчину — не дали їй упасти на землю… Музики радісно заграли, вітер завіяв, і все ураз зникло. Понесли царівну через долини, через гори, ліси і моря. На однім місці по дорозі прорубали в товстелезному дереві тунель. І крізь дерево пролетіло сто бричок…

А Фармудзь Іван далі царює в своїй державі. Та най він собі царює, а ми ходім до царя, де залишилися зарубані опришки.

Той цар пообіцяв свою дочку і своє царство тому витязю, котрий поборе опришків.

Рано, на зорях, царський слуга-циганин спустився до пивниці, в якій лежали побиті опришки. Вийняв багнета і почав колоти трупи. Коли покривавив одяг, лице, руки, ноги, гойкнув:

— Гей, на допомогу! Тут розбійники!

Прибігло військо, а за ним панство і сам цар, цариця, їх дочка. Дивляться і зидять: на землі валяються мертві, а циганин над ними з кривавим багнетом. Звідають його:

— Ти побив опришків?

— Ой, я! А хто інший?

Циганові повірили. Цар задумався, зажурився, бо треба віддати дочку за витязя-циганина. Принцеса посмутилася, бо циганисько був дуже бридкий — чорний, вісплявий, у ластовинні.

«За чорного вісплявого чорта мушу віддаватися!» — шепче собі зажурена дівчина.

Та що чинити. Рятунку нема. Цар дав слово, а його поламати не можна…

І почали готувати весілля. Оголосили по цілій державі, що царева дочка віддається за такого й такого — за циганиська!

Покликав цар мудрих лікарів, чи не могли б вони зробити таку операцію, щоб циганин був кращим. І лікарі облупили з цигана шкуру. Та це не допомогло. Циганище став ще бридкішим, ніж був. Але циганин не сумує, він веселий, радий — буде царським зятем. Дуже поспішає, щоб весілля чим швидше справили, щоб уже сів на золотого трона.

Коли все було приготовлене, назначили день весілля. Розіслали телеграми царям сусідніх держав, графам і міністрам з повідомленням, на яким день запрошуються гостями

Дістав телеграму і Фармудзь Іван. Здивувався: «Певно, тут якась омана!» І каже своїм братам:

— Я мушу йти туди й туди. Ви залишайтесь на моєму місці, управляйте державою так, щоб людям не було кривди…

В давні часи літаки не літали, машин і поїздів не було. Необхідно було добиратися на возах чи на конях.

Іван осідлав свого коня, відклонився від родини і рушив у дорогу.

В царській телеграмі було точно вказано, доки стражі мають право впускати гостей на весілля. А коли дехто з’явився пізніше вказаного часу, вартові вже не мають права його впускати.

Іван спізнився всього на десять хвилин. Сторожі на царських воротах його не пустили. Марно говорив, що прибув на весілля.

— До того й того часу ми впускали, а зараз ворота закриті!

Іван просить:

— Ви тільки передайте царю моє вітання. Скажіть, що я тут, не погордував з’явитися на свальбу. Аби цар не подумав, що я не захотів прибути.

Вартові послухали Івана і передали його слова.

Жених-циганисько сидів у палаті на золотих подушках так високо, що головою сягав до самого пода, й кричав:

— Не пускайте нікого!

Він все боявся, що хтось піймає його на брехні

Старий цар розсердився:

— Го-го-гов! Ти ще не цар, а вже всім наказуєш? Нині я ще порядкую у своєму домі! Я думаю, що далекого гостя треба прийняти! То не біда, що він спізнився на десять хвилин. А коли такого гостя не зустріти, ганьба буде не тільки для нього, але й для нас. А врешті він може прогніватися й оголосити нам війну. А кому нині на руку проливати кров?

Велів цар зустріти Івана музиками, прапорами и просити на весілля.

Фармудзь Івана з великими почестями привели до царських палат.

— Де молодий, де молода? — питає.

— Там і там.

І пішов Іван привітатися з ними. Ураз він впізнав дочку царя, та чиниться, ніби нічого не знає.

