Один граф був дуже великим картярем і кожного вечора ходив грати в карти. Та почало йому нещастити. Грав один вечір, другий — і програв усі гроші. На третій вечір пішов знову і програв усе своє майно, лишилася йому тільки хата. Прийшов додому й журиться. А далі взяв на плече рушницю і подався в хащу. Ходить, ходить нетрями. Раз дивиться — летить на нього яструб.
— Чи ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? — накинувся на графа.— Хочеш зостатися живим, то мусиш віддати за мене старшу доньку!
Граф пообіцяв, що дасть за нього доньку. Вернувся додому й не каже нічого. Раз уночі, рівно о дванадцятій годині, порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер — і нема старшої доньки. Уранці вийшов граф надвір і бачить: до стіни припертий мішок срібла. Узяв того міха і викупив програне майно.
Та й знову повісив на плече рушницю — пішов у другу хащу. Дивиться — біжить на нього ведмедисько:
— Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим — мусиш дати за мене середущу доньку!
Граф пообіцяв. Вернувся додому й не каже нічого. І раптом опівночі порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер — нема й середущої доньки.
Уранці граф вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із золотом. Заніс до хати, сховав. Потім узяв рушницю пішов до третьої хащі. Раз бачить: лежить озеро, а в озері — величезна риба, роззявила рота і готова його проковтнути.
— Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим, то мусиш за мене дати молодшу доньку!
— Дам,— одразу пообіцяв граф.
Вернувся додому й не каже нічого. Вже настала ніч. Раз о дванадцятій годині вікна порозчинялися, завіяв вітрище — нема й третьої доньки.
Ранком граф устав, вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із діамантами. Сховав і того міха.
А жінка дуже плаче. Дивиться на плаття, що залишилося від доньок, і не може зупинити сліз. Узяла плаття на руку й пішла на потік прати. Пере, пере — і ще гірше плаче. Раз дивиться — маленький рачок лізе сперед неї. Жінка, плачучи, говорить:
— Боже, боже, дай мені хоч таку дитину, як оцей рачок.
Пішла вона додому і через якийсь час народила хлопчика. А хлопчик тільки народився, як став на ноги й каже:
— Няню, дайте мені одяг, піпу, сірники й тайстру[1].
А матір питає:
— Мамо, чи були у мене брати й сестри?
— Були три сестри, але не знаю, де ділися.
І Рачок зібрався, рушив у дорогу. Зайшов у першу хащу. Ходить, блукає нетрями і дуже стомився. Приперся до одного старезного бука, щоб перепочити. Коли чує голос:
— Чоловіче…
— Та де ти?
— Я в буці…
Хлопець поліз на дерево і спустився у дупло. А там — молода жінка.
— Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!
— Та хто твій чоловік?
— Яструб. А ти чий?
— Я той і той,— пояснює хлопець.
— Ой, та ти ж мій брат! Де би тебе сховати? Полізай під ліжко…
Повернувся яструб, скинув із себе шкіру з пір’ям і сів за стіл:
— Жоно, давай їсти.
Вона подала їсти і заговорила:
— Чоловіче мій, я би хотіла щось сказати.
— То скажи.
— Тут є мій брат.
— Де він? Я буду йому радий.
Рачок вибрався з-під ліжка. Яструб його обцілував, посадив за стіл. А Рачок питає:
— Ти такий красний чоловік, то чого на себе одягаєш яструбину шкіру?
— Довго розповідати… Є нас три брати і одна сестра. Ми були царями, а сестра — принцесою красною, як сонце. Та вкрав її пропасник. Сам він перекинувся на бридкого бугая, а сестру замкнув у скелі, повісив колодицю. Колодиця велика — на сто метрів, а ключик — як голка. Пропасник заховав його у своїй голові. Він має страшну силу. Але якби знайшовся такий чоловік, котрий на полуднє, коли пропасник ляже спати, з десятиметровою сокирою розбив би йому голову, вийняв із неї ключика і відкрив колодицю — той визволив би і сестру, і иас. Бо пропасник закляв нас, царів: мене, старшого брата, зробив яструбом, середущого — ведмедем, а молодшого — рибою. Хто би того пропасника знищив, той став би царем на сімдесят сім держав. Але, щоб ти, хлопчику, не пробував, бо марно загинеш. Ну, а тепер іди собі геть, бо коли я на себе одягаю шкіру яструба, то ненавиджу сам себе, і можу тебе вбити.
Рачок вибрався з дуплиська і йде помалу далі. Прийшов у другу хащу. Ходить, ходить — приперся до бука і чує якийсь голос:
— Чоловіче…
— Та де ти?
