Жив один бідний ягер-мисливець. Хижа його була така стара, що вже падала.
Бідняк брав рушницю і ходив у хащу, але не міг нічого вполювати. Якось син його питає:
— Няньку, ви дещо застрелили?
— Знову нічого, синку.
На другий день чоловік зібрався і пішов у хащу. А син каже матері:
— Мамко, якби я дістав рушницю, то, може би, дещо і застрілив.
— Знаєш що, синку? — відповіла мати.— Йди до корчмаря рубати дрова й купи паленки. Няньо вип’є і засне, а ти собі тим часом візьмеш його рушницю.
Так син і зробив. Купив чвертку і приніс додому. Батько повернувся, побачив на столі паленку, випив і ліг спати. А син узяв на плече рушницю і пішов у хащу.
Ходить по хащі, ходить і не може нічого застрелити. Раз дивиться, а на одному буці такий страшний гад, що від кореня до вершка обвився кругом дерева. Хлопець швидко націлив рушницю і хоче стріляти.
— Ей, Василю, не пробуй стріляти. Бо раз вистрелиш, а за другим разом я сам тебе знищу!.. Краще ходи сюди і візьми шкатулку.
— Я до тебе не підійду, бо ти мене вкусиш.
— А ти відрубай гілку, і я тобі почеплю на неї шкатулку.
Василь так і зробив, і гад подав йому шкатулку. Хлопець поклав шкатулку в кишеню і йде собі додому. Але по дорозі вирішив подивитися, що у тій шкатулці. Відкрив — а звідтам вискочило аж дванадцять духів:
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую подати їсти, пити!
Вернувся додому ситий, і п’яний.
— Ну, синку, чи є дещо? — питає його мати.
— Дещо є…
Василь відкрив шкатулку.
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую, щоб було в цій хаті досить їсти й пити.
Усе то зробилося. їдять і п’ють. А на другий день Василь старому каже:
— Няньку, ідіть до царя сватати за мене старшу доньку.
— Ей, сину, що ти таке говориш! Щоб я йшов до Царя? Мене цар повісить.
— Не бійтеся, йдіть.
Одягнув на себе батько петек[1] і йде до царя. На воротах його зупинили царські стражники. А служниці побачили бідного чоловіка і винесли йому скибку хліба та погар[2] вина. Він узяв хліб, з’їв, випив вино і повернув додому. Дома син питає:
— Ну, що скажете, няню?
— Там не пропускають.
— Ану, підіть ще раз.
Старий пішов назад. Знову йому винесли хліба і вина. Він з’їв хліб, випив вино й повернувся додому.
— Ну, що няню?
— Там на мене дивляться, як на жебрака.
— Йдіть і скажіть стражникам, щоб вас пустили до царя на два, на три слова.
Мисливець пішов. На воротах йому подають хліб і вина, та він стряс руками і попросився до царя на два, на три слова.
Пішов у палац, постукав у двері:
— Добрий день, пресвітлий царю!
— Добрий день. Бери стільця й сідай.
Мисливець сів. Тоді цар питає:
— Ну, скажи, чоловіче, чого ти прийшов?
— Та я прийшов у такому ділі… Чи міг би вам сказати два-три слова?
— Можеш.
— Мене прислав син, щоб ви дали за нього старшу доньку.
Цар опустив голову, подумав і каже:
— Я дам за нього доньку, якщо він зробить те, що йому накажу. Нехай побудує діамантовий міст від мого порога до свого, а на мості щоб музика грала, потята співали, кочії[3] ходили. Якщо все це зробить — принцеса його.
Чоловік зібрався і пішов додому.
— Ну, що нового, няньку?
— Ей, сину, велике дерево рубаєш, але не дорубаєш, бо пар тебе згубить,— і батько розповів, що цар вимагає.
Та син не журився. Увечері він вийшов надвір і відкрив шкатулку.