Іван втямив, що молода заплакана. Глянув на молодого і не втри* мався від сміху:

— Який ти шкаредний!

Ці слова почули панн, а за образу честі царського зятя жандарми відразу Івана схопили й повели до темниці. І вчинили вони над ним суд. Засудили до страти за образу честі царського молодого.

Поставили на дворі шибеницю, привели засудженого. Кат вже чекав, щоб кинути Іванові на шию мотуз. Головний суддя сказав.

— Засудженому до страти Івану Фармудзю дається сказати останнє слово.

Іван взяв слово:

Я засуджений до страти… Моє серце дрижить, тому я не можу говорити скоро. Буду говорити помалу. Та скажу вам всі новини: Фармудзь Іван зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив’язав до дерев, золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, одягнув собі. Свого перстня передав принцесі. Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені…

Пани здивовано слухали й думали собі: «А може, чоловік правду каже? Треба перевірити».

Іван зняв з свого пальця жуковину й передав міністрові. Той прочитав напис. На обручці було виписано ім’я царської дочки.

Довкола шибениці зібралося багато люду глянути, як будуть вішати чоловіка. Тільки принцеса не прийшла сюди — вона закрила за собою двері в палаті й плакала. Аж помирає, небога, з жалю, — волосся рве на голові, б є головою в стіну, руки ломить.

Міністр постукав у двері до царської дочки:

— Не. плач, вже можеш радіти!

Але дівчину нелегко потішити. Коли мало заспокоїлася, опам’яталася, міністр показав їй жуковину:

— Глянь! Чия це жуковина?

Царська дочка свою жуковину впізнала

— Це моя жуковина.

— А як вона попала до рук чужого хлопця? У тебе на руці є своя жуковина?

— Є’

— Ану, добре глянь на неї!

Дивиться царівна і каже:

— Це не моя… На ній написано: «Фармудзь Іван». Я цього хлопця не знаю, ніколи я з ним не зустрічалася…

— Тепер його впізнаєш’ Ходи зі мною.

Міністр повів царівну на двір, де товпився народ. Сягнув до кишені і знайшов листа. Прочитав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив’язав до дерева, золотого когутика застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі Свого перстня передав принцесі… Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені».

Почувши таку вістку, весь народ загомонів:

— Ура! Іван Фармудзь!

А на царське весілля зібралося багато циган. Цигани і собі почали гомоніти. Та царське військо, царські слуги розігнали їх.

Над молодим тут, на місці, вчинили суд. Кинули на шию мотуз і повісили.

Івана посадили коло молодої и справили весілля. Принцеса вже не плаче, вона рада, щаслива.

Весілля було славне-преславне. На цьому весіллі був і я, Михайло Михайлович Галиця, гостився, пив мед-пиво. На тому весіллі мене вибрали за старосту. Всілякі страви й напитки подавали на столи. Коли принесли повне блюдо гарячого борщу, дружба взяв і несамохіть гулькнув на мою голову. Борщ був гарячий, волосся на моїй голові облізло й до цього часу не виросло. Так і ходжу я лисим.

Весілля закінчилося. Молоді живуть собі щасливо, весело. Іван перебрав царство, зробив порядок у державі, судив справедливо, за бідних заступався.

Одного разу йому захотілося нащивити своїх братів.

— Няньку, — каже він старому цареві, — я хотів би побувати у своєї родини. Давно я не був у своєму домівстві.

Іван вже правив двома державами разом, бо два царства об’єднав.

— Сину, я тобі не забороняю. Іди, подивися на своїх. Але нашу дочку брати з собою ти не можеш, бо на неї ніколи сонце не світило, на неї ніколи не дув вітер.

Та Іван один, без жінки, йти не хоче:

— Як я покажуся додому без жінки? Мене люди висміють. Вони подумають, що я ганьблюся своєю жінкою.

— Знаєш, Іване, станеться нещастя. Коли повезеш жінку з міста в поле, її від тебе вкраде повітруля.

