Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один газда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого.
А мав той газда таку пшеницю на сіяння, що двічі на рік родила. Тільки зжати її ніколи не міг, бо як тільки сходила — якась мара все її випасала.
Каже своїм синам:
— Котрий із вас всокотить пшеницю?
Першим визвався сторожити пшеницю старший син:
— Няньку, я всокочу.
Поклав собі хлопець у тайстрину[1] їжу, вийшов у поле й доглядає пшеницю. Минув день, стемніло. Дивиться: нема нікого. Хлопець сів на траву, положив під голову тайстрину й задрімав…
Уночі прибігла мишка, почала гризти в тайстрі хліб і збудила хлопця. Він одігнав її і спить далі.
Ранком пробудився, дивиться — пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.
— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.
— Не всокотив. Я довго вартував,— й нікого не бачив. А потім ліг на траву й заснув…
Тепер вирішив піти середущий син.
— Няньку, я всокочу пшеницю.
Хлопець узяв у тайстру хліба, солонини і пішов у поле. Минув день, настала ніч. Біля дванадцятої години хлопцеві захотілося спати. Сів на траву, поклав тайстрину під голову й заснув… Прибігла мишка й почала хліб гризти. Він прутиком одігнав її, ліг і спить далі.
Ранком пробудився, дивиться: пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.
— Ну, чи всокотив ти пшеницю — питає батько.
— Не устеріг. Я нікого не бачив, сів на траву й задрімав…
Тепер хоче йти стерегти наймолодший син, дурнякуватий.
— Няньку, я всокочу нашу пшеницю. Увидите!
Старий аж розгнівався:
— Не всокотили твої брати, що розумні. А де ти, дурний, всокотиш!.. Тобі нічого й братися за таке діло…
— Лиш ви мене пустіть.
Отець махнув рукою:
— Та йди…
Поклав хлопець у тайстрину хліба, солонини, кинув через плече рушницю і пішов у поле. Розпалив собі ватру, вирізав прутик, зробив рожен, настромив на нього солонину, пече, мастить хліб і смачно закусує…
Прибігла мишка й каже:
— Дай і мені хліба.
Хлопець кинув їй хліба, ще й намастив солониною.
Мишка вхопила хліб і понесла. Через пару хвилин вернулася і просить:
— Дай мені ще хліба, бо у мене є маленькі діти, вони теж голодні.
Хлопець відломив добрий окраєць хліба, намастив солониною і подав мишці.
— Неси своїм діточкам, най не голодують.
Мишка понесла… Через якісь хвилини вернулася й каже:
— За те, що ти не пошкодував мені й моїм діточкам хліба, я тобі буду на помочі… Ти прийшов сторожити пшеницю?
— Айно.
— Її пасе кінь. То вітровий кінь. О дванадцятій годині напустить на тебе такий сон, що мусиш заснути…
— Ба, що робити?
— Слухай, що тобі скажу. Лягай спати одразу. А опівночі я прийду й розбуджу тебе. А тепер ходи, покажу тобі, звідки кінь починає пасти пшеницю…
І повела його на те місце.
— Тут мусиш викопати яму — таку, аби тебе з неї не видно. Нагорни на яму найбільше пшениці. Кінь прийде пасти, ти висунеш руку та й схопиш його за кантар[2]. Кінь тебе спитає: «Що ти від мене хочеш?» — «Нічого не хочу, лише тебе!» — скажеш.
Хлопець ліг спати і заснув. Опівночі прибігла мишка, пошкрябала його за вухо:
— Вставай і йди в ту яму, бо зараз прийде вітровий кінь…
Він швидко встав й побіг у яму. Чекає.
Раз чує: придуднів вітровий кінь. Став, роздивився і почав пасти пшеницю. Побачив у купці багато пшениці й подибав туди. А то було над ямою.
Хлопець приготувався, тихо витяг руку і схопив його за кантар.
Кінь проговорив людським голосом:
— Що від мене хочеш?
— Нічого не хочу, лише тебе!
А то був такий кінь, що де загадати, туди понесе.
— Ну, якщо ти лише мене хочеш,— каже кінь,— то бери з мене кантар… І коли тобі треба буде десь поїхати, потряси цим кантарем, і я нараз з’явлюся перед тобою.
Хлопець узяв кантар, вернувся додому.
— Ну, чи всокотив пшеницю?— питають його батько і брати.
— Всокотив!
— Не може бути…
— Не вірите, то йдіть, подивіться.
І вони поспішили на поле. Дивляться: справді пшениця стоїть не попасена, любо на неї глянути.
І дуже дивуються:
— Як ти міг уберегти пшеницю?
