Про Оруслава, сина Лазаровича

Українська казка

Казка починається з одного царя, що звався Лазаровичем. Він уже зістарівся, а наслідника нема. Але якось цариця сказала, що в них народиться дитина. Цар дуже хотів знати, кого жінка йому приведе — хлопчика чи дівчинку. А в ті часи водилося немало усяких ворожіль і віщівників. Цар осідлав найкращого коня і пустився поміж тих людей, аби щось перезняти. Але йому дуже не терпілося. Ще й не доїхав десь до відьми, як перед ним з одної корчми виходить вояк. Цар розсердився й кричить:

— Так тебе навчає командир — по корчмах напиватися?

З’явилися військові дозорці й нараз ведуть вояка в темницю.

Але цар уже собі подумав, що вояк старий, а такі служаки звикли бути мудрими. І зупинив дозорців:

— Слухай сюди, — мовить воякові. — Якщо ти мені скажеш, кого народить моя жінка, я звільню тебе від покараний.

П’яний відповів:

— Скажу, та не одразу. Дайте мені проспатися, бо можу щось наплутати.

Цар дозволив. Вояк пішов спати. А коли прокинувся — думки не плуталися більше і почав казати:

— О пресвітлий царю. Народиться вам син. Але то буде наш чоловік. Витязь!

Вернувся цар додому, а там уже в колисці хлопчисько. І що собі гадаєте — ріс, як у мочарах трава! Другого дня з дітьми йшов до школи. А третього — вже ходив такий, як двадцятирічний.

Цар подумав, як би свого сина відправити у світ, аби хоч там набирався розуму. І каже йому так:

— Ану, Оруславе, сідлай собі коня — їдемо подивитися на наші поля: маємо красні царини[1].

Але хлопець був у страшній силі. І на котрого коня поклав свою руку — тому мимоволі переламав хребет. Вийшов зі стайні й нарікає:

— Ні, не поїдемо нікуди. Я лише поплескаю коня — як у нього уже тріщать кості.

Цар розгнівався на сина, що той скалічив йому коней, і вигнав його з дому:

— Йди від мене, куди ведуть очі, глядай собі ліпшого коня!

Йде, йде Оруслав. Дивиться, дорогу загородив дідо.

— Куди ти дорожиш, молодий «Назаровичу?

А хлопець був сердитий, що його батько вигнав, і крикнув на старого:

— Відступися, діду, бо як дам у вухо, то буде тобі глухо!

Дідо знав, що Оруслав — дитина, а тому не образився:

— Я тебе, Назаровичу, спроваджую на добру дорогу, і ти красно вислухай. Є для тебе один файний кінь — під Чорною горою. Носив старого витязя, але той помер. Перед смертю витязь загнав коня в печеру, лишив їсти й пити на дванадцять літ, а вхід завалив каменем. Скільки вже приходило різних силачів — і кожний моцувався з отим каменищем, а відсунути не міг. Ти подужаєш…

І що — старий дідо казав йому правду! Оруслав відкрив собі печеру, а до нього нараз заіржав затемнений кінь. Коли хлопець вивів його вон, той був аж зелений. Оруслав поплескав коня по хребту, що тільки повгинався, і заговорив:

— Ну, конику, — ти мій, а я твій. Я назву тебе Зеленотравним.

Хлопець знову зайшов до печери. Там на гаку знайшов витязький одяг і саморобну шаблю. Одягнувся витязем, сів на коня і одним повітрям примчав у царський двір.

— Няньку, я вже тут! Сідлайте свого коника і їдемо дивитися поле.

Так вони зібралися. їдуть і приїхали до великої ріки. Цар зліз із коня:

— Оруславе, якби ти побачив, який тут страшний берег!

Хлопець також залишив коня, але коли підійшов до кручі, берег посунувся. Оруслав був страшенно тяжкий, та вода несла його й несла. Вибився до берега аж у чужому королівстві. Одежа геть порвалася, зброя загубилася — і він ліг під вербою.

А до ріки прийшли два солдати. Помітили під вербою хлопця і дуже здивувалися, що він такий грубезний. Вернулися у полк і розповідають:

— Під вербою лежить чоловік, але такий вам превеликий, якого ми ніколи ще не виділи. І майже зовсім голий.