Іван стоїть твердо на своєму. Не допомогла і погроза:

— Не хочеш нас слухати, то пам’ятай: коли станеться біда, повиснеш на шибениці!

Велів Іван приготувати бричку, сів з жінкою і рушив у дорогу. Тільки вибралися з міста на широке поле, коли знявся вихор. Принцесу вхопило й почало нести. Іван імив жінку, не пускає. Та повітруля підняла і його високо в повітря. Коли увидів, що спасти жінку не може, пустився руками, упав на землю і так гепнув собою, що ледве залишився живим.

Майже мертвого Івана кучер повіз додому. Старий цар дуже розлютився на свого зятя. Зібрав суд. Засудили Івана до шибениці.

На суд прийшла і цариця. А вона мала добре серце. Пошкодувала молодого чоловіка й написала таку просьбу: «Івана погубити не треба. Він звершив славні діла. Іван може знайти свою жінку, а нашу дочку. Коли його повісимо, пропаде не тільки він, але й наша дочка, бо ніхто інший її не спасе. Най він рушає у дорогу і ськає її протягом трьох років. Приготуйте йому такі документи, по яких міг би пройти цілим світом. Дайте йому таку правду, по якій міг би в будь-якому банку дістати гроші».

Судді прийняли слово цариці. Вчинили Іванові документи, дали посвідчення, і він пустився світом шукати жінку.

Йде, йде, йде через широкі поля, густі ліси, високі гори, глибокі ріки й моря. Ураз попав до страшенного лісу. Такого на світі ще не видів. У цьому лісі ріс дуб-велет. У дубі був прорубаний тунель, а над тунелем зроблений напис: «Сюди проходила свальба з Фармудзь Марійкою».

Іван прочитав написа й зажурився… Мало постояв під дубом, а далі рушив своєю дорогою. Тяжко, дуже тяжко проходив він пустелями й болотами, полями й хащами. Ураз він вийшов на високі гори. Місцями скелі минає, а де обійти не може, там через них перебирається. Мучиться, неборак, бідує. «Ну, — думає Іван, — тут доведеться загинути».

Накінець Іван видерся на таку високу полонину, що вже вищої у цілому світі ніколи й не було. Збився він з доріг, з доріжок і попав у такі бідні місця, де й окрушка хліба годі дістати. З голоду погибає, бо ноги під ним дрижать — стояти не може. Вибрався Іван на самий грунь полонини і сів відпочити. Дивиться і видить: ген-ген далеко щось таке, як хата. Та воно дуже мале, не більше за шкатулочку.

І рішив Іван податися до тої малої далекої хати. «Може, там дадуть щось з’їсти!» — думав собі. Та тільки думка мигнула у голові, коли господар того дому вже знав, що його швагер наближається. І каже він своїй жінці — сестрі Івана:

— Швидко готуй їсти, бо твій брат іде сюди. Дуже він, неборак, голоден. Помирає з голоду.

Марійка здивувалася:

— Земний чоловік тут ще ніколи не ступав ногою. Навіть ворон сюди людські кості не заносив.

— Не мели пусте! Скоро готуй їсти, щоб Іван відразу сів за стіл!

Марійка швидко взялася за роботу. Іван тим часом спускався з полонини в долину все нижче й нижче. Скільки наближався до хати, стільки долина росла, росла. Накінець він увидів хату. Відчинив двері. Дибиться, а тут його сестра Марійка.

Зраділа сестра брату. Обійнялися, обцілувалися, аж плачуть від радості. Іван обійнявся також із своїм шваґром. А той йому каже:

— Напнися, наїжся і лягай на постіль відпочити. А потім поговоримо.

Коли хлопець відпочив, виспався, шваґер його і запитав:

— Яке діло тебе по світу водить? Як ти сюди зайшов? То мусить бути велика справа. Тут земна людина ніколи не бувала.

— Ой, не мале діло мене сюди пригнало… Повітруля украла мою жінку. Я вже давно ськаю її по світу, а не знаходжу. Може, хоч ти знаєш, де вона?

— Зараз буду знати.