— Як бачите.
— А хто пас пшеницю?
— Кінь.
— Який кінь?
— Такий, що з моря виходить. Як вийшов із моря, я стрілив із пушки[3], і він утік назад,— пожартував хлопець
Минуло пару днів. Наймолодшому братові не сидиться дома. Хоче іти світом. Потряс кантарем, нараз з’явився кінь.
— Що потребуєш, газдо?
— Хочу поїхати у світ.
— Ну, сідай на мене… Я тебе понесу, айбо ні на кого й ні на що не дивися, ні до чого не прислухайся.
Сів на коня і їде. їде, і приїздить до одної кирниці… На землі заблищало золоте перо.
Хлопець загойкав:
— Йой, яке прекрасне перо!
Кінь проговорив:
— Що я тобі наказував? Ні на що не дивитися!
— Чи брати те перо?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда… Хлопець скочив з коня, взяв перо. Знову сів на коня
і поїхав далі. їде, їде. Приїхав до моря. І заблищав на березі діамантовий камінь.
— Йой, який прекрасний камінь!— загойкав хлопець. Кінь проговорив:
— Ти знову забув про мій наказ!
— Чи брати той камінь?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда. Хлопець узяв каменя і скаче далі. їде, їде. Раз на землі заблищав волос.
— Йой, який прекрасний волос!— загойкав хлопець. Кінь проговорив:
— Ти справді забув про мої слова?
— Забув… Чи брати той золотий волос?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда. Хлопець узяв золотий волос і поїхав далі. їде, їде.
Приїхав у державу поганого царя. Тут його взяли у полон. Коня заперли у хліві, а хлопця повели в кімнату, де жили триста писарів поганого царя…
Хлопці-писарі щовечора показували цареві своє письмо. Цар дивився і хвалив того, хто найкраще написав.
А наш хлопець перед тим, як мав іти з письмом до царя, забився в куток, аби його не було видно, і теж писав… А писав він золотим пером.
Цареві дуже полюбилося його писання.
— Бачите, ви тумани! Цей хлопець молодий, а вже як гарно пише!
Писарі розсердилися на хлопця й дорадилися, що будуть за ним слідкувати. І дослідили, що хлопцеві діамантовий камінь світить, а золоте перо пише!
Коли знову понесли своє писання до царя, цар похвалив хлопця, озвався один із писарів:
— Той молодий хлопець не своєю рукою пише!..
— А як?
— За нього пише золоте перо!.. Ану візьміть від нього перо, то побачите, що й так не напише, як ми.
На вимогу царя хлопець мусив віддати перо й дуже зажурився. Зайшов у хлів до коника.
— Чого ти журишся?—питає його кінь.
— Де би я не журився, коли поганий цар взяв від мене золоте перо… Чим тепер писати?
— Чи я тобі не говорив, щоб ти нічого не піднімав!
— Та що робити?
— Не журися… Будеш писати отим золотим волоском!
І хлопець знову написав найкраще.
Поганий цар чудувався і кричав на писарів:
— Тумани ви, осли! Цей хлопчик молодий, а пише краще за всіх вас!
Писарі ще більше розгнівалися на хлопця і знову слідкують за ним…
Коли поганий цар перевіряв писання, один писар сказав:
— Той хлопець і тепер не своєю рукою пише.
— Як не своєю? А чим?
— Золотий волос за нього пише.
І цар дав наказ принести золотий волос.
Хлопець пішов у хлів.
— Що журишся, ґаздо?— питає кінь.
— Де би не журився, коли поганий цар узяв від мене і золотий волос… Що тепер робити?
— Ну, не журися… Діамантовий камінь буде тобі світити й писати…
І хлопець знову написав найкраще. Понесли писання до поганого царя, а він на писарів:
— Ну, бачите, тумани? Ви набрехали на хлопця. Тепер у нього вже не є ні золотого пера, ні золото волоса, а написав найкраще.
Писарі аж волосся на собі рвуть, такі сердиті. І всі дивляться за хлопцем.
На другий день цареві доповіли:
— Хлопець не сам пише…
— А хто за нього пише?
— Йому допомагає діамантовий камінь.
І поганий цар дав наказ принести той камінь.
Хлопець залишився без золотого пера, золотого волоса й діамантового каменя і дуже зажурився. Пішов до свого коника й опустив голову.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би я не журився, коли поганий цар узяв від мене й діамантовий камінь…
— Не журися. Якось буде…
І камінь вчинив так, що писання хлопця й тепер було найкраще. Цар кричить на писарів, соромить їх.
