Про гордого царя

Українська казка

Жив, де не жив, дуже пихатий цар. Думав, що він верхній на цілому світі. А в ті часи незмінно було літо. Цар захотів скупатися. З великої гордості він ходив один. І тепер теж не кликав нікого. Прийшов до річки, роздягнувся, зложив одяг на сухому березі та й поліз у воду. Ну, купався, скільки вже купався, але коли вибрався на берег, шукає свій одяг — одягу нема. Ходить, ходить берегом, а не пам’ятає, де його лишив. Ніякого сліду! Сховався цар у зарослі, а там із куща висить якесь дрантя. Але вже вечоріє. Бачить, інакше тут не буде — треба одягати бодай те, що є! Цар узяв на себе жебрацьке лахміття і повертається додому.

Та прийшов він до свого палацу, а страж не впускає. Ще й пси на нього гавкають, не впізнають, що він їхній цар.

— Іди собі, чоловіче, звідси! — каже йому страж. — Наш цар завжди носиться так високо — і щоб одягнув шмаття бідного чоловіка? Не говори мені казки.

Цар подумав: «Може, що вже темно, мене не впізнають?» Заночував з бідою під плотом, а рано-вранці прибігає знову до царської брами.

— Упізнав? — питає стража.

— Ні, не упізнав.

— Виклич першого міністра!

Прийшов міністр, а говорити ні з ким: під брамою — якийсь голодранець, що називає себе царем. І повернувся до палацу.

— Тоді клич царицю, вона мене впізнає! — каже цар до стража.

Цариця так само — прийшла та й пішла.

І царя прогнали. Бачить цар, що треба щось робити — і зібрався він до ворожіль. Одна каже сяк, друга каже так. А третя наповіла:

— Ти вийди на верх найвищої гори. Там живе премудрий чоловік, що має триста років. Він щось тобі порадить.

Доки цар піднявся на найвищий верх, то спітнів, що дрантя аж прилипло.

Старий запитав:

— У якому ділі прийшов ти, чоловіче?

— Я був царем, — розповів голодранець. — Пішов на річку, покупався, та одяг десь пропав. Знайшов там якесь шмаття, одягнувся в нього, а мене не впізнають: ні страж, ні міністр, ані моя жінка не хочуть мене знати.

Дідо подумав і сказав:

— Добре, йди додому — тебе упізнають.

А цар уже почувся наперед у золотому одязі і вчинився знову таким гордим, що дідові ані не подякував.

Прийшов до палацу і став коло брами. Страж одразу його упізнав, але до двору не впускає.

— Клич міністра! — наказує цар.

Прийшов міністр і теж його впізнав. Але каже:

— Тепер — я вже цар. Ти повернувся пізно.

А той усе ще позирає гордо:

— Ану, страже, клич сюди царицю. Вона скаже, хто з нас дійсний цар!

Цариця вийшла і його впізнала. Але наказала впустити царя лише на подвір’я: вона хотіла бачити, чи впізнають чоловіка пси.

А пси одразу загарчали і, якби він не вискочив за браму, позривали б із нього й лахміття.

Аж тепер подумав цар на діда і пригадав, що він тому дідові про псів не говорив: з великої гордості не хотів зізнатися, що навіть пси його не впізнають.

Що має робити? Цар ганьбиться в лахмітті людей. І пішов у хащу. Тут він добре знав кожну стежинку — не раз бував на ловах. Але тепер боявся вийти з хащі, щоб його не бачили. І доблукався вже до того, що й забув, як вибратися з лісу. Ходить один день, ходить другий, а завжди опиняється на одному місці.

Та раз на тому місці знайшов якогось дідика. Дивиться, а то знайомий дідо, що живе на найвищій горі, — лише коли зійшов на долину, то вчинився на диво маленьким.

— Ой дідику, — каже йому цар. — Я забув, забув тоді сказати про чортових псів, і не впізнали, хто я.

Гордість не дозволила зізнатися у тому, що він не забув, а ганьбився казати про псів. Але дідо недарма прожив цілих триста літ: відав про все на світі. І відповів гордому цареві:

— Добре, йди додому — і пси тебе впізнають.

— Та як вийти з хащі? Вже не знаю в котрий бік іти.

Дідо йому каже:

— Я виправлю тебе на дорогу, якщо мені пообіцяєш те, що вибіжить тобі назустріч першим.

Цар пригадав, що коли раніше він повертався у палац, сперед нього завжди вибігали пси. Тепер вони знову впізнають його і вибіжать назустріч. Якраз є нагода відплатити клятим: не признали ж, вигнали його із царського двору. Тому цар дуже радо прийняв дідову умову.

Ге-гей, та ми забули сказати, що в царя була дочка. Вона дуже-дуже забанувалася[1] за няньком. Не знала, де він дівся, думала, що має повернутися із далеких ловів, і весь час дивилася зі своєї вежочки на дорогу, що вела від хащі. Тільки вона помітила там якогось чоловіка, як першою вибігла з палацу: зміркувала, що на її нянька на ловах напав звір, тому він повертається у такому порваному одязі.

Але тут з’явився сірий вовк, схопив її, закинув на спину і поніс до лісу. Цар лише поглянув за дочкою.

Повернувся до свого палацу — всі його впізнали й пропустили, але він не радий. Хоч прибрався знову в царський одяг, та якось змарнів, згорбився — втратив колишню гордість, Він аж постарів. А все тому, бо мав великий жаль: занапастив єдину дочку — віддав її лісовому дідові.

Та що було з царівною? Доніс її вовчисько на хребті до найвищої гори. А там кинув собою об землю і став орлом-беркутом. Той схопив царівну в пазурі, полетів на гору, На вершині вдарив крильми в землю і став старим велетом.

Царівна дуже проситься, аби дідо її відпустив. Але вона коло того діда — маленька, як мишка. Він її й не чує. І нещасна дівчина почала так плакати, що сльози лилися з очей три дні і три ночі. З них учинилася на скелі кам’яна криниця. Та слухайте, що сталося! Дідо припав до тої кринички, швидко вмив собі лице і несподівано зробився красним принцом. Тоді він сказав дівчині:

— Ой золота дівчинко! Ти мене вернула з великої неволі, Я був заклятий відьмами уже триста літ і жив по лісах. Так і знай, віднині ти моя, а я буду твій…

Прийшли вони красненько до царського палацу. А цар дуже радий, що дочка вернулася та й не сама, а з молодим принцом. І такі обоє, як пара голубів!

Справили їм велике весілля, цар передав принцові корону, і на тому казка закінчилася.

[1] Банувати — тужити (за кимось), жалкувати.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up