Вийшов на двір і поспішив до стайні. Тут чекав його кінь віщун. Він знав увесь світ. Каже коневі:

— Прийшов мій шваґер. Він колись мені подарував свою сестру. Повітруля віднесла його жінку, глядає він її по цілому світу. Чи ти не знаєш, де вона?

— Знаю. Вона звідси дуже далеко, — в сімдесятій країні. Вона за кухарку у Поганого царя.

— А чи можна її звідти добути?

— Добудемо її, але в Поганого царя є кінь-віщун, мій старший брат. Він сильніший за мене. Коли ми її звідти заберемо, кінь дожене нас, а цар-поганин посіче Івана на кусники. Поклади на мене мішка, щоб я порубаного, посіченого приніс. А йому не кажи нічого.

Повернувся з стайні до хати і говорить Іванові:

— Я знаю, де твоя жінка. Вона в Поганого царя. Звідси дуже далеко, в сімдесятій країні. Тебе до неї понесе мій кінь…

Хлопець радий, щасливий:

— Швидко збирай мене в дорогу!

Осідлали коня-віщуна, не забули покласти й міха. Іван попрощався з сестрою, з родичем, сів на коня. Кінь знявся під самі хмари, високо- високо і полетів вихром.

Довго летіли, доки прилетіли вони до царства поганина… Іванова жінка саме йшла по воду до криниці з трьома відрами і жалібно співала. Її ніжним чарівним лицем текли сльози:

Відколи тя, мій миленький,
Не виджу, не виджу,
Роботиця не бере ня,
Світок ненавиджу…

Ураз кінь спустився на землю й опинився біля криниці перед молодицею, що плакала. Тільки впізнала жінка свого чоловіка, ледве не зомліла. Відра випали від неї з рук. Скоро опам’яталася, сплеснула руками, як ластівка крилами.

— Як тебе, мій любий, сюди принесло? Тут земний чоловік ще не ступав своєю ногою!

— Не звідай довго, скоро сідай на коня!

Сіли на коня. Той знявся до самих небес, і летять вони, тікають.

В ту хвилину в хліві Поганого царя кінь-віщун голосно заржав. Поганин почув, ухопив залізні вила й кинувся до стайні. З великою люттю скрикнув:

— Чого ти іржеш? Чи ти не їв, чи ти не пив?

— Я їв і пив, але Фармудзь Іван украв твою кухарку…

— Чи можу я два вагони горіхів зубами потрощити і з’їсти, два вагони тютюну викурити, дві години поспати і потім його доганяти?

— Можеш.

Поганин потрощив і з’їв два вагони горіхів, викурив у великій люльці два вагони тютюну, ліг на ліжко й дві години поспав. Прокинувся, прив’язав шаблю, сів на коня и пустився за своєю кухаркою.

Незабаром Іван чує: щось пече в плечі. Каже він коневі-віщуну:

— Щось мене дуже обпікає!

— Тебе палить вогонь, бо нас доганяє Поганий цар. А дожене, тобі смерть. Та коли тебе буде звідати, якою смертю хочеш погинути, скажи йому: «Порубай мене шаблею, кинь до міха, поклади на коня». А я тебе принесу до сестри, щоб твоє тіло не роздзьобали ворони.

І поганин справді наздогнав їх і примусив спуститися на землю. Ураз гукнув:

— Якою смертю хочеш погинути?

— Порубай мене на куски, кинь до міха, поклади на коня, щоб ворони не рознесли моїх костей по цих пустинях. Стільки доброго, прошу тебе, вчини мені!..

Поганин вихопив шаблю, посік Івана на куски… Коли Іванова жінка увиділа смерть чоловіка, гірко заплакала. А Поганий цар зібрав куски до міха і поклав на коня… Кухарку взяв і повернувся з нею в свою погану державу.

Кінь з порубаним Іваном полетів до Іванової сестри Коли був близько, чоловік смутно сказав:

— Біжи на горище, швидко знеси корито, бо поганин порубав твого брата Хочу кусні до корита висипати і зібрати докупи.

Марійка заплакала.

