Був собі чоловік, та такий бідний, що не тільки в будень, але й у свято не було чого їсти. А рідня така велика, що й не в кожного багатого така буває: дітей, може, з десятеро, та все такі, як комашня,— дрібненькі. Тільки настарчай грошей та купуй хліба та годуй їх: а тут-то й купило притупило!
От той чоловік купував хліб, купував, а далі, як не стало грошей, пішов він до сусіда, щоб позичив жита,— так і в того обмаль було. От він і каже:
— Будь ласкав, чоловіче добрий, дай хоч на одну, на дві хлібини чого-небудь, поки я розстараюсь на грошенята та куплю собі, а то як не даси, на твоїй душі гріх буде: вся моя рідня з голоду помре.
От сусід дав йому коряк жита; той подякував, узяв і пішов до млина, щоб його змолоти.
Змолов борошно, йде назад, несе в приполі та й каже:
— Господи Боже милосердний, змилуйся надо мною грішним і пошли мені щастя при моїй лихій годині! Коли б я знайшов тепер хоч карбованців два-три, і того було б з мене: все б таки не дав дітям своїм з голоду пропасти! Що ж тут цього борошна, що я сьогодні позичив та змолов? І на одну хлібину не стане.
Розкрив він полу й хотів подивитися, чи справді-таки й на одну хлібину не стане, а вітер як схопиться, як подме, так те борошно й вилетіло з приполу — тільки пола сива зосталась. Став той чоловік та й каже:
— От лиха година! То хоч борошна трохи, та все-таки було, а тепер ні пилинки не зосталось. Що ж я тепер буду робити на світі Божому? Що ж мені вдома жінка та діти скажуть, як я в хату прийду? Треба йти вітра позивати,— може, чи не вернеться хоч те борошно, що вітер забрав, то все-таки буде хоч на раз перекусити жінці та діткам.
Так-то надумався собі та й пішов позивати вітра. Йде та й іде, йде та й іде, аж дивиться: стоїть дід на дорозі, та такий старий та сивий, як молоко, (а то був Бог у чоловічому образі) і питає його:
— Здоров, чоловіче, а куди тебе Бог несе?
— Іду,— каже,— позивати вітра.
— За що ж ти його будеш позивати?
— Та за те, що він мені борошно розвіяв. У мене в приполі було трошки, думав, понесу додому, то буде перекусити жінці та діткам, поки роздобуду більш. Так я розкрив полу, дивлюсь на те борошно, чи багато там його, а він роздув, і пилинки в приполі не зосталось. Оце я йду позивати його: може, як-небудь чи не одпозиваю своє.
— Не одпозиваєш, чоловіче, ти й вітра не знайдеш. Краще вернись додому, та на тобі ось цей столик, то буде з тебе і з твоїх діточок до самої смерті. Як треба тобі буде чого-небудь із’їсти або випити, то скажи тільки: «Столичку, столичку, розвернись, бо я хочу їсти й пити!» Він розвернеться, на ньому буде все стояти, що ти забажаєш із’їсти, чого захочеш. Як нап’єшся, наїсися і скажеш знову: «Столичку, столичку, закрийсь!», то він закриється.
Узяв той чоловік столичка, подякував дідові й пішов собі додому. Йде та й іде, йде та й іде, так уже, сердешний, поспішає, щоб принести його хутчій додому та нагодувати жінку й діточок. Уже так утомивсь і підтоптався, що ледве ноги за собою волочить. Аж застигає його на дорозі ніч. Треба зайти кудись переночувати.
Зайшов він у шинок. Сів собі на лаві, захотілось йому їсти.
— Столичку, столичку,— каже,— розвернись!
Столичок розвернувся, а на ньому і мед, і вино, й усяка страва,— чого тільки душа забажає, те й є. От він наївся, напився, згорнув той столик, поставив під стіною, а сам ліг і спить. Як дорожній чоловік,— міцно спить. А шинкар бачив, що в того чоловіка та такий столик, і підкрався тихенько, поставив свій такий самий, а той узяв заховав.
Уранці прокинувся чоловік, завдав на плечі столик і пішов додому. І не снідав. Думав: «Нехай уже разом із жінкою та з дітками поснідаю в гурті!»
Приніс він той столик додому, поставив посеред хати й каже:
— Ну, тепер, жінко, не будем бідкатися за хлібом до самої смерті. Буде й нам, буде й дітям нашим, буде й онукам, ще й правнукам нашим зостанеться.
— А що там, чоловіче,— питає жінка,— може, гроші знайшов?
— Та не питай уже! Що знайшов, те й знайшов, що Бог дав, то те й є. Збирай лише хутчій дітей, нехай вони стають кругом цього столика, будем снідати. Бо хоч уже й під обіди береться, а я знаю добре, що ще ви й не снідали.
