Був один чоловік, і було у нього троє дітей — два хлопці й одна дівчина. Якось хлопці зібралися в поле, а сестрі наказують, щоб принесла їсти. Дівчина питає:
— А як я потраплю, де будете орати?
— Ми прооремо борозну, й будеш іти за тою борозною.
А борозна, яку брати проклали, вела попри царський двір. Цар зрівняв борозну, що вела далі у поле, а проорав її до себе, на город. І дівчина, як несла братам їсти, зайшла в царський двір. Цар замкнув її в палаці.
Чекають хлопці їсти, а сестра не йде. І сердиті, бо вже зголодніли. Вертаються увечері додому і бачать, що борозна повернута до царського двору. Та раз пішли додому. Питаються від матері:
— Чому нам Марійка не принесла їсти?
— Та я ж її послала,— каже мати.
Тоді брати збагнули, в чому діло.
На другий день старший прихопив сокиру і йде до царя — визволяти від нього сестру. Заходить у палац:
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, шовгоре, ти прийшов у гості? То будемо гоститися.
І думає цар, яким способом погубити хлопця. Наказав жоні, щоб зварила нараз чотири стегна із вола. Вона зварила і поклала на стіл. Каже цар хлопцеві:
— Бери ти одне стегно, а я візьму друге і будемо змагатися: хто скоріше з’їсть, той переможе.
Цар швидко обгриз м’ясо і кісткою вдарив легіня по голові так, що той одразу впав.
Мати дома журиться і плаче.
Пішов і молодший брат визволяти від царя сестру. Пішов і теж походив зле.
Мати собі дома не знаходить місця. Але якось товкла чорний перець, чи як тоді казали — попер, і одна горошина упала на землю. Коли мати мела хату, побачила те зерня і подумала: «Я його не вимету, я його з’їм».
І з’їла. І стала тяжка.
Скоро народився в неї хлопчик. Коли мав три дні, то вже був такий, якби йшов третім роком. Раз питає матір:
— Мамко, чи були у мене брати й сестри?
Мати таїться:
— Та… не знаю…
Поприк не раз повертався до цієї розмови, і якось мати сказала, що в нього були два брати й сестра.
— Ну, йду я їх шукати! — заявив малий.
Узяв палицю в руки й пустився в дорогу. Заходить у двір поганого царя.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, шовгорику? Будемо гоститися?
— Будемо.
Поганий цар наказав жінці, щоб зразу зварила з вола чотири стегна. Вона зварила і поклала перед ним на стіл. Почали змагатися. Укусили по одному разу, по другому, по третьому… Цар так заспішив, що почав давитися, а тим часом Поприк своє стегно доїв і кісткою вдарив царя так, що голова в того розкололася. Узяв сестру й вернувся додому.
А брат поганого царя — і сам поганин — почув, що якийсь витязь убив його родича. Одразу дав наказ, щоб той витязь явився до нього. Поприк прийшов, і цар йому каже:
— На мене йде війною песиголовий цар. Якщо переможеш того песиголовця, то подарую тобі життя, ще й будеш царем. Бо я вже старий і не маю сили ані воювати, ані царювати.
Поприк побив усіх песиголовців олов’яною палицею. Та один відпросився:
— Поприку, не вбивай мене, я тобі лихого не зроблю..
Поприк відпустив. Повернувся Іванко з війни з великою славою. Його одружили на царській доньці й покоронували на царя.
А песиголовець красно одягнувся і пофарбувався, щоб був, як інші люди, і прийшов до молодого царя. Дома була лише його жінка. Песиголовець взявся її підмовляти:
— Якби ти розпитала свого чоловіка, в чому його сила, ми б з тобою зажили не так — ми мали би державу на півсвіту!
Молода цариця була легковажною і сховала в царському палаці песиголовця, щоб чоловік нічого не знав. Коли Поприк вернувся додому, почала коло нього бігати, прислужувати:
— Я тобі зроблю купіль… Я тобі — це, я тобі — те… Але скажи, в чому твоя сила?
— Моя сила — ось у цих двох пальцях. Якби їх зв’язати — пропала би сила.
Цариця пригорнулася і почала в’язати йому пальці, але він порвав. Зв'язала утроє — так само порвав. Зв’язала учетверо — не може порвати. Тоді вискочив песиголовець:
— Ну, якою смертю хочеш помирати?
— Заколи мене і прив’яжи до осла — хай несе, куди хоче.
Песиголовець так і зробив.
Несе осел убитого, зустрічає зайця:
— Стій, яцьку!
Заєць став.
— Біжи швиденько й принеси живлющої води.
Заєць побіг і приніс невдовзі цілющої води. Осел узяв воду і намочив Поприкові рану, потім полив під ніс — і Поприк ожив. Але не має сили.
Ідуть далі. Бачать — лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю — коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:
— Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.
— Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.
Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге — цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.
Поприк узяв рушницю, застрілив і її.
А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.
І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
