Було де не було, жила одна баба. Вона мала сина. Його в селі прозвали Іваном Пецовським, бо лише любив котів і сидів на пеці[1].
Раз прийшов до Івана незнайомий кіт. Вони так подружилися, що коли мати принесе Іванові їсти, він половину сам з’їсть, а половину дасть котові. З одної миски часто їли.
Вигодував хлопець м’ясом і солониною великого кота. І каже кіт:
— Ну, Іване, ти вже підріс на легіня, час тобі женитися. Готуйся, і підемо кудись сватати.
Іван ранком устав, помився, причесався. Кіт роздобув йому красний одяг із самого золота.
— Тут маєш, Іване, дорогу одежу. Одягайся, й рушаймо в дорогу.
Зібралися і йдуть. По дорозі кіт наказує хлопцеві:
— Іване, я буду своїм сватачем. Аби ти мене слухав. Що скажу, те чини.
Прийшли вони до царя і сватають царівну.
Цар питає:
— Як твоє ім’я, легіню?
Кіт відповідає за хлопця:
— Іван.
— А як прізвище?
— Пецовський.
І почав хвалити хлопця, який він чесний та розумний.
Як добре погостилися, цар погодився віддати за Йвана дочку. Збираються додому. Цар каже:
— Ну, Іване, скоро прийдемо на оглядини.
— Добре, приходіть, пресвітлий царю.
Попрощалися з царською сім’єю і йдуть додому.
— Іване,— каже кіт,— а тепер зайдемо до Залізноголової баби.
Баба сиділа на порозі, коли вони прийшли до її палацу. Кіт подивився на неї страшними очима:
— Бабо! Нараз тікай звідси… Кудись заховайся, бо зараз тут буде цар з величезним військом. Як тебе увидять, кінець тобі!
— Ой, котику, та де би сховатися?
— Де? Сховайся в дуплавого дуба і там сиди й не дихай.
Баба побігла в сусідній ліс і сховалася в дуплі.
А кіт з Іваном рушили назустріч цареві. Ідуть і стрічають хлопчаків, що пасли гусей. Кіт каже:
— Чиїх гусей ви пасете?
— Залізноголової баби.
— Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиїх гусей пасете?» — скажіть: «Івана Пецовського!»
І кіт подарував хлопчикам золотий.
Ідуть вони далі. Зустріли вівчарів.
— Чиї вівці дозираєте?
— Залізноголової баби.
— Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиї вівці дозираєте?» — скажіть: «Івана Пецовського!»
І вівчарям кіт подарував один золотий.
Ідуть далі й бачать череду корів. Кіт — до пастухів:
— Чиїх корів стережете?
— Залізноголової баби.
— Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиїх корів стережете?» — скажіть: «Івана Пецовського!»
І пастухам кіт дав золотий.
Ідуть далі. Дивляться: наближається цар, його донька і гості.
Іван і кіт близько поклонилися цареві і просять до себе на оглядини. Ідуть, ідуть. Бачать величезну череду корів.
Цар питає пастухів:
— Чую худобу пильнуєте?
— Івана Пецовського.
Цар і його донька зраділи — думають собі: «Багатий Іван, якщо він стільки корів має».
Ідуть собі далі, ідуть. Бачать багато овець.
— Чиї вівці? — зупинився цар біля вівчарів.
— Івана Пецовського!
Цар радіє, думає: «Ой багатий мій зять, коли стільки овець має!»
Ідуть далі, бачать — видимо-невидимо птиці.
— Чия ото птиця? —спитав цар.
— Івана Пецовського.
Цар чудується і радіє:
— Ну, донько, за багатого легіня віддаєшся!
Ідуть далі. Вже їм надоїло йти.
— А чи ще далеко до зятевого замку? — питає цар.
— Зараз, пресвітлий царю…
І кіт пішов попереду, за котом — цар, за царем — його донька, а за ними — військо. Дивляться, стоїть собі на гірці прекрасний палац, аж блищить на сонці.
— Чий то палац?
— Івана Пецовського! — гукає кіт спереду.
Прийшли ближче. Бачать: Іванів палац — із самого золота! Цар відкриває двері, заходять досередини. Не можуть начудуватися — всередині так само все із золота.
Дуже сподобалося тут і цареві, і його доньці. Були задоволені оглядинами. Домовилися зразу про весілля і вертаються додому. А кіт вертиться біля них, всячину їм показує, хвалить багатства Івана Пецовського.
Коли зайшли до лісу, цар побачив дуба дуплавого.
— Який старий дуб! — здивувався він.
-— О, пресвітлий царю,— каже кіт,— я тут колись служив і багато разів бачив, як із цього дуба виходило нечисте: голова залізна, а тулуб жіночий.
Цар дивується ще більше:
— Я такого зроду ще не бачив, хоча немало років живу і царюю.
І цар наказав військові, аби приготувалося стріляти у дуба. Дав команду — і військо почало стріляти. Підійшли ближче, дивляться, а з дуба кров тече!
— Ба що то означає?
Розрубали дерево і витягли Залізноголову бабу мертву.
— Правду ти говорив! — каже котові цар.— Може, ще десь є нечиста сила?
— Та вже, видати, немає.
Цар, його донька й вісько вернулися додому. А невдовзі справили славну свадьбу. Іван став царським зятем і добре жив із жоною…
Постарівся кіт і думає, що час помирати. Покликав Івана і каже:
— Як помру, зроби великий похорон.
— Я тебе поховаю з дванадцятьма попами! — пообіцяв Іван.
Кіт прикинувся, що здох. Царівна — його за хвіст і викинула.
А кіт підвівся — і прямо до Івана.
— Ну, Іване, так ти мене поховав? Ти ж обіцяв, що з дванадцятьма попами будеш мене хоронити. А як я здох, твоя жона викинула мене за хвіст на гній… Так ти віддячився за те, що я тебе добре оженив?!
Іван дуже пожалів кота. І коли кота не стало, справді зробив йому великий похорон.
Помер кіт. Нема кота. А Іван з жоною зосталися жити і живуть донині, якщо не повмирали.
[1] Пец — піч
