Казка починається з одного бідняка — Івана Сметани. Він пішов із жінкою до багатого ґазди, у котрого був млин, і запросився там робити. Робив рік чи два, і в родини знайшлася дитина. Але сталася й біда: дівчинка народилася, а мати померла. Іван зажурився, що йому чинити з маленькою дитиною? Подумав, що він наново женитися не буде. І не взяв дитині другу матір.
Не так то діялося швидко, як я розповідаю. Та дівчина виросла і вже сама помалу ходить на вечорниці. Там її називали — мельникова дочка, бо жила з батьком у мельника. То вже і ми будемо казати — мельникова Ганна.
Дівчина спізналася з одним бідним хлопцем. Вони дуже любилися, але могли побратися лише через три роки, бо такий був звичай. А коли минули ті роки, хлопець захворів і відказав своїм життям — помер.
Мельникова Ганна задумалася і вже третій день не йде на вечорниці. Четвертого вечора взяла вона кужіль, прийшла до подруг прясти. Скоро зійшлися хлопці — бідні й багаті. Ґаздівський син питає її:
— Що ти, Ганно, так засумувала? Чи дуже бануєш за своїм леґінем?
І вона сказала, що банує — нічого не таїлася перед молоддю.
Багацький син вийняв із череса п’ятку і говорить дівчині:
— Ну, коли ти за ним так бануєш, то чи підеш тепер, серед ночі, на його могилу? Сперечаюся на п’ятку, що нічого мені не докажеш.
Та мельникова Ганна не боялася: зібралася і пішла на цвинтар. Дивиться, а там стоять прив’язані аж дванадцять коней, вантажені бесагами із золотом. Дівчина не радилася довго, що мас робити: взяла коней в одну руку й другу — і повела додому. Поприв’язувала їх у саду до дерев, сама взяла жменю золотих і повернулася із тим на вечорниці.
— На, не хвалися крейцерами! — заганьбила багацького хлопця.
Місто було близько від села. Ганна сіла на коня і погнала весь табун на торговицю. Там роздала коней бідним людям, а на гроші дала збудувати великий ресторан — для простих людей.
Тепер підемо за тими, чиї були коні. То були розбійники. Вони завжди залишали коней у якомусь відлюдному місці, самі йшли розбивати багаті маєтки. Повернулися на цвинтар, подивилися — а коней нема. Старший, котрий звався Микола Пінкарош, дуже розізлився:
— Хто то міг забрати від нас коней? Дванадцять днів буде, неборак, кипіти у смолі!
Розбійники зібралися і пішли у гори на свій стан.
Старший одягнувся, як один панчук, та йде прознавати, де ділися коні разом із грошима.
А про мельникову Ганну пишуть у газетах: так і так — вона побудувала для бідного народу великий ресторан, де під її рукою п’ятсот працівників. Люди читають, та не всі — лише котрі грамотні. А в ті часи мало було тих, що вміли читати.
Тут Пінкарош добився до міста, про яке писалося. На міській околиці зайшов до корчми. Бачить, корчмар читав газету. Розбійник питає:
— Що нового пишуть?
Корчмар йому каже:
— Велика новина. У нашому місті живе така дівчина, що дала бідним людям дванадцять красних коней. Але на конях привезла дванадцять бесаг золота! За то побудувала простацький ресторан, де під її рукою п’ятсот помічників!
І увечері розбійник прийшов у ресторан. Дівчина до нього підлітає, подає їсти й пити та й спішить до інших.
Але від півночі народ проріджується. Не так уже багато залишилося. А розбійник собі випиває. Ганна часто підходить до нього, приносить напої. І він запитав:
— Дівчино молоденька, чи можна би тебе на пару слів? Походив я по світу, але такої красної, як ти, не зустрічав ніде. Придивися до мене май добре. Якщо би ти мене захотіла, то можемо побратися.
Дівчина не знала, що казати, і розбійник зібрався йти геть, але до своєї бесіди додав:
— Завтра в такий час договоримося ліпше.
І другого вечора приїхав на бричці ще з одним розбійником. Сіли за стіл, гостяться. По вечері покликали дівчину і домовилися так, що на чотирнадцятий день зіграють весілля.
Пінкарош питає:
— Яка в тебе, дівчино, родина? Я би хотів знати…
А мельникова Ганна йому відповідає:
— Кажи спершу ти, скільки в тебе близької рідні.
— У мене хіба десять-одинадцять цімборів[1], — говорить розбійник.
Але Ганні вже прийшло на думку, що тут щось недобре, коли в нього немає рідні, лише десять-одинадцять друзів. І вона сказала:
— У тебе всіх одинадцять, а в мене двадцять четверо. Але мої тепер на війні. Якби відпустили їх, то будуть на весіллі, а ні — то не будуть.