— Не плач. Плачем біді не поможеш. Скоро бігай за коритом.

Знесла жінка з горища корито, в ту ж хвилину кінь-віщун приземлився.

Шваґер зняв міха і висипав шматки тіла. Недалеко була зворина. Взяв відро, приніс цілющої води и почав кусники приміряти. Коли склав все порядком докупи, облив цілющою водою і все зрослося там, де було порубане.

Оглянув, перевірив шваґер, чи все складено до порядку, чи кожна частина на своєму місці. І дмухнув на тіло, бо мав дві душі. Одну з них випустив з себе. Душа ввійшла до Івана, й одразу він ожив Став Іван на ноги й каже:

— Ой, я так сильно заснув!

— Заснув би ти навіки… Чи пам’ятаєш, що сталося з тобою?

Іван досить довго пригадував. Та згадав він тільки те, як Поганий цар його рубав.

— Мене порубав Поганий цар.

— Так… Але тепер знай: я тебе оживив, бо в мене були дві душі! З цього часу міркуй: коли ще раз погинеш, я тобі вже не поможу.

Але у Фармудзь Івана тільки одна думка: як би звільнити жінку. І просить він свого шваґра:

— Порадь мені, що чинити? Коли не освободжу своєї жінки, і сам жити не хочу.

— Я не можу тобі порадити. Може би, порадила тобі моя мама. Вона над півсвітом старша. Знає багато. Та боюся, що тебе з’їсть, як тільки увидить. Не дасть тобі й слова сказати.

— Я не гадаю, най з’їсть! Мені все одно. А може, таки дещо й порадить. Чи далеко і довго до неї?

— Шість місяців дороги.

Іван взяв на дорогу їжі. Сестра приготувала йому стільки, що ледве ніс. Відклонився і рушив світом.

Йде, йде, йде місяць, два, три, чотири, п’ять. Цілих шість місяців Іван вже в дорозі. Наблизився на віддаль п’ятдесяти кілометрів до бабиної хати. А баба на цій віддалі чула земного чоловіка. Вийшла з хати й грізно заревіла:

— Ходи, ходи сюди, песій сину! Я вже десять тисяч літ живу на цьому місці, а земного чоловіка тут ще не виділа. Три тисячі літ я не їла свіжого людського м’яса. Я вже дуже жадна. Тепер тебе з’їм.

Іван почав просити, молити злу бабу:

— Мамко моя солодка! Свашко моя люба! Та я подарував вашому синові свою сестру. Тепер я у великій нужді. І прийшов я до вас за порадою. Скажіть мені, люба, що маю чинити? Послав мене сюди ваш милий син, мій дорогий родич.

Так він просив, так він благав грізну бабу. А коли баба почула ласкаві й добрі слова чоловіка, сказала:

— Ходи ближче, най я тебе увиджу. Дуже мило і любезно знаєш говорити. Та все одно я тебе з’їм, бо я дуже жадна до людського м’яса.

І взяла баба дві залізні жердини — по десять метрів кожна, — підклала свої вії на очах, щоб могла видіти, бо вії так упали, що вже й не держалися доверху.

Іван приступився ближче до баби. І знову ласкаво просить, молить стару, щоб помогла в біді.

— Ну, мудрий ти чоловік і дуже красно, мило знаєш говорити. Та хочу я знати, в якому ділі ти сюди прийшов? А далі вже тебе з’їм…

Іван розповів про всю свою біду. Розповів, як добився прекрасної царівни, як її взяв за жінку, як повітруля її понесла, як він блукає по світу в пошуках… Доти просив бабу, що вона розжалобилася над ним.

— Скажу тобі чесно. На землі ще не жив чоловік, до якого був би у мене жаль. Тебе я пошкодувала і дам пораду. Я старша на півсвіту, а в твоїм ділі помогти не можу. Та я тебе відправлю до свого чоловіка. Якщо його допросишся, аби він тебе не з’їв, аби тебе пошкодував, він тобі допоможе. Але мало маю надії, щоб він пожалів тебе. На кожного земного чоловіка він має ще більшу злість.

