Про самородну дівчину

Було, де не було, тягни біла кобило, як біла не може — чорна їй поможе.

Був на світі цар, що мав одного сина. А синові настав час женитися. Пропонують йому царських, графських доньок, але він не хоче.

Питає його мати:

— Що ти, сину, так перебираєш?

— Мамо, мені треба самородну дівчину. Іншої не хочу. Узяв собі вояка, набрали грошей, осідлали коней, та й поїхали шукати самородну дівчину.

Їдуть, їдуть уже довгий час і приїхали на одне розпуття. Царський син став, подумав і каже:

— Цімборо[1], ти вертайся додому, а я поїду сам, бо далі треба їхати вибраною дорогою — кожному окремо.

Відклонилися один від одного, вояк вернувся, а царський син повернув коня за правою рукою. Виїхав він на великі пустища — ні села, ні хатки. Але їде, іде — й дістався до моря. Бачить, стоїть хата. Придивився ближче, а то — млин. Заходить до млина, а там така стара баба, що вії у неї висять до колін.

— Добрий вечір вам, мамко солодка!

Підняла баба вії:

— Доброго здоров’я, синку… Вже сто років маю, а такої душі ще не бачила. Мабуть, тебе велике діло загнало сюди.

— Та вже й немале. Я шукаю самородну дівчину. Чи ви за неї не чували?

— Я, хлопе, не чула. Відпочинь, а вранці поїдеш до моєї середущої сестри. Може, вона знає…

Ранком баба дала йому свого коня і клубок ниток. Каже:

— Сідай на коня і тримай за нитку, а клубок кинь на землю, і він тебе поведе.

Через рік, так само понадвечір, приїхав царський син до середущої бабиної сестри.

— Добрий вечір вам, мамко солодка!

А в цієї баби вії до землі. Підняла їх і відповідає:

— Добрий вечір, синку… Маю вже двісті років, а сякої душі ще не бачила. Велике діло тебе веде, мабуть?

— Та вже й немале. Я шукаю самородну дівчину. Чи не чували ви за неї?

— Я, хлопе, не чула. Але відпочинь, а вранці поїдеш до нашої старшої сестри. Може, вона щось буде знати.

Ранком баба дала йому свого коня і клубок ниток:

— Сідай на коня і тримай за нитку, клубок тебе поведе.

Ще через рік приїхав царський син до старшої сестри. Зайшов і поклонився:

— Добрий вечір вам, мамко солодка!

Баба ледве звела свої вії — такі були довгі:

— Добрий вечір, доброго здоров’я, синку. Триста років маю, а сякої душі ще не бачила. Мабуть, велике діло тебе занесло сюди.

— Та вже й немале… Я шукаю самородну дівчину. Чи ви за неї не знаєте?

— Знаю, синку, знаю… Лягай спочивати, а вранці все тобі скажу.

Ранком повставали, і баба дала хлопцеві три пшеничні зерна:

— Візьми цю пшеницю і йди на зарінок, який коло моря. Там положи їх під язик — і перекинешся на зайця. Скоро туди прилетять одинадцять голубиць, але її серед них не буде. Голубиці стануть купатися в морі, радіти й співати, а потім відлетять. І аж тоді прилетить вона.

І баба наповіла, що йому робити.

Царський син пішов до моря. Положив зерна під язик, перекинувся на зайця і пострибує, прикусуючи прутики. Раптом прилетіло одинадцять голубиць. Скинули із себе пір’я — такі красні дівчата! Купаються, співають. Потім знову стали голубицями і полетіли геть. Тоді прилетіла до моря вона. Сіла, роздивляється. Думає собі: «Нема тут нікого. Не бачить мене ніхто». Скинула із себе пір’я і пішла купатися. Царський син швиденько забрав її одежу, загорнув у хустку і прибіг до баби. Каже йому баба:

— Тепер, сину, сідай на коня і зразу в дорогу. І аби ти не оглядався, бо вона буде за тобою бігти й просити одежу. Коли б ти оглянувся, одежа сама випаде з твоїх рук, а вона тебе наздожене, ударить по роті й піде собі геть. Не говори нічого і не оглядайся. Як будете дома, дай на неї звичайну одежу і тоді вже можеш з нею заговорити. А пір’я сховай так, щоб не знайшла ніколи.