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую від нашої хати до царського порога поставити діамантовий міст, а на мості щоб музика грала, потята співали, кочії ходили.
— Ти лягай і спи, а на ранок буде все, що кажеш.
Раненько цар устав, відчинив двері — й раптом упав горілиць: від мосту вдарила у вічі така ясна зоря, що він налякався. Потім узяв палицю, прийшов до мисливця й каже:
— Ну, зятю, ходи до мого палацу.
Справили весілля. Василь привів молоду додому, а постіль тверда — виплетена з ліщини… Прикинувся п’яним, розвалив піч і почав кричати:
— Мамо, кладіть вогонь серед хати!
У хаті дим. А син гукає:
— Варіть жаливу[4] і печіть у попелі коржі!
Мати зробила, що казав. Василь почав силувати жону, аби їла. А вона плаче, кашляє — дим не дає дихнути.
Так було три дні. На третій день уранці вийшов надвір і відкрив шкатулку:
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую, аби оця хата, де живуть няньо й мама, була перенесена за Червоне море. А тут нехай зробиться такий красний палац, аби на світі другого такого не було, І щоб він на качачій лапці обертався, і щоб були слуги та служниці, худоба, всяка птиця…
І лиш загучало. Стара хата нараз полетіла за Червоне море. А на тім місці поставився діамантовий палац — такий, що рівного йому на світі не було. На качачій лапці обертався. А Василева жона спала у діамантових перинах.
Раненько цар устав, відчинив двері, дивиться за міст — а там такий палац, що диво! Одягнув корону, взяв золоту палицю і знову йде до зятя. Дійшов до палацу, але зайти не може, бо він обертається. Зять йому гукає:
— Няньку, вдарте правою ногою, й палац перестане обертатися!
Цар урадив правою ногою, палац зупинився і двері відчинилися. Та й тепер цар упав горілиць від великої зорі. Василь його підняв, посадив за стіл, а сам пішов у спальню:
— Вставай, жоно!
Вона відкрила очі, та знову зажмурилася, бо гадала, що в хаті ще дим.
— Вставай, іди помийся, бо нянько прийшов.
Принцеса встала, помилася. Сіли за стіл і гостяться.
Цар каже:
— Ну, сину, передаю на тебе все царство. Ти будеш царювати, а я лише одною чашею вина буду від тебе старший між іншими царями.
Зняв корону і поклав зятеві на голову.
Але Василь кожний день ходив на полювання. І одного разу, коли його не було дома, прийшов один пройдисвіт із крамом.
— Добрий день, царице!
— Добрий день…
— Чи ви би не купили голки, шпильки, ґудзики?
— Покажіть, може, й куплю.
Молода цариця почала роздивлятися той нехитрий крам, а пройдисвіт шепнув їй на вухо:
— Слухайте сюди… Якщо мене полюбите, я вам щось скажу…
— Кажіть, кажіть.
— Ваш чоловік носить на ланцюжку під лівим плечем чарівну шкатулку. Вночі, як він засне, візьміть оту шкатулку і подайте мені у вікно.
— Добре, я це зроблю.
І пройдисвіт зник. Василь повернувся, жінка дала йому вечерю. Він роздягнувся і ліг спати. Коли заснув, вона взяла шкатулку і подала через вікно коханцеві. Той відкрив шкатулку, і вискочило з неї дванадцять духів.
— Що наказуєш, пройдисвіте?
— Наказую, аби ця палата, міст, молода цариця і я Поставилися за Червоним морем, а Василь аби тут залишився на голій землі з кішкою та псом.
І лиш загучало — усе пішло за Червоне море. А Василь зостався на голій землі — біля нього лише пес і кішка.
Раненько цар дивиться — ні моста, ні палацу. Послав за Василем.
— Де ти дів мою доньку? — закричав на нього.
— Не знаю, де поділася.
— За те, що ти згубив мою доньку, дам тебе замурувати нижче села так, що не зможеш ні лягти, ні сісти!