— А що ж би снідали? Хіба ти не знаєш, що й шматочка хліба в хаті не покинув?
— Та ну вже, ну! Годі! Йди ось сюди до цього столика. Діти, ставайте кругом.
Діти поставали кругом, жінка теж сіла, а він і каже:
— Столичку, столичку, розвернись!
Не розвертається столичок. Він знову:
— Столичку, столичку, розвернись!
Не розвертається той столичок! Він узяв сокиру, порубав той столичок і пішов із хати. Пішов знову вітра позивати.
Вибігла жінка з хати:
— Чоловіче, чоловіче! Вернись, вернись!..
Кликала, кликала — нема! Не знати, де й дівся.
А він пішов знову позивати вітра за те борошно.
Йде та й іде, йде та й іде, аж дивиться — стоїть над дорогою, на тім самім місці, дід, та такий же то сивий, такий сивий, як молоко. Та вже не той, що його тоді він стрів. А це був Бог, тільки інший образ прийняв.
— Здорові були, дідусю!
— Доброго здоров’я, сину! А куди ти йдеш?
— Та йду оце позивати вітра за борошно: розсипав мені останнє борошно, на господарстві вже й пилиночки не зосталося! Через нього моя рідня голодна. Так я оце йду позивати його: може, чи не одпозиваю хоч своє!
— Шкода, чоловіче! Не знайдеш ти вітра! Краще на тобі оцю козу та йди додому. Як треба тобі буде грошей, то тільки скажи: «Козо-козо, розсипся!» То з неї так гроші й посипляться, та самісінькі червінці.
От той чоловік узяв козу, подякував дідові і пішов додому. Йде та й каже дорогою:
— Спасибі Богові милосердному, що хоч послав мені вдруге дідуся такого, що не жалує свого добра для мене. Подарував козу, а грошей у мене тепер скільки буде! Господи! Щодня буду загадувати, щоб коза розсипалась грошима!
Ото веде вже ту козу додому та радіє, так поспішає додому, до жінки і діточок. Коли знов його ніч застигла. Зайшов він знов до того шинку на ніч. От він зайшов у хату, ліг сам на лаві, а козу прив’язав коло себе. Ліг спати, та сон не бере його. Все йому з думки не йде, як-то він до жінки прийде з козою і загадає козі розсипатися золотом, самими червінцями.
Захотілось йому, бідному, їсти, а грошей нема й копійки із собою. Встав він з лави й каже до своєї кози:
— Козо, козо, розсипся!
Коза розсипалась грошима. Він узяв, скільки там треба йому було, купив поїсти. Повечеряв як слід і ліг спати. А коза стоїть у головах прив’язана. Шинкар побачив, що така то коза в того чоловіка, та й каже до своєї жінки:
— Дивись, яка коза в цього чоловіка. Треба козу вкрасти!
Як заснув той чоловік, шинкар підкрався, одв’язав козу, прив’язав свою таку саму й ліг спати. Уранці той чоловік встає, бере козу і йде додому.
Приходить додому й каже:
— Ну, тепер, жінко, не журись! Буде що їсти — буде нам, буде й дітям нашим, ще й правнукам зостанеться.
— Годі тобі, чоловіче! Оце, мабуть, другий стіл буде!
— Мовчи-бо, жінко, прошу тебе! Ти тільки стань та дивися, що то із цієї кози буде!.. Козо, козо, розсипся!..
А коза стоїть та кричить: «Не мене, не мене!» І не розсипається. Він знову: — Козо, козо, розсипся!
Не розсипається. Розсердився він. Зарізав козу, а сам пішов знову позивати вітра.
І знов зустрів діда на дорозі, ще старішого. Такий білий, такий білий як сніг.
— Здорові будьте, дідусю!
— Доброго здоров’я, небоже. А куди ти йдеш?
— Йду вітра позивати за борошно: останнє борошно мені розвіяв, у господі і пилинки не зосталося, діти з голоду вмирають. Так я оце позивати, може, чи не одпозиваю хоч своє.
— Шкода, чоловіче! Що вітер забрав, те й пропало! Краще на тобі оці бубончики та вертайся додому.
Забрав той чоловік бубончики і пішов додому. По дорозі знову зайшов у шинок ночувати. Зайшов у хату, ліг на лаві одпочивати, а бубончики повісив коло себе на кілочку. А шинкар уночі ті бубончики взяв і свої повісив.
Уранці той чоловік встає — захотілось йому поснідати. Він думав, що й до бубончиків треба так приказувати, як до стола і до кози, то й вони дадуть їсти й пити. Каже:
— Бубончики, бубончики, розверніться!
Ті бубончики, що в нього над головою висять, і не думають розвертатися. А ті, що в шинкаря були, як розвернулись, як почали того бити по голові та по спині, так він уже кричить:
— Рятуй, рятуй мене, чоловіче! Я тобі верну і столик, і козу, тільки забери собі од мене ці бубончики.