А з тим військом їхав королевич. Він наказав чотирьом солдатам, щоб понесли такому силачеві витязьку одежу і привели його у полк.

Оруслав побився об каміння, був у синяках. Королевич наказав солдатам:

— Розвантажуйте підводу і повезіть сього чоловіка!

Та Оруслав мовив:

— Не треба, не трудіться, бо мене не повезуть на возі і чотири коні. Радше піду пішки.

Йшли, скільки вже йшли. І в хащі, на поляні, сіли пообідати. Коли відпочивали, Оруслав спитав:

— Куди ти, королевичу, ведеш цілий полк?

А королевич каже:

— Там і там є замок, де живуть три витязьки. Одну, наймолодшу, я хотів би взяти за жону. Та витязьки нікого не впускають за свою границю.

— Слухай, королевичу, — радить Оруслав. — У витязів дуже страшна сила. А тут аж три витязьки. Переб’ють від тебе ціле військо. Ліпше підемо ми двоє.

Королевич послухався хлопця. Військо повернулося назад, а вони йдуть далі. Та королевич при коні, а Оруслав — піший. І хлопець подумав про свого коня. Зупинився і гукнув:

— Гей, Зеленотравний! Чи ти живеш на світі?

Від голосу аж листя з дерев посипалося.

І за горою заіржав Оруславів кінь. Раз-два та й був тут.

Приїхали на оту границю, за якою вже не було слідно чоловічої ноги. Поставили колибу, розвели вогонь і відпочивають. А витязьки з високого замка помітили дим. Старша послала середущу:

— Ану, бери самоловну сіть і йди подивися, що воно там за песі сини розляглися у нашій траві?

Середуща витязька прийшла до колиби і нараз питає:

— Хто вам дозволив запустити коней у нашу траву? Оруслав їй відповів:

— Самі собі дозволили.

Витязька недовго мудрувала — ударила сіткою по його ногах. Та Оруслав легко прорвав сіть, а витязьку схопив за волосся. І як її долонею плеснув, то полетіла аж до замка. Ще й приповів про себе:

— Я б’ю раз, але гаразд.

Тоді старша витязька говорить молодшій:

— Іди, сестро, ти. Але чесно запитай людей, що вони шукають.

Молодша справді почала по-чесному:

— Куди ви, люди добрі, намірилися їхати?

Вони відповіли, що хочуть її сватати. Тоді молодша витязька запросила їх до замка.

— Ти йди вперед, а ми за тобою, — сказав Оруслав. А королевичу шепнув: — Слухай сюди, у витязів заведено: коли жених приїжджає сватати верхи на коні, молода знімає його із сідла. Та не чекай, щоб витязька прийшла тебе знімати — вона вдарить тобою об землю і розіб’є на дрібненький мак. Приїдемо — ти нараз зіскочиш зі свого коня і попросиш витязьку, щоб зняла твого слугу. І так усяким ділом буде намагатися випробувати, як би тебе знищити, а ти її відсилай до мене.

Так воно й було. Тільки під’їхали до замка, як молодша витязька летить до жениха. Але королевич зіскочив з коня і відіслав її до Оруслава. Витязька поставила велику гостину, а женихові принесла трьохсотлітрову бочку старого вина. Сказала, якщо вип’є, тоді вона за нього віддасться. Та королевич відповів, що для цього він має слугу. А Оруслав випив цілу бочку. Тоді витязька ставить ще одну умову: аби жених проїхався на її коні. Королевич знову кивнув на слугу. Вивели зі стайні такого коня-татоша, що мав дванадцять ніг. Оруслав сів на коня, а той ледве піднявся в повітря. Та й не летів з витязем далеко, а тихенько спустився на землю.

Витязька сказала:

— Ну, йдіть у колибу. А я піду до нашого дідика просити поради: віддаватися чи ні? Але жених мусить відгадати, скільки часу я буду в дорозі до нашого дідика, як довго з ним буду розмовляти, а за скільки вернуся назад.

І на тім слові розійшлися.