Сів на коня і скаче. Дівчина, як побачила, що її одежі на березі немає, пустилася за ним. Наздогнала легіня і просить:

— Іванку дорогий, дай ти мені одежу. Мені буде соромно йти голій через місто. Я вже твоя й не лишу тебе.

Він розчулився і оглянувся. І зразу пір’я вилетіло з рук, прилягло до неї, а вона ударила хлопця по роті й полетіла.

Повернувся царський син до баби:

— Ну, чи не казала я тобі, щоб не оглядався? Ще раз тобі поможу…

Дала йому інші три зерна.

— Тепер підеш на те саме місце, положиш зерна під язик і станеш олеником. Візьми її одежу, сховай — і зразу на коня. Та й не забудь: я застерігала, щоб не оглядався, бо вона буде бігти і дуже просити, аби ти їй повернув одежу. Якщо хоч раз оглянешся, одежа сама впаде з твоїх рук, а вона прискочить, трісне тебе по роті — й тільки ти її бачив. Не говори нічого і не оглядайся. Коли приїдете додому, дай на неї звичайну одежу і тоді вже можеш з нею заговорити. А пір’я сховай так, щоб ніколи його не знайшла.

Царський син пішов до моря, положив зерна під язик і відразу зробився олеником. Ходить, пощипує травичку. Раптом прилетіло одинадцять голубиць. Поскидали пір’я, купаються, співають. Далі одягайся й полетіли. Тоді з’явилася вона. Сіла, роздивилася. Думає собі: «Нема тут нікого. Не бачить мене ніхто». Скинула із себе одежу і пішла купатися. Він красненько зібрав ту одежу, загорнув у хустку і побіг. У баби сів на коня і скаче додому.

Дівчина — за ним. Наздогнала й дуже почала просити:

— Іванку дорогий, та не буде соромно тобі, щоб твоїм містом бігла гола? Я ж уже твоя!

Але він так затявся, що таки не оглянувся, не заговорив.

Приїхав додому, зайшов до палацу і там одягнув дівчину в домашню одежу. Вона така красна, що більше такої на землі нема!.. А пір’я — її одежу — потай передав своїй матері, й мати його зашила у свиті, яку лиш раз у році на себе одягала.

Так молоді живуть. Дуже добре, щасливо живуть. Вже народилася у них дитинка — хлопчик. П’ять золотих волосків має на голові. Красний і розумний.

Та царський син був непосидючий. Він любив полювати. Одного дня узяв рушницю і пішов у хащу. Коли пішов з дому, мати невістці каже:

— Донько, та як то може бути, що ти така красна, а без матері, без нянька?

— Ой, солодка мамко, коби ви мене бачили у моїй одежі, яка тоді я красна! Та ви мене у моїй одежі ніколи не бачили…

Мати взяла свиту і тільки розпорола — пір’я само злетіло на дівчину, і вона через вікно полетіла геть.

Плаче мати, плаче мала дитина. Повернувся Іван і питає:

— Що сталося, мамо?

— Сяк і так,— говорить мати.

Він зразу зібрався і їде у світ шукати свою жінку, їхав аж три роки. На третій рік увечері дістався до баби, що колись йому допомагала. Розповів, що сталося. Тоді вона каже:

— Ну, сину, тепер ти лиш так її дістанеш, якщо будеш хитрий. А не будеш хитрий — ще й загинеш. Твоя жінка живе аж за морем, у своєї матері — бісиці. Там вовк у млині служить. Я тебе сховаю на дні бочки, а зверху насиплю зерна. Вовк прибіжить за зерном і понесе тебе на той бік моря.

Так і було. Прибіг вовк, узяв бочку на плечі й пливе через море. Та бочка важка. Вовк вирішив більше не служити— нащо таке тяжке носити? Кинув бочку в море, а сам зник у хащі.

Бочка пливе морем і допливла до берега. Там стирчав із води пень, бочка вдарилася в нього і зразу розбилася. Хлопець опинився на воді, та берег був близько, і він схопився за лозину. Вийшов на берег і пішов. Скоро вийшов на скляну дорогу. Рушив тією дорогою і прийшов до лісу. Рушив лісом і прийшов до одного палацу. Відчинив двері, дивиться, а там — стара бісиця.

— Що ти шукаєш, песій сину?

— Шукаю собі службу.

— Тоді будеш служити у мене. Лягай і відпочинь, а вранці — до роботи.