— Та чи далеко до вашого чоловіка?

— Шість місяців дороги.

— Я піду до нього.

— Спершу ходи до хати, я тебе погодую. Ти вже голоден. Якщо ти мене допросив, щоб я тебе не з’їла, я мушу сама тебе погодувати.

Баба наварила олов’яних галушок і поклала на стіл перед Іваном. А той такого ніколи не їв. Та боявся не їсти, щоб стара не розізлилася. Гірко, нелегко, з бідою поїв галушки. Уже и ситий був, та все ще їв, бо мусив.

Подякував бабі, відклонився від неї і рушив у дорогу. Ті галушки його тримали шість місяців, бо протягом шести місяців не чув голоду.

Минуло шість місяців, Іван на сто кілометрів приблизився до дідової хати. А дід з такої віддалі чув земного чоловіка. Вийшов і так заревів, що з дерев листя посипалося.

— Ходи сюди, песій сину, тут я живу п’ятнадцять тисяч літ, а земного чоловіка ще не бачив. Ходи, ходи! Я п’ять тисяч років вже не їв людського м’яса, а тепер буду їсти.

Коли Іван почув ці слова, настрашився і почав просити:

— Няньку мій милий, сватику мій любий, я вашому синові подарував свою сестру. У моїй великій нужді, у моєму великому горі ваш син послав мене до вашої любої жінки, щоб вона дала мені пораду. Та й вона хотіла мене з’їсти, бо вже давно не живилася людським м’ясом. Та пошкодувала мене, розжалобилася наді мною, коли я розповів їй про своє велике лихо. Любезно вислухала мою бесіду й прислала до вас, щоб ви дали свою пораду, бо вона не може допомогти. Тепер маю всю надію на вас одного. Думаю, що ваше серце добре, будете мати жаль до мене. А ви один найстарший на цілому світі. Поможіть мені!

Дід сказав:

— Мільйони людей я вже з’їв за своє життя, а такого ласкавого, милого чоловіка ще не зустрічав. Хотів би я видіти своїми очима, хотів би я послухати, що тебе сюди принесло. Подивлюся на тебе, а потім вже з’їм.

І дід підпер свої вії залізними стовпами — по двадцять метрів довжиною Тільки побачив Івана, як гукнув:

— Прекрасний ти чоловік! Любо на тебе дивитися. Та скажи мені про своє діло… А потім я вже тебе з’їм.

Іван почав розповідати про свою біду: про те, як добився прекрасної дівчини, як взяв її за жінку, як повітруля викрала молодицю, як обійшов цілий світ. Так красно, так прикладно розповідав, що дідове серце здригнулося і жалем взялося до хлопця.

— Ну, ходи до моєї хати, я тебе погодую, бо ти голоден.

І дід поклав на стіл перед Іваном крицевих галушок. Хлопець їв, бо мав страх, що розгніває діда. Коли Іван наївся, дід взяв два прути, що росли з землі протягом року. Подав їх Іванові й каже:

— Під цим домом є пивниця. Зайдеш до неї й увидиш двох коней. Одним прутиком вдариш одного, другим — другого. Ті коні будуть твої. Їх тобі я дарую, бо коней мені вже не треба. Старий я. Як ті коні тобі будуть казати, так роби. І нема нічого на цілому світі, чого ти з ними не вчинив би. Що тільки задумаєш, те і вчиниш…

Подякував Іван дідові красно, вийшов з тими прутиками, знайшов сходи до старої пивниці і спустився вниз. Сходи, стіни вже оббиті, обсипалися. Хлопець спершу боявся іти під землю, а потім собі подумав: «Та я ніколи не боявся смерті!»

Спустився в підземелля і видить там багато різних речей. Шукає коней, та їх не знаходить. А пивниця величезна. Довго ходив, доки втямив щось таке, на чотирьох ногах, як терлиці — на них жінки коноплі труть. «А може, це коні? — подумав. — Може, таких коней мені дід подарував? Та що мені з них? Але спробувати можна. Вдарю одного жердиною, вдарю другого…»

І вдарив він одною різкою, а терлиця скочила догори, перекинулася конем. Вдарив знову — друга терлиця скочила догори й перекинулася конем. Дивиться: прекрасний кінь і прекрасна кобила.