От той чоловік забрав бубончики, козу, столик та пішов до жінки. А тоді саме свята наставали.
— Ну, тепер,— каже,— жінко, будем на Великдень їсти та пити. Слава Богу милосердному, що столик є! Столичку, столичку, розвернись!
Столик розвернувся, а на ньому всього-всього, чого тільки душа забажає!
От він ще до кози каже:
— Козо, козо, розсипся!
Коза так і насипала грошей, та самих червінців. Такі блискучі, що аж горять, аж у хаті так і сяє! Жінка, діти позлазили з печі, поставали кругом того стола та дивуються — що воно за столик такий?
От настало свято. Гроші є, з’їсти є що, а одежини — ні в жінки, ні в дітей, ні в самого нема такої, щоб можна було піти між люди!
Уранці задзвонили до церкви. Устав той чоловік, хотів одягтися в те, що Бог дав, та піти до церкви помолитися. Кинувся, хотів був засвітити, так і вогню нема в хаті. А тут на Великдень і позичати не годиться. Став він коло вікна, та й думає. Коли дивиться — аж перед хатою на горбочку хтось кладе вогонь. Пішов він — аж то дід.
— Христос воскрес! Діду, будьте здорові з празником!
— Воістину воскрес! Спасибі, сину, будь здоров!
— Чи не можна у вас, дідусю, взяти головешки, хоч воно сьогодні такий день, що й не годиться позичати вогню, та нічого робити. Бог простить, коли вже так трапилося! У мене в господі вогню нема, чи ви чули таке?
— Держи, сину, припіл: я тобі насиплю жару.
— Прогорить пола, дідусю!
— Та ні, сину, не прогорить, держи припіл: я тобі насиплю. Та, гляди, неси, та не заглядай у припіл, аж поки не прийдеш до господи.
От той чоловік загорнув той жар у полу і пішов додому. Коли дивиться в хаті, аж то не вогонь, а червінці. Аж тут уже й розвиднілось надворі, і вогню не треба. Пішов той чоловік до церкви помолитися Богові, вернувся додому, пообідав із жінкою та з дітками і посилає їх гуляти.
— Нате ж,— каже,— вам, діточки, хоч по червінцю, коли крашанок нема! Будете й цим забавлятися.
Діти забрали гроші й пішли. Коли дивляться — аж батькового брата діти, а їх би то вже дядька, гуляють. Посідали на вулиці проти сонечка та й граються крашанками. От вони прийшли до дядькових дітей та й кажуть:
— Дайте нам крашанку!
А ті питають:
— Хіба вам мати не давала сьогодні крашанок?
— Ні,— кажуть,— не давала, бо у нас нема!
— А що ж вам мати давала сьогодні?
— Мати дала сьогодні сорочки біленькі, а батько ось що! — каже найменший хлопчик.
Та й показує червінця. А ті діти були розумніші, та й каже один:
— Дай же мені той шажок, то я тобі дам крашанку.
Діти й пооддавали свої червінці, а крашанки забрали та ще й радіють, що в них є таке саме, як у інших дітей. А дядькові діти забрали гроші та й понесли своєму батькові.
— Де ви, діти, взяли грошей?
— Та це, тату, ми попродали свої крашанки.
— Кому ж ви попродали?
— Дядьковим дітям.
— Давайте сюди їх.
Діти пооддавали, взяли ще по крашанці і пішли гуляти знов. А він думає: «Де ж це у мого брата гроші взялись та ще й золоті? Та й багато ж, мабуть, у нього й є, коли дає дітям бавитися. Треба буде сьогодні покликати його із жінкою на обід. Може, він скаже, де він червінців набрав, то й я піду та візьму».
А він уже й так був багатий дуже й ніколи не кликав до себе свого бідного брата на обід.
Ото прийшов брат. Він і питає:
— Де ти, брате, набрав червінців? Скажи мені, нехай і я хоч трохи поживлюсь!
— На перший день празника у мене в господі не було вогню. Так я став коло вікна та й дивлюсь — аж там на горбочку проти моєї хати вогонь. Я й пішов, набрав, приніс додому, аж то не вогонь, а червінці.
— Як дасть Бог дождати того самого дня, піду й я та наберу й собі.
От дождав він Великодня. Стоїть усю ніч надворі та дивиться, чи не горить огонь. Коли це світом так і загорілось на горбочку, на тім, що брат казав. Він побіг хутчій туди,— аж коло вогню сидить дід.
— Христос воскрес, діду!
— Воістину воскрес!
— Позичте вогню, діду!
— Нащо тобі вогонь?
— Та нема чим у господі засвітити!
— Як нема? Дивись,— каже дід,— он твоя хата горить!
Той оглянувся, аж справді вся хата загорілась.