— У буці…
Виліз на бука і спустився в широке дупло. І тут — молода жінка.
— Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!
— Та хто твій чоловік?
— Ведмідь. А ти чий?
— Я той і той…
— Ой, та ти мій брат! Ховайся під корито!
Приходить ведмідь. І такий сердитий, що ненавидить сам себе. Але як тільки скинув ведмедячу шкуру, нараз заспокоївся.
— Жоно, давай їсти.
Дає вона йому їсти й каже:
— Слухай, чоловіче, тут є мій брат.
— Де він?
І Рачок виліз з-під корита. Ведмідь йому зрадів, обцілував його. Посідали, гостяться. Каже ведмідь хлопцеві:
— Який ти маленький!
— Мені лише шість років… А ви такий красний чоловік — і носите ведмедячу шкуру!
— То, шовгорику, довго би тобі розповідати… Настрое братів: Яструб, я-Ведмідь і Риба. І ще в нас є сестра — дуже красна. Сватав її пропасник, але вона його не захотіла. І він прокляв і нас, царів, і наші держави. Сам став бугаєм, а сестру замкнув у скелі…— ведмідь розповів те, що й старший брат, Яструб.
Рачок пробув у середущої сестри лише якісь три дні, а то були три роки.
Зібрався і йде далі. Зайшов у третю хащу. Ходить, ходить — вийшов до води. Бачить — з води куриться, як з піпи. Рачок підійшов ближче, а там хижа. Молода газдинька запитала:
— Хлопче, хто тебе сюди привів? Зараз прийде мій чоловік і проковтне тебе!
— Та хто твій чоловік?
— Мій чоловік — риба. А ти чий?
— Я той і той…
— Ой, та ти мій брат! Ану, лізь під корито…
Раз підпливає риба — як половина бука, що розрізана повздовж (у нас кажуть — протіс). Скинув з себе той протіс риб’ячу луску й сідає за стіл:
— Жоно, давай їсти.
Вона подала їсти і сказала:
— Чоловічку, а в нас новина.
— Кажи, яка.
— Прийшов мій брат.
— Де він?
І Рачок виліз з-під корита. Риба йому зрадів, запросив за стіл. А Рачок дивиться і каже:
— Ви такий красний чоловік, а носите на собі риб’ячу луску!
— Довго би говорити…
Та Рачок хотів знати, чи всі три брати говорять одно, і попросив:
— Розкажіть…
Риба йому розповів те саме, що й інші брати: про бугая-пропасника, про величезну колодицю і маленьку голку, яку пропасник носить у своїй голові. І теж сказав хлопцеві:
— Якби хтось знайшовся такий розумний і міцний, аби на полуднє, коли бугай спить, розколов йому голову десятиметровою сокирою, взяв ключика і відімкнув колодицю — той визволив би і сестру, і нас, і наші міста. А сам став би царем на сімдесят сім держав. Але ти й не пробуй туди йти, бо марно загинеш.
Три дні пробув Рачок у молодшої сестри, а то були три роки.
Риба сказав:
— Ну, а тепер іди собі геть, бо як візьму на себе риб’ячу луску сам себе ненавиджу і можу тебе знищити.
Рачок пішов просто до бугая. Прийшов на полуднє, коли бугай спав. Рачок підняв сокиру і лиш раз ударив його по голові — нараз розкололася. Хлопець узяв ключика, йде до пивниці[2] й думає: «А, пес би вам кров хлебтав, та ви мені неправду казали: як може такий ключик відімкнути отаку колодищу?» Сплюнув і хоче вертатися. Та постояв і передумав. Тільки приклав ключик до колодиці, як вона відкрилася. Рачок відчинив двері, а в пивниці зоря — від сонця! Роздивився й побачив труну. Наблизився до труни і каже:
— Уставай, принцесо!
— А щоб ти пропав, щоб ти не мав моці! — відповіла дівчина.— Скільки раз я тобі говорила, Щоб ти до мене не підходив!
— Я не пропасник,— каже хлопець.— Я чиста душа.
Узяв її за руку, допоміг устати і вивів надвір. Коли вийшли, почали прогулюватися. Айбо дівчина така красна, що на сонце ще можна дивитися, а на неї ні!
Раптом бачить — їдуть три кочії[3]. У трьох кочіях — три царі з його сестрами. Нараз схопили хлопця, почали цілувати.
— О, ти — великий чоловік, наш шовгорику!
Приїхали в місто й покоронували Рачка на царя сімдесяти семи держав. Став царем над царями!
[1] Тайстра — сумка, торба
[2] Пивниця — льох
[3] Кочія — карета