Кінь озвався:

— Ну, дочекалися ми, накінець, земного чоловіка. Тепер йому будемо служити, а не поганину. Веди нас з цієї пивниці.

Вивів Іван коней з підземелля, а кінь знову каже:

— Знайдеш дерев’яну сокиру і нарубаєш три тисячі сажнів дров. Склади дрова докупи й підпали. Коли буде вугілля найбільш розпалене вогнем пашіти, приведи нас до ватри.

Іван знайшов дерев’яну сокиру й посміхнувся: «Ну, такою я легко нарубаю дров! Та вчиню так, як мені сказав кінь…»

Зайшов до великої хащі. Коли вдарив сокирою по найбільшому дереву, воно впало й покололося на готові дрова. Так невдовзі він нарубав три тисячі сажнів дров і підпалив. І горіли ті дрова, як смола. Швидко горіли. Вчинився такий страшенний вогонь, що здалеку не можна було й приступитися до нього.

Привів Іван до вогню коней. Коні почали їсти вогонь. Так з їли, що ще й паленище на глибину ста метрів виїли.

Коли вогонь був з їдений, кінь каже:

— Веди нас туди, де є криниця. Будемо пити воду.

Іван повів коней до криниці. А це було не звичайне собі джерело, а таке озеро, берегів якого не можна було видіти.

Коні стали на березі озера, почали пити. Випили воду до дна. Ще й намул з їли.

Трусонули собою коні й промовили:

Ще раз будемо пити!

В ту мить вода заповнила озеро, й коні випили вдруге.

Коли випили, трусонули собою:

— Ще раз будемо пити!

І знову наповнилося озеро. Коні випили втретє.

Тепер знову коні трусонули собою.

Кінь сказав:

— Можеш з нами іти здовж і поперек світу. Вже нема на світі того, хто би нас переміг! Сягай до мого лівого вуха.

Іван сягнув і вийняв діамантову одежу.

— Сягай до правого вуха.

Іван сягнув і вийняв вуздечку з сідлом. Взяв на себе прекрасний одяг, осідлав коня.

— Тепер сягни кобилі до правого вуха! — велів кінь.

Іван сягнув і вийняв з вуха діамантову жіночу одежу.

— Сягни кобилі до лівого вуха!

Сягнув до лівого вуха. Вийняв звідти сідло й вуздечку для жінки. Осідлав кобилу.

— Сідай на мене.

Іван сів.

— Як з тобою іти? — питає кінь.

— Так зі мною іди, щоб ні мені, ні тобі не шкодило.

— Коли ти не сказав би «так іди, щоб ні тобі, ні мені не шкодило», я так би з тобою полетів, що порох на землю впав би з тебе і з мене. Бо я маю велику радість, що дочекався доброго царя на світі Я знаю, куди тебе понести До Поганого царя за твоєю жінкою. Кінь Поганого царя — то мій син, він тебе ніколи не дожене.

І кінь піднявся під саме небо. Світло засяяло на цілий світ. Люд налякався, бо вже думав, що все горить. А то не горіло, а одяги діамантові блищали, як сонце.

Прилетіли до Поганого царя и стали коло криниці, де Іванова жона брала воду. Плачучи, небога, несла відра, волосся на собі рвала, долю свою проклинала, свого померлого чоловіка поминала.

Відколи тя, мій миленький,
Не виджу, не виджу,
Роботиця не бере ня,
Світок ненавиджу!

В ту хвилину Іван з двома кіньми наблизився до неї. Вдарило їй світло до очей, впала вона та й зомліла Довго лежала на землі без пам’яті. Не відразу встала, не відразу відкрила очі. Та подумала собі: «А що таке я виджу? А чому в такому світлі явився мій чоловік до мене? Чи це не привидіння, чи це справді він? Та як він може прийти сюди, коли я своїми очима дивилася на його смерть?» І жінка не швидко отямилася, не швидко розтулила повіки. Подивилася, опам’яталася, а перед нею справді її чоловік стоїть.