— Пресвітлий царю, раз хлопець такий мудрий, най принесе тобі ту качку, що з неї це золоте перо, сказав найстарший писар.
— Та де ота качка?
— Він має знати, бо він мудрий…
І поганий цар наказав хлопцеві принести золоту качку. Як ні — голова не його!
Хлопець дуже зажурився. Прийшов у хлів до коника.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би я не журився, коли поганий цар наказав принести ту качку, з якої я знайшов золоте перо.
— Ну, не біда… Збирайся в дорогу. їдемо за золотою качкою.
Хлопець сів на коня, приїхав у державу другого царя. Каже кінь:
— Зараз зайдеш у хлів і увидиш дуже красну клітку. В тій клітці є золотокрила качка. Але над кліткою висять дзвінки. Щоб ти їх не рушив, бо задзвонять, і цар почує у своїй палаті… Я нажену на сторожів сон, тоді й візьмеш качку.
Хлопець пішов у хлів, тихенько відкрив клітку, взяв золотокрилу качку. Кінь під воротами чекав.
— Швидко сідай на мене, і тікаймо, бо буде біда!
Хлопець скочив на коня і вихорем помчав до поганого царя.
Цар дуже зрадів золотокрилій качці й похвалив легіня.
А старший писар, що готувався на міністра, знову думає, як би знищити хлопця. Раз каже:
— Той, котрий приніс золотокрилу качку, може принести й дівку, що з неї цей золотий волос.
Цар покликав хлопця і наказує:
— Як не приведеш мені ту дівку, що з неї цей золотий волос,— голова не твоя!
Смутний, прийшов хлопець до свого коника у хлів.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би я не журився, коли поганий цар дав мені наказ привести ту дівку, що з неї золотий волос.
— Не журися, збирайся в дорогу. Наперед зайди до поганого царя і попроси від нього такий корабель, що пливе проти течії. Най зробить той корабель так, щоб можна зайти в нього, а вода аби не запливала. В кораблі мусить бути музика, їжа, пиття на три місяці, бо попливемо аж у Червоне море… І ще нехай покладе у корабель красну одіж для двічат, красні топанки[4], чоботи, персні, дзеркала…
Хлопець усе передав цареві.
Поганий цар узявся до роботи. Дав оголосити, що потребує доброго майстра і, як побудує такий і такий корабель, озолотить його.
З’явився мудрий майстер, що зробив корабель.
Усе було готове, і цар покликав хлопця:
— Ну, тут маєш, що просив. Я твою просьбу виконав. Тепер ти мусиш сповнити наказ… Як ні — голова не твоя!
Хлопець сів у корабель, рушив у дорогу. Довго плавав корабель, доки дійшов до Червоного моря. Став коло замку золотоволосої принцеси, і хлопець виклав на берег товар: прекрасну одіж, взуття, персні, дзеркала…
Раз лиш прибігла служниця золотоволосої дівчини й купила собі плаття. Принесла додому і показує своїй господині.
— Де ти усе купила?
— Там, на березі, якийсь купець з далекого краю на кораблі приплив і привіз усячину: одіж, взуття, персні, дзеркала…
— На гроші, йди купи й мені!
Служниця побігла до хлопця і каже:
— Продайте ще одне красне плаття моїй цариці.
— Скажи своїй цариці, що мусить сама прийти й вибрати собі… Лише спіши, бо мені ніколи чекати…
Служниця вернулася й передала слова купця.
— Мені не хоче продати. Мусите самі піти на берег й вибрати собі плаття.
Золотоволоса принцеса зібралася й пішла купувати собі красне плаття. А хлопець тим часом виклав усе, що мав найкраще. Коли дівчина побачила одіж, чоботи, персні — аж очі їй розбіглися. Все би хотіла приміряти й купити. А він каже:
— Там, у кораблі, є ще краща одіж. Я вас прошу зайти в корабель…
Золотоволоса погодилася. Зайшла в корабель, а там — дива! Не може надивитися. Примірює, дивиться у дзеркало — її не помітила, як корабель рушив і поплив у море…
Схопилася тоді, коли були вже серед моря. Витягла своїх триста ключів, кинула у море і смутно сказала:
— Най би ти віз мене собі, але ти мене везеш поганинові.— І гірко заплакала.
Поганий цар уже чекав їх. І коли побачив золотоволосу дівчину, нараз підбіг до неї, хотів поцілувати. Та вона не далася:
— Тоді буду твоя, як привезеш мій золотий замок.
— Та хто може привезти твій золотий замок?
— Той, котрий і мене привіз…
Поганин цар покликав хлопця й каже:
— Ти сповнив мій наказ. Тепер мусиш привезти і й замок. Як ні — голова не твоя!