Витязька збирається в дорогу, а королевич з Оруславом прийшли до колиби. Дивляться — у зворі б’ються два чорти. Силач до них підійшов і каже:

— Із-за чого ви зчинили бійку?

Чорти відповіли:

— У нас помер няньо, а залишив одного коня. Не можемо ніяк поділити.

— Де ваш кінь?

— Він тут, але невидимий.

— Підведіть до мене.

Чорти йому подали коня, якого не видно, а Оруслав каже:

— Я вас дуже красно поділю. Йдіть собі один у цей край світу, а другий — у той; котрий з вас скоріше прийде — тому віддам коня.

Чорти одразу розбіглися у різні боки, а Оруслав сів на коня і невидимо помчав за витязькою. Вона раз-два приїхала до дідика і каже собі голосно скільки їхала. А Оруслав чує. Увійшла до дідика — старий палить піпу з довгим чубуком, а борода у нього золота. Витязька так довго бесідувала з дідом, що Оруслав не витерпів: схопив його за бороду і нараз відірвав. А старий подумав, що то витязька, і почав кричати:

— Ти прийшла робити з мене сміх? Іди собі геть!

Витязька верталася додому й рахувала про себе хвилини, а Оруслав слухав. Так усе переказав своєму побратимові. І той добре визначив хвилини. Витязька здивувалася — запитала, звідки він то знає. Королевич показав їй бороду, вирвану в її дідика.

Зібралися всі троє в дорогу. Доїхали до одного дуба, під яким лежала тінь на дванадцять метрів товщини. Розсідлали коней, посідали. І Оруслав каже:

— Скільки ми ходили, королевичу, я не зімкнув ока. Якби ти посторожив, то я би ліг спати.

Королевич радо обіцяв його постерегти. Але тільки Оруслав здрімався, як королевич захропів. А витязька вихопила шаблю і відрубала Оруславу ноги. Силач прокинувся й ричить:

— Ідіть ви, куди знаєте, бо я з вами далі не піду!

Просидів він під дубом два дні, а потому покликав із хащі свого Зеленотравного. Забрав відтяті ноги у кишені, вибрався помалу на коня і їде по лісу. Раз просто на нього біжить старий олень, а за ним женеться безрукий ловець. Оруслав спинив ловця. Питає:

— Хто ти, витязю?

— Я — Тимко.

— Виджу, що ти втратив свої руки, а я ношу в кишені свої ноги. Будемо побратимами.

Витязь не відмовився. І їдуть вони двоє. Заїхали в якесь нове царство і чують новину: цар гінцями дав оголосити, чи не знайдеться хтось такий, хто би кулею канона[2] зняв корону з голови царівни? Зійшлося вже немало всілякого народу. Дівчина сиділа у вікні на п’ятому поверсі. А не було такого сміливця, хто би взявся палити з канона по її короні. Але цар уже оголосив, що хто поцілить у корону, за того він віддає дочку. І Оруслав сказав до побратима:

— Поглянемо, що воно за фігля.

На руках дібрався до канона. Як узяв ціль на оту корону та як вистрілив — народ схопився за голови, такий дало вибух. Царівнина корона злетіла, але жоден волосок із голови дівчини не впав. Вона зійшла до Оруслава з чашею вина і почала хлопця цілувати. А то вже означало, що дівчина — його. Та він не думав брати молоду царівну. Каже побратимові:

— Слухай, брате! Най буде твоя: ти не такий каліка, як я.

Тимко заперечив:

— Ні, царівна належить тобі.

— Добре, — каже Оруслав. — Ми двоє — брати, а Ружана буде нам сестрою.

Зібралися і пішли у гори. Але все то не було так скоро, як я розповідаю. Жили добре, дуже шанувалися. Тільки бачать, що дівчина слабне, вже зовсім охляла. Оруслав питає:

— Ба чого ти, сестричко, змарніла? У нас досить і їсти і пити, а ти вся стягнулася.

І вона сказала:

— Брати мої. Вночі ви спите, а до мене прилітає змій, який має дванадцять голів і всіма впивається в мої білі груди.

Витязі підвартували змія. Коли його Оруслав схопив і коли потис — змій відчув, що він уже пропав із усіма дванадцятьма головами. І почав проситися, щоб силач пустив ного живим. Тоді хлопець каже:

— Відпущу, та принеси живлющої і цілющої води.