Переспав Іван ніч, а на зорі бісиця принесла дерев’яну кирку й дерев’яну лопату, потім вивела його під кам’яну гору й наказала:

— Оцю гору маєш розкопати, зрівняти, поорати й посіяти пшеницю. А пшениця мусить до завтра достигнути, і щоб ти її зібрав, змолотив, спітлював муки, спік калачі й рано-вранці передав мені. Якщо цього не зробиш, станеш на голову коротший.

Узяв Іван кирку, запустив у камінь — кирка переламалася. Почав копати лопатою — н лопата навпіл. Сів і плаче.

А бісиця дома кричить на свою доньку:

— Ану, готуй їсти чоловікові, бо він там працює.

Жінка приготувала, принесла на гору, а Іван сидить і плаче.

Він її не впізнав, але вона його впізнала. Каже:

— Не плач, а сядь і їж.

Сама з-під правої руки взяла пищалку[2] й запищалила. Збіглися всі чорти:

— Чого потребуєте, пресвітла принцесо?

— Зробите все, що цей чоловік скаже. Він буде за прикажчика.

Іванові одразу стало веселіше… А коли ніс ранком бісиці калачі, то й сам собі насвистував — без свистала.

Так вислужив уже один рік.

А другого ранку бісиця дала йому дерев’яне корито і привела його до одного озера — без кінця і краю.

— Оцю воду вичерпай, зроби суху землю і посади виноград. Аби вранці передав мені три великі чаші готового ішна. Якщо цього не зробиш — будеш на голову коротший.

Почав Іван черпати — виллє воду на берег, а вона тече назад до озера.

А бісиця дома кричить на свою доньку:

— Ану, готуй їсти чоловікові, аби міг робити!

Принесла жінка їжу і бачить: Іван плаче.

— Ну, не плач, а сядь собі й поїж.

Вийняла пищалку й запищалила. Збіглися всі чорти:

— Чого потребуєте, пресвітла принцесо?

— Зробите все, що цей чоловік скаже.

Ранком Іван приніс старій бісиці три чаші вина.

Вислужив і другий рік.

— Ну лягай і спи, а завтра дістанеш ще одну роботу.

Та Іван собі згадав, як баба казала, що тепер дістане свою жінку, якщо буде хитрий, а не буде хитрий — ще ййй загине.

І не чекав він ранку. Бачив, один уже дослужився: у залізній печі, у вогні, на сімох ланцах тремтить — не може зігрітися.

Іван собі сів і вже з вечора плаче.

Бісиця кричить:

— Ану, дочко, глянь, чого чоловік плаче!

Жінка прийшла й нічого не питала. Вийняла пищало і скликала чортів:

— Чого потребуєте, пресвітла принцесо?

— Зробіть усе, що цей чоловік скаже.

А Іван сказав:

— Маєте до ранку нас обох з принцесою доставити додому.

Чорти простелили червону ширінку[3], Іван із принцесою сіли на неї й полетіли.

Раз лиш Іван каже:

— Ой, щось дуже пече мене в плечі.

-— Яка полумінь?

— Синя… Все небо палає, синім відблиском грає.

— То мати-бісиця!

Іван оглянувся назад, а стара хапнула його очі.

— Ой, я сліпий, нічого не бачу!

Жінка залишила його з хусткою на одному місці. Сказала:

— Звідси не рушайся, доки я не вернуся.

Сама тої ж миті стала голубицею і полинула. Облетіла в дорозі бісицю і, коли була вже далеко попереду, схопила з дороги дві кизячки й сіла. Зробилася криницею під двома яворами. Бісиця в дорозі так розгарячилася, що йде з неї пара, а у криниці вода свіжа, аж вітриком з неї повіває. Бісиця нахилилася, щоб напитися, а дівчина сягнула їй до пазухи, взяла звідти Іванові очі, а замість них лишила кизячки.

Принцеса прилетіла до Івана, вернула йому очі, й він одразу впізнав свою жінку.

А бісиця примчала додому. Той, із печі, гигиче:

— Ги-ги-ги!.. Ну, привела ти мені напарника?

— Я взяла його очі.

Стара сягнула в пазуху, а там — кизячки.

Той, у печі, так розреготався, що зразу зігрівся.

Бісиця — назад. Але було вже пізно. Долетіла до границі й тріснула від злості.

А Іван з принцесою щасливо приїхали додому. З того часу вони собі жили, доки не порвалися їм жили.

А я сів на весло — й сюди мене принесло.

[1] Цімбора — товариш

[2] Пищалка — сопілка

[3] Ширінка — хустка