Були собі дід та баба. Мали вони сина Янка, котрий пас вівці і дуже гарно вмів грати на сопілці. Погнав якось Янко овець у ліс. Сів там під деревом і почав грати. Аж звідкілясь — змій із трьома головами.
— Що ти тут робиш? — каже Янкові.
Перелякався Янко та каже:
— Овець пасу!
— А я чую, як ти гарно граєш, та й подумав, чи ти мене не навчиш?
— А чого ж,— каже Янко,— навчу. Тільки пальці у тебе криві. Треба їх випрямити.
— А як?
— Я заб’ю сокиру в пень, а ти в розщілину руку і встромиш, вони й вирівняються.
Так і зробили. Яико знайшов пеньок, розрубав його, змій у розщілину пальці встромив, а Яико — р-раз! — сокиру висмикнув, а пень змієві пальці й защемив.
Давай тоді змій благати:
— Відпусти мене, Янку!
— Не пущу,— каже Янко,— Не будеш більше, нечиста сило, по світу літати і людей лякати, наших овець пожирати.
Просився змій і погрожував, а вирватися по може.
Каже тоді Янко:
— Добре, відпущу я тебе, але віддай, що тобі найдорожче!
Не хотів змій віддавати, але що ж вдієш? Каже:
— Отут в кишені лежить те найдорожче, що в мене є,— срібне яблуко. Візьми його і, коли тобі що треба буде, вдар по ньому гілочкою рожі — воно розкриється і дасть тобі усе, що забажаєш.
Янко забрав яблуко, а сам подумав: «Досить і так нечисті на світі. Уб’ю змія, щоб світом не колотив».
Вхопив сокиру та й відрубав змієві усі три голови.
Наступного дня знов пішов Янко вівці пасти до того лісу. Сів під деревом і грає собі. Аж іде змій із шістьма головами і каже:
— Що ти тут робиш?
Перелякався Янко.
— Овець пасу! — каже.
— А я чую, як ти гарно граєш, та й подумав, чи ти мене не навчиш?
— А чого ж,— каже Янко,— навчу. Тільки пальці в тебе криві, треба їх трохи вирівняти.
— А як?
— Я заб’ю сокиру в пень, а ти в розщілину пальці встромиш, вони й вирівняються.
Так і зробили. Янко знайшов пельок, розколов його, змій в розщілину пальці встромив, а Янко — р-раз! — сокиру висмикнув, пень змієві пальці й затис.
Бачить змій, що перехитрив його Янко, і давай благати:
— Відпусти мене, Янку!
— Не пущу,— каже Янко.— Не будеш більше, нечиста сило, по ,світу літати і людей лякати, наших овець пожирати.
Просився змій і погрожував, а вирватися не може.
Каже тоді Янко:
— Добре, відпущу, але віддай, що тобі найдорожче!
Не хотів змій віддавати, але що ж вдієш? Каже:
— Отут в кишені лежить те найдорожче, що в мене є,— золоте яблуко. Коли тобі що треба буде, вдар по ньому гілочкою рожі, воно розкриється і дасть тобі усе, що забажаєш.
Янко забрав яблуко, потім взяв сокиру та й відрубав змію усі шість голів.
Пригонить ввечері додому вівці, аж чує по селу царським указ: царева дочка заміж зібралася і за того вона піде, хто дістане їй на високій башті квітку рожі.
Подумав Янко та й пішов подивитися на царське сватання. Прийшов до царського двору і бачить: хлопці-молодці багато вбрані на гарних конях стрибають, а ніхто квітки дістати не може. А на Янка ніхто уваги не звертає, бо в чабанському бідному одязі і без коня. Янко тоді відійшов убік, вдарив срібне яблуко гілкою рожі, воно розкрилося і питає:
— Чого тобі треба?
— Коня,— каже Янко,— найгарнішого. Щоб, як скочив, одразу рожу з царської башти дістав.
І тільки промовив — бачить кінь стоїть, копитами в землю б’є. Сів на нього Янко, злетів кінь, й одразу Янко рожу дістав.
Усі дивуються: скільки гарних хлопців скакало — ніхто не дістав, а цей приблуда взяв і з першого разу усіх перескочив.
Цар до дочки:
— Що робити будемо?
А та каже:
— Що ж, обіцяла, то слова свого дотримаю. Доведеться за цього сіромаху йти.
Як почув Янко, що царева дочка погодилася за нього заміж вийти, відійшов убік, дістав золоте яблуко, вдарив по ньому гілочкою рожі. Воно розкрилося й питає:
— Чого тобі треба?
— Одяг царський,— каже Янко.
Не встиг і промовити, як побачив на собі багатий жупан із золотим шиттям, атласні шаровари і золоті чобітки.
Повернувся він до царевої дочки, і ніхто не вірив, що це якийсь приблуда. Довго не гаялись та й весілля зіграли. І зажив Янко з царевою дочкою щасливо. Ще й тепер живуть, якщо не повмирали.