Змій полетів між ті дві гори, де два війська б’ються удень і вночі. Там добув живлющої і цілющої води. Оруслав побризкав свої ноги — і вони одразу приросли: почали ходити, ніби доти й не були відрубані. Хлопець покликав і Тимка:

— Брате, маємо живлющу і цілющу воду. Ану, де твої руки — зараз приростуть!

— Я їх загубив, — відповів безрукий.

Оруслав подумав і сказав:

— Тоді ти залишайся з нашою сестрою і живіть щасливо. А я вже піду…

Осідлав свого Зеленотравного і рушив у дорогу. Під’їжджає до одного міста. Бачить, на толоці пасеться премного свиней, а свинопас убраний у добрий королівський одяг. Оруслав говорить:

— Слухай, чоловіче, що ти за один?

— Я королевич, — відповів свинар. — Узяв за жінку витязьку, яку мені засватав один витязь. Але вона перехопила владу, а мене відправила зі свинями. Серед двора поставила на мою бідну голову три шибениці: якщо я невчасно прижену свиней, то маю йти повіситись на тому стовпі, котрий собі виберу.

Оруслав уже збагнув, із ким він розмовляє. Взяв у королевича ремінний батіг і позганяв стадо на дорогу. Свині пустилися додому, а вони помалу йдуть за ними. Полуднє вже тихенько минало, і витязька вибігла гукнути, щоб королевич вішався — на котрій шибениці хоче. Але коли побачила при ньому Оруслава, то нараз їй у п’ятах затерпло. Силач схопив її за волосся і почав шмагати плетеним батогом. Коли порвався перший ремінець, Оруслав спитав:

— Ну, витязько, яку силу маєш?

Вона відповіла:

— Я ще можу понести дві тонни хоч якої ноші.

Порвався другий ремінець. Та розповім коротше: порвався і третій. Коли її Оруслав спитав — в якій вона лишилася силі, витязька відповіла:

— Тепер можу понести… десь двадцять п’ять кілограмів пір’я.

Бачив, що вона вже звичайної сили, як інші жінки. Тоді наказав:

— Щоб негайно передала владу своєму чоловікові, як інші жінки.

Так вона й зробила.

І Оруслав поїхав собі далі. Нарешті, він потрапив додому. Мати вже померла, а цар Лазарович лежав дуже хворий. Він не впізнав сина і спитав:

— Хто ти, витязю?

— Я ваш Оруслав, — каже цареві хлопець.

— Синку, синку, ти мене знайшов у тяжкій біді. Я вже лікувався всілякими травами — не допомагає. Та казав мені мій сон, що є одна поліка: якби хтось убив страшного витязя, що зветься Чорна Хмара, і приніс для мене його жовч — я би нею змазався і помолодів на вісімнадцять років. Так став би здоровим.

Оруслав не радився нічого: сів на коня і знову в дорогу. Вернувся на те місце, де залишив безрукого витязя та молоду царівну.

— Чував ти колись, брате, за страшного витязя, що зветься Чорна Хмара? — запитав Тимка.

— Гей-гей, чи чував! То він мені повідтинав руки.

— Де його знайти?

— А там і там… — розповів Тимко. — Аж за дев’ятою горою.

Рушили всі троє. Приїхали на широке поле.

— Ну, далі їдь сам, — порадив Тимко. — У хащі буде замок злого витязя. Та слухай сюди: підійди до витязя без зброї, по-цімборському, бо інакше він тебе уб’є.

Оруслав так і зробив. Він приїхав до Чорної Хмари, красно поклонився.

— То ти, Оруславе? — запитав злий витязь. — Кажуть, ти сильніший і за мене. То як будемо битися — рубатися або розщибатися?

Оруслав відповідає:

— Я не прийшов до тебе ні рубатися, ані розщибатися. Хочу тобі бути цімборою, бо нас, таких витязів, залишилося вже мало.

— Добре, Оруславе! Ми два — найсильніші, підкоримо з тобою цілий світ!