Іван взяв жінку на руки, розірвав на ній одежу служниці-кухарки, бо вже одягав її у діамантову, бо вже клав її на кобилу та й сідав сам на свого коня й рушав у дорогу. Піднялися в небо, ще вище неба піднялися, як сам Юрій Гагарін. Та и спокійно полетіли додому.

А в Поганого царя кінь у стайні заржав. Поганин почув, вхопив залізні вила та й влетів до стайні.

— Песій недоїдку! Чи ти не їв, чи ти не пив? Ти у мене три тисячі літ служиш, і ніколи такого не чинив. Ти таке вчинив тільки тоді, коли Фармудзь Іван мою кухарку поніс. Але Іван тепер уже не живе. Я його порубав на букатки. Уже й тіло його погнило.

— Ой, я їв і пив, але Фармудзь Іван твою кухарку поніс!

— Чи можу я два вагони горіхів потрощити і з’їсти? Чи можу я два вагони тютюну викурити та й дві години поспати, аби його догонити?

— Можеш чинити, що тільки хочеш, щоб тебе й сам чорт забрав, а Івана вже не доженемо.

Поганин дуже розізлився. Скочив до хати, не їв, не курив, тільки озброївся. Поклав на чоботи страшенні шпори — кожна по сто кілограмів. Осідлав коня і як почав його шпорами колоти, кінь понісся вихром.

Іван почув вогонь.

— Щось мене пече в плечі! — гукнув.

— Пече, бо за нами женеться Поганий цар.

— А чи дожене нас?

— Ой, він нас ніколи не дожене! Я його тільки дурю, щоб нас не видів.

Коли поганин наближався, кінь і кобила швидше полетіли. Все скоріше, скоріше. Кінь поганина почав ржати и кликати свого батька і свою маму:

— Няньку, мамко! Бійтеся бога, чекайте, бо цей душу з мене шпорами вижене.

— Даремно просиш нас! Ти ніколи не доженеш. Ми тебе не почекаємо.

— Та що чинити? Поганин дорогою замучить! Я погину!

— Погибай, якщо ти дурний! Ми тебе не чекаємо, щоб поганин чисту душу погубив.

— Та що чинити?

— Полети в небо, там перевернися уверх ногами і кинь з себе поганина… Коли так вчиниш, ще й порох з нього на землю не впаде.

Кінь так і вчинив. Полетів з Поганим царем високо, як тільки міг, перевернувся уверх ногами, потряс собою и кинув поганином .. Хоч це було дуже давно, прадавно, може, поганин і зараз ще паде. А коли впав би, на світі загуркотіло б всіма громами так, що земля розсипалась би.

Кінь звільнився від поганого вершника й помчав за своїм батьком, за своєю мамою. І вже всі троє летіли разом.

Велике сяйво обійняло небо. Люд в цілому світі здивувався і настрашився, чи не прийшов кінець.

Коли Іван та його жінка на чарівних конях спустилися до своєї держави, люди помліли від страху, бо думали, що світ горить. Далеко, далеко світилося так, якби самі сонця падали на грішну землю.

В столичному місті, де жив Іванів тесть, весь народ так перелякався, що протягом трьох днів не міг отямитися. Немало людей від страху померло. Старий цар теж ледве опам’ятався. А коли увидів свого зятя і свою дочку, з радості щиро заплакав.

Приготували велику гостину. Зібрали весь народ. Іван дав своїм братам телеграму: «На тоді и тоді будьте у мене, бо я вже повернувся з довгої і далекої дороги».

Брати прибули, гостилися, веселилися, бо радості не було кінця.

Іван з своєю жінкою щасливо жив і справедливо управляв державою.

Може, ще й зараз обоє живуть, коли не померли.

Джерело: Казки зелених гір. Ужгород, «Карпати», 1965.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up