Гості від’їжджають, а тут якраз пускається дощик. Розбійники накрилися відкидним шатром, яке є на бричці. А мельникова Ганна сіла на задню вісь і тихенько взялася за ними. Їхали через великі пусти, через високі гори і приїхали до стану. Розбійники скочили до хати, а дівчина стала під вікно і слухає, що вони говорять. Пінкарош гукнув:
— Ну, хлопці, чи знайшов я, хто вкрав наші коні! Буде тепер за дванадцять днів кипіти у смолі!
Але у тих розбійників бесіда про те, що вони йдуть до одного графа: він має трьох молоденьких доньок у самому золоті — то підуть їх викрасти.
І зібралися в дорогу. Пінкарош двері замикає, а ключ кладе під каменя. Мельникова Ганна все то піддивилася. А коли вони пішли, вискочила зі своєї схованки, того ключа файненько знайшла і відімкнула собі двері розбійницької хати. Зайде в одну кімнату, а там усякий перемінний одяг: і панський, і жандармський, і бідняцький. Зайде до другої кімнати, а там повно золота — лише стежечка веде помежи нього. Зайде до третьої кімнати, а там стоїть пень і довкола — много убитих людей.
Нараз почула надворі жалісний голос дівчини. Вже якусь ведуть! Мельникова Ганна не мала де діватися, лягла під убитих. Розбійник привів дівчину до пня, притнув їй палець з перснем, а той палець скочив Ганні в руку. Та розбійник його не шукав, бо поспішав за іншими до графа. Схопив нещасну за волосся, відрубав їй голову і вийшов. А надворі говорить побратимові:
— Як то старший не зачинив двері? Чи не буде з того якоїсь біди? Треба йому сказати.
І розбійники побігли наздоганяти інших. Мельникова Ганна вибралася вон, замкнула страшну хату і положила ключ на місце. Сама зібралася у місто, до свого ресторану. Дорогою думає собі, що тепер робити. І надумалася так, що зайшла із лісу просто до царя:
— О пресвітлий царю, я виходжу заміж. Але казала молодому, що мої гості — на війні. Дайте мені з кожного полка найміцніших хлопців, аби було двадцять і чотири.
Цар чував про мельникову Ганну і нараз дав їй вибрати тих хлопців, котрих вона хоче.
А коли минуло чотирнадцять днів, Ганна приладила велику гостину. Столи позсували в одноцільний ряд, положили всячину і їсти, і пити.
Прийшли дванадцять розбійників. Посідали від одного боку плечем до плеча. А мельникова Ганна, як молода, говорить:
— Пробачте, в нас за весільний стіл сідають не так.
І почала розміщувати усіх гостей по-своєму: розбійника всередину, а двох вояків скраю.
— Ганно, для чого ти мішаєш наших родичів? — запитав жених.
А вона сказала:
— Зато, бо наші родичі зовсім чужі люди. І якщо мій буде говорити про щось зі своїм — аби твій чув, що вони говорять, не думав, що плетькують про твою рідню. Щоб не було якоїсь біди, коли понапиваються.
Посідали, як вона казала. Ганна давала їсти й пити, доки не почула, що гості молодого вже насвистують. Тоді перестала носити напій.
Прибралася і сіла за стіл коло молодого. Трохи посиділа і каже:
— Любі наші гості, чи хочете ви мене потішити? Я би радо послухала казку — хто з вас яку знає.
Розповідали молодій казки — і обійшло по колу. Гості просять дівчину, щоб і вона казала якусь казку. А вона говорить:
— Любі наші родичі! Я — дівчина, ніде не бувала і казок не чула. Але коли бажаєте, то хіба що розповім зі сну.
І почала казати: приснилося, що був у неї гість, а потому з ним прийшов і другий. І ті двоє гостилися в неї аж до півночі. Опівночі обидва сіли в бричку. Падав дощик, і вони накрилися відкидним шатром. Не бачили, що й вона тихенько взялася за ними — сіла на задню вісь. Приїхали через пусти й гори до розбійницького стану. Ті двоє зайшли в хату, трохи поговорили і разом з побратимами зібралися грабувати графа. Але їй приснилося, що старший поклав ключ під одного каменя. Взяла ключа, відімкнула хату. Походила по перших кімнатах, а там одежі — хто яку захоче, там золота! А в третій кімнаті…
Старший розбійник зрозумів, про що вона каже. І не дає їй договорити:
— Ей, то страшний сон!
— То не сон, то правда! — і молода йому показала відрубаний палець із дорогим перснем.
Пінкарош нараз підхопився з місця і погасив світло. Зчинилася бійка. Але мельникова Ганна за малу хвильку засвітила. Бачить, вояки вже скрутили одинадцять розбійників, лише дванадцятий, її жених, утік: на нього двох вояків було мало, треба було й третього.