І наказав його замурувати. Але молодша царська донька попросила мурників[5], щоб залишили в мурі дірку. І дала їм решето грошей. Мурники послухалися — залишили дірку.
І дівчина почала носити Василеві їсти. Але пес і кішка голодують. Каже кішка псові:
— Ходімо по шкатулку, бо помремо з голоду.
— Ходімо, пані Марішко,— погодився пес.
Зібралися і йдуть через поле. Раз бачать малу хатку.
— Марішко, зайди лиш до цієї хижі. Може, дадуть їсти, то принесеш щось і мені.
Зайшла кішка до хати, а там стара баба. Вона відповіла:
— Ба що би я дала тобі їсти? Молока не маю, м’яса теж не маю. Хіба що квасолі колоченої.
Нагодувала кішку. А Марішка принесла трохи квасолі й псові.
Поїли і йдуть далі. Підійшли до моря, і пес каже:
— Сідай, Марішко, на мене, я тебе перенесу.
Кішка сіла на пса, й він поплив. За морем побачили великий палац. Кішка каже:
— Ти сиди тут, а я йду за шкатулкою.
Побігла під вікно, присіла і нявчить. А пройдисвіт виглянув і каже:
— Така красна кішка! Пустім її до себе.
Пустили кішку до палацу, дали їй молока. Увечері полягали в постіль, а кішка поряд з ними гуде-муркотить, щоб швидше заснули. Коли вони спали, намочила у молоко хвіст і мазнула ним по губам пройдисвіта, щоб спав ще твердіше. Тоді перегризла в нього на шиї ланцюжок, взяла шкатулку, скочила з нею у вікно й прибігла до пса.
— Ну, тут є шкатулка!
— Давай швидше тікати…
Прибігли до моря. Пес каже:
— Ану, Марішко, дай мені шкатулку.
— Не дам, бо ти упустиш.
— Не упущу, дай.
Пес узяв шкатулку в зуби, кішка сіла на нього й пливуть. Але серед моря псові в рот ударила хвиля — і шкатулка впала. Вийшли вони на берег і почали сваритися, битися — через те кішка до сьогодні сердита на пса, а пес на кішку.
А рибаки зловили рибу, яка проковтнула у морі шкатулку. Розпороли рибу і нутрощі кинули на берег. Кішечка підбігла, почала їх їсти і раптом чує — щось зацоркотіло. Царапнула лапкою — а то їх шкатулка. Прибігла до пса.
— Ну, тут є шкатулка, я її знайшла!
І побігли далі. Прийшли до того мура, де мучився Василь. Кішка швидко видряпалася камінням до дірки і каже:
— Наш царю, тут маєте шкатулку!
Василь відкрив шкатулку.
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую, щоб цей мур розлетівся попід самі хмари.
Так і сталося. Від муру не лишилося ні одного каменя.
Прийшов Василь до царя і каже:
— Ну, няньку, чи ще хочете бачити свою старшу доньку?
— Де би не хотів!
— Ранком її побачите.
Уночі Василь відкрив шкатулку:
— Що наказуєш, наш ґаздо?
— Наказую, щоб мій палац і міст поставали там, де вони стояли, а той розпусник і принцеса, щоб були в постелі.
Лише загучало. Раненько цар зібрався подивитися на свою старшу доньку. Взяв палицю, шаблю і разом з Василем прийшов до палацу. Відчинив двері й бачить: пройдисвіт і принцеса сплять собі в постелі.
— Ну, царю, тепер бачите, хто винен?
Цар шаблею порубав і пройдисвіта, і доньку. А Василеві каже:
— Зятю, даю за тебе молодшу принцесу.
Справили весілля і щасливо жили. Якщо не померли, то живуть і нині.
[1] Петек — верхній вовняний одяг
[2] Погар — склянка
[3] Кочія — карета
[4] Жалива — кропива
[5] Мурник — муляр