Чорна Хмара завів його в замок і почав хвалитися:

— Бачиш, один витязь мав саморобну шаблю. Тепер вона — у мене на підлозі, а поверх неї — ще й відтяті руки того витязя. Та чомусь та шабля вчинилася такою важкою, що підходжу до неї щодня і намагаюся підняти, а не можу. Спробуй свою силу.

Оруславові та шабля стала легшою. А лише її підняв — від кліп ока відрубала голову злому витязю. Зібралася вся замкова челядь, гукає Оруславові:

— Рубай його на дрібні шматки!

— Я рубаю раз, але гаразд! — відповів силач.

Тоді розпоров шаблею убитого, вийняв його жовч. Узяв також відрубані руки і сів на коня. Приїхав на те поле, де його чекали Тимко і Ружана.

— Ну, брате, маєш руки! Побризкаю живлющою і цілющою водою — будуть тобі наново служити!

Так воно і сталося. Витязь дістав руки. Тоді обняв названого брата, обняв і названу сестру. А Оруслав каже:

— Слухай сюди. Тепер можете побратися. Ружано, веди витязя у царський палац і лади весілля.

Сам Оруслав скочив на коня і — до свого батька. Старий Назарович був уже й сліпим. Але коли обмастився жовчю із Чорної Хмари — лишив усю хворобу, бо він став молодшим на вісімнадцять років. Син йому сказав:

— Няньку, ви знову молоді. Одружіться і царюйте далі, а я люблю мандрівку.

Сів на коня, свого Зеленотравного, та й поїхав з дому. Їде, їде — не день і не два, а й не знати скільки. Опинився у якомусь царстві. Бачить, двоє витязів б’ються з-за царівни. Але вони обидва не зібрали б сили, яка є в Оруслава. Він розігнав тих витязів, а сам прийшов до царських воріт. Царівна вибігла з палацу і йому відчинила.

Оруслав засватав цареву дочку. Жили вони добре. Але ми забули нагадати, що Оруслав пообіцяв батькові, коли їхав з дому. Він обіцяв провідати старого рівно через рік і ще один день. Скоро зібрався у дорогу.

А дорогою дістався на одне красне поле. Там стояла велика корчма, а в тій корчмі відьма пригощала тридцять витязів. Корчмарка нараз вибігла сперед Оруслава — запрошує за стіл і його. Та коли він прив’язав коня і відійшов п’ять кроків, відьма лише подумала — як силача обложило муром. Товстим, кам’яним.

Раз лишимо Оруслава в мурі. Вернемося до його жони. Вона тим часом народила сина і назвала його Мирославом. А хлопчина виростав ще швидше, як його батько Оруслав. Коли став на ноги і вмів говорити, мати йому нараз розповіла, куди пішов батько. Хлопець заявив:

— Я їду за няньком!

— Але ти не маєш по собі коня.

На те зачулося іржання — під царськими воротами стояв Зеленотравний.

Мирослав піднявся на коня.

— Чекай, синку, — каже йому мати. — На тобі мій перстень, бо як тебе нянько упізнає?

Кінь узявся за тою дорогою, якою прибіг. І скоро був на красному полі, де стояла велика корчма. Хлопець здаля об’їхав корчму, сів на роздоріжжі та й полуденкує. Відьма подивилася, що витязьчук ще молодий, і послала найслабшого витязя, аби привів його до корчми. Але туди витязь ішов твердо, ступав крок за кроком, а звідти — кожним третім. Полетів од хлопця на три метри і найсильніший витязь. Тоді відьма згадала про того, що сидів у мурі. Вона лише подумала — і мур розійшовся. Відьма сказала Оруславу, аби він поборовся із витязьчуком, бо той узяв од нього коня.

Оруслав прийшов на роздоріжжя:

— Хлопче, подержися, най раз тебе плесну!

І ударив молодого витязя. А той лише упав на коліно і вихопив шаблю. Тут Оруслав помітив на його руці дуже знайомий перстень.

— Чекай, хлопчику. Звідки в тебе такий красний перстень?

Мирослав йому все розповів. Так вони впізналися. Оруслав заплакав, обцілував сина, і вони вернулися додому.

Та й казці кінець.

[1] Царина — ділянка гірського поля, галявина.

[2] Канон — гармата.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up