Про клепки і бочку

Українська казка

Давно-предавно в зеленій діброві виріс товстий і високий дуб.

Почав дуб з роками старіти й відсихати. Чоловік зрубав його і привіз до майстра.

Бондар поколов дуба і натесав клепок. Клепки одну до одної зв’язав обручами, приладив денце — і бочка готова. Кожний з перехожих, хто бодай одним оком глянув на ту бочку, казав: «Бочка добра!»

Але не доглянув її чоловік: клепки порозсихалися, обручі поіржавіли і порвалися. Розпалася бочка…

Рознесли діти обручі, які ще були цілі, ганяють їх по вулиці. Клепки валялися у ґазди по обійстю; а потому, як йому набридло шпортатися об клепки, зібрав їх на дровітню й пустив на вогонь. І більше про бочку не згадував ніхто — ніби її на білому світі ніколи не було.

Пригода означає:

Бочка — одна родина. Клепки — батько й мати, їхні діти. Обручі — родинність, що держить усіх разом.

Доки клепки мали добрі обручі — була добра бочка. Як обручі порвалися, тоді все пропало.

І в родині: доки її держить приязнь та братерство — живуть усі у злагоді. Коли зв’язки слабнуть, усі розходяться по світу — родина розпадається…

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up