Зажурився хлопець і прийшов до коника.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би я не журився, коли поганий цар хоче, аби я привіз сюди і замок золотоволосої принцеси.
— Ну, збирайся в далеку дорогу.
Сів хлопець на коня, й летять через поля, через гори й ліси. Приїхав до Червоного моря. Кінь заіржав, і з води з’явився риб’ячий цар.
— Чого тобі треба?
— Треба, аби замок золотоволосої принцеси поставився коло поганого царя.
Риб’ячий цар свиснув, і збіглося стільки чортів, як трави. Вхопили той замок і понесли до моря, до палацу поганого царя…
Поганий цap пробудився ранком і думає, що так засвітило у його вікно. Виглянув, а то золотий замок. Зрадів і побіг до золотоволосої принцеси.
— Ну, тут є твій замок! Чи будеш моєю?
— Ще ні. Коли мене везли на кораблі, я кинула в море триста ключів від замка.
— Та хто може знайти ті ключі?
— Той, котрий міг принести замок.
Покликав цар хлопця і наказує:
— Ти мені служив вірно, послужи іще раз. Знайди й ключі від сього замка!
Задумався хлопець і прийшов до коника.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би не журився, коли поганий цар наказав знайти і принести ключі від замка.
— Збирайся в дорогу…
Сів хлопець на коня, й рушив знову за Червоне море. Кінь заіржав, із води з’явився риб’ячий цар:
— Що ти хочеш?
— Хочу ті ключі, що їх золотоволоса дівка кинула в море.
Риб’ячий цар свиснув, і всі риби збіглися:
— Ви бачили такі й такі ключі?
— Ми не бачили.
Але одна риба, що припливла запізно, каже:
— Я бачила.
— Неси!
І риб’ячий цар передав ключі від замка.
Хлопець сів на коня, і вернулися до поганого царя. Цар зрадів ключам і нараз побіг до золотоволосої:
— Ну, тут маєш ключі!
— Я ще хочу і свою худобу!
Поганий цар покликав хлопця й каже:
— Мусиш пригнати всю худобу золотоволосий!
Задумався хлопець і прийшов до коника. Розповів йому, що наказав цар.
— Ну, сідай на мене!
Полетіли. Коло Червоного моря паслася худоба. Кінь порадив:
— Той, найбільший віл,— то голова череди. Мусиш підкрастися й зняти з нього кантар.
Хлопець підкрався, зняв кантар.
— А тепер тікаймо!
Почали тікати. Хлопець махає кантарем, а віл і всі корови за ним біжать.
І так привели стадо.
Цар зрадів, коли побачив золоторогих корів.
— Тут є твоя худоба!— І він хоче поцілувати дівчину.
Але вона каже:
— Ні, ще треба здоїти корови, напарити молока і дати гарячого напитися хлопцеві.
Поганий цар думає: «Це добре… Знебудуся слуги, і не потрібно буде нічого платити». І покликав хлопця:
— Мусиш напитися кип’яченого молока!
Аж тепер зажурився хлопець. Прийшов у хлів до коника.
— Ну, що знову журишся?
— Так і так…— і хлопець розповів.
— Скажи поганому цареві, що як будеш пити молоко, най тобі дозволить зі мною поговорити. Мене приведуть до котла з молоком, я тричі оббіжу котел, хухну на нього, і молоко вчиниться таким, що можна буде пити.
Так і було… Хлопець став коло котла і проговорив:
— Пресвітлий царю, дозвольте мені ще поговорити зі своїм вірним коником.
Цар наказав привести коня. Привели коня, а той тричі оббіг котел, хухнув на молоко. Хлопець узяв черпак, напився і став ще дужчим, як був доти. Підняв котел і приніс цареві:
— Наказ виконано!
— А тепер, царю.— каже дівка,— ти напийся молока і теж станеш дужим. Тоді буду твоя!
Поганий цар подумав: «Ну, раз хлопцеві не сталося нічого, то й мені не станеться». Черпнув молока, напився і… впав мертвий.
Дівчина підбігла до хлопця і поцілувала його.
— Ти мій!..
І хлопець залишився в тому царстві. Завів нові порядки, дав добре життя людям. Від старого батька привіз тої пшениці, що двічі на рік родить, роздав її газдам, і ті почали сіяти, добрий урожай збирати.
А наш хлопець ще й тепер любить свою золотоволоску.
[1] Тайстра — сумка, торба
[2] Кантар — вуздечка
[3] Пушка — рушниця
[4] Топанки — черевики