Спійманих розбійників передали в темницю, а дівчину взяли під охорону до царського палацу. Там вона прожила цілий рік. Та почала цареві казати, що йшла би вже геть, бо й сама почувається, як десь у тюрмі. Цар її пустив. Мельникова Ганна перебралася в чоловічий одяг, постригла волосся і пішла межи народ. Так, леґінем, дісталася в місто, де жив старий граф. Іде вона по вулиці, а графова служниця замітає двір. Служниця поглянула на неї і біжить до графа:
— Пане, тут є один красний хлопець. Я його ніколи ще не виділа і не скажу, щоб він був тутешній. А ви недавно говорили, що потребуєте до коней візника.
Граф наказав закликати хлопця у свою домінію. Почав з ним говорити: запитує, що він за один і чи служив би коло коней? А хлопець німий. Лише показує руками, аби граф усе то написав, що має казати. Пан узяв перо і написав. Хлопець так само відповів. Граф побачив, як той красно пише, і вже його не заділив до коней, а взяв собі за писаря.
Але не так то було скоро, як я розповідаю. Одного разу пан мав кудись їхати. А графиня того і чекає, бо писар їй дуже до вподоби. І граф у дорозі, а писар в канцелярії один. Графиня красно прибралася, заходить до нього. Увійшла в канцелярію, проходжується павою. Писар ласкавими очима на неї не поглянув, і графиня дуже заганьбилася. Вибігла до другої кімнати, порвала на собі дорогу свитину і почала кричати, що то зробив писар. Вартарі[2] — в канцелярію. Писаря зв’язали і повели в темницю.
А на чотирнадцятий день повернувся граф. Йому одразу заявили, що наробив писар із графинею. Пан наказав повісити хлопця. Другого дня пустили містом бубон, що такого і такого писаря через одне діло будуть вішати.
І писаря вивели з темниці, поставили до сходу під шибеницю.
Суддя йому говорить:
— Леґіню, ти за хвилю відкладеш життя. Тому кажи, що маєш на серці.
Німий заговорив:
— Народе, я задармо помираю! Графиня вас обманює: я такий само, як вона. Не вірите моєму язикові — то вірте моїм грудям.
І мельникова Ганна розірвала на собі сорочку. Тоді народ побачив, що вона дійсно дівчина і графиня бреше.
Граф дуже заганьбився. Він наказав, аби замість дівчини повісили графиню — через її неправду.
Протяглося ще немало років, і мельникова Ганна зібралася помалу в дорогу. Прийшла вона до одного села. Там купила бідну селянську одежу, коси розплела, а лице почорнила й дорожить у місто, до свого ресторану. А в ті часи машин не було — дівчина йде пішки. Тільки вийшла на якусь кривулю, оглянулася, а жених-розбійник уже позад неї. Та Пінкарош її не помітив, лише вона його. Тут на щастя дівчини трапився місток — і сховалася. Чує, назустріч їде віз. А розбійник зійшовся із возом якраз на містку.
— Куди ви, дідику, женете порожнього воза? — запитав розбійник.
— Порожнього? — відповідає дідок. — Хіба ти не видиш, що я везу свої гаразди?
— Мені якраз такого би треба. Послухайте, дідику. Поможіть лишитися гріха. Їдемо у гори, до печери: я там переховував розбійницьке золото, та подумав — яка з того честь? Заберемо добро на віз та й розвеземо по горах — бідним людям.
І за містком той віз обернувся, рушає назад. Мельникова Ганна вийшла на дорогу. Та лише показалася — її жених оглянувся.
— Стій! — помітив дівчину.
Вона дуже злякалася. Подумала, що тут їй кінець. Але Пінкарош підійшов, подав Ганні руку:
— Ой дівчино, дівчино. Якби я тебе зустрів до сього містка, мусила би за дванадцять днів кипіти у смолі. Але ти, небого, щаслива дитина, бо я вже не розбійник. Тепер живи про мене скільки хочеш!
Так вони собі поговорили і красно попрощалися. Та Пінкарош відійшов п’ять кроків і знову гукнув:
— Чекай, Ганно, ще тебе спитаю. Послухай, небого, якщо ти мене хочеш за свого чоловіка, то можемо побратися. Ми будемо жити справедливо — так, як інші люди, зі своїх двох рук. Золото, яке ти в мене виділа, даруємо бідному народові.
Ганна радо йому відповіла:
— Тепер ти мені пара! І буду я з тобою до самої смерті!
Так вони забрали усе золото і роздали бідноті. А тоді прийшли у ресторан, справили весілля. Та й стали собі жити весело і красно.
