Був собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина,— не дає бог.
От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли в його коні в болоті. Вже він і сяк, і так з ними тягався, вже і так — нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:
— А чи даси,— каже,— що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.
— Що ж,— каже цар,— в мене є найлюбішого і наймилішого — жінка?
— Ні,— каже,— не жінка. Я жінку не хочу!
— Так, може, хату тобі подарувать?
— Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти,— каже,— його не знаєш, що воно в тебе єсть.
— Ну, каже цар,— коли і я не знаю його — бери.
— Та ще,— каже чорт,— мені не зараз його і оддай, а тільки через десять років.
— Та добре вже, добре — чом!
А того не знає, що жінка в його давно вже заважніла, і що бог йому сина дав.
— Так запиши ж,— каже чорт,— своєю кров’ю, що ти мені даєш.
— Як же я,— каже цар,— запишу тобі?
— А от як! — каже.— Візьми та вріж мізинного пальця то й запишеш!
От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…
— Їдь же,— каже,— тепер додому!
Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють.
Він так і впав на порозі:
— Сину мій,— каже,— орле мій, не мій же тепер ти!
— Чом же він не твій син? — пита цариця. — Хвалить бога,— каже,— що діждали! Як мій сии, так і твій!
— Ні, не мій він і не твій,— каже цар.— Я вже його чортові оддав і записав.
От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:
— Я ще,— каже,— буду просить і молить бога, може, ще і одмолю його.
— Ні,— каже цар,— не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.
От тоді цариця бачить, що-що, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.
А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по годах, а по часах, як з води йде. За п’ять год так виріс — зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.
І каже тоді своєму батькові цареві:
— Поставте,— каже,— мені хату особливе[1]. Я буду там жить і богові молиться, щоб освободив мене бог, бо я вже,— каже,— і сам знаю, що я не ваш.
Цар і цариця плачуть:
— Боже наш,— кажуть,— боже, що ми наробили! Але хоч не йди од нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться — надивимось за чотири роки.
— Ні,— каже, аж розсердився,— коли вже ви так наробили, так постройте мені хату!
Так що цар мусив построїть. І вже як построїв — все він, син той, там, все там: все чита і богу молиться, а до батька і до матері і не здума.
Прийдуть іноді ті плачучи:
— Ти б,— кажуть,— хоть би коли-небудь до нас хоть би навідався.
— Ні,— каже,— заразом,— каже,— прийду!
От він там живе, чита і богу молиться, а тим часом і года вийшли…
Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя:
— А де ти,— каже,— свого сина дів? Оддай, що подарував!
І стріху йому дере.
— Та одчепись,— каже,— чорте, у мене нема сина!
Чорт розсердився, налітає і хату валяє:
— Оддай,— кричить,— що подарував!
А до сина не йде.
От цар бачить тоді, що треба, мовляв,— іде до сина і гірко плаче:
— Іди вже,— каже,— сину, бо чорт і хату мені валя.
— Добре,— каже син,— піду. Спитайте тільки, куди ж іти — сам прийду.
І почав одягаться. А тут чорт і прилетів:
— А що ж,— каже,— чи буде він іти чи ні?
— Куди ж йому іти? — пита цар і гірко плаче.— Він сам,— каже,— прийде.
— А просто в пекло нехай іде,— каже чорт.
От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.
— Коли ж, мій сину, ти вернешся? — пита цариця, вбивається,
— Не питайте,— каже. Тільки і сказав.
— Лучче б,— каже та,— було мені тебе закопати! 1
От і пішов той син, пішов, все йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.
— Добридень вам,— каже,— бабуню!
— Здоров,— каже,— сину! Куди тебе бог несе?
— А куди,— каже,— мене бог несе? В лиху годину!
— Ні, сину, то не в лиху годину.
— А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.
— Пораджу, сину! Я се вже давно знаю, що тобі буде. Іди,— каже,—сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ зіноваті[2] над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.
— Послухаю,— каже,— бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!
— От ти візьмеш,— каже дальше та бабуся,— та і сядеш під тією зіноваттю і сидітимеш, поки що не прилетить. Там,— каже,— прилетять попереду дві діви купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побач, що вона тобі буде казать та тебе порадить! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже,— то, може, вона тебе висвободить.
— Добре, бабусю,— каже той,— усе зроблю, як скажете.
І прощається з нею.
От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ зіноваті над водою, як бабуся казала.
— Се ж він,— каже,— той кущ зіноваті, що вона казала. Се ж він!
І взяв і сів та й сидить.
Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:
— Ходім,— кажуть,— сестро, разом!
— Не з вами,— каже,— прийшла, но з вами і піду!
От ті взяли та й полетіли собі, а той і дума:
«Коли б же мені,— каже,— вкрасти оту одежу і ті крильця».
(А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.)
А далі і дума: «Що б то я,— каже,— і за молодець був, щоб не вкрав!»
І як задивилась та, взяв та і вкрав, та і сидить мовчки.
Викупалась і вона, і вилазить з води. Коли подивиться — аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.
А далі й говорить:
— Хто взяв одежу — обізвись! Якщо старий,— каже,— то будеш за батька. Як не дуже старий — будеш за брата, а як молодий — будеш за рідного чоловіка!
— Я,— каже,— взяв!
— Та кинь же! — каже.
— А ти ж мені слово справдиш?
— А справджу, тільки хто ж ти такий — чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?
— Я хочу тільки за чоловіка! — одказує він.
(Подобалась, бо дуже гарна була.)
— Ну, будь же мені і за чоловіка.
І він кинув її одежу, а крильця собі зоставив.
— Чом же ти,— каже,— крилець мені не кинув?
— О, яка ж бо ти розумна! — сміється він.— Ти хочеш мене підмануть.
— Ні, я тебе не підману!
— Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи підманиш, чи ні, а тоді і крильця оддам.
От вона тоді вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:
— Куди ж ти,— каже,— ідеш?
— Та іду! Хто його зна,— каже,— куди, хто його зна й чого.
— Та може-таки,— пита,— знаєш куди?
— Та так і так. До чорта,— каже,— іду в пекло.
— О,— каже,— знаю ж до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.
— Та порадь же мені, куди мені іти.
— Добре, дай же мені попереду крильця!
Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.
— Ні,— каже,— попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді оддам.
Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:
— Слухай же,— каже,— тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька одможешся. А не будеш слухаться, то нічого по поможеться, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька,— каже,— три хати в дворі — моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.
І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.
— А мені,— каже,— дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.
Він оддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.
Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи не довго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.
А. вона вже його і вигляда.
— Ну,— каже,— добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки,— каже,— підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.
От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.
— Здоров,— каже,— був!
— Здоров, здоров! А чого ти,— каже,— так довго до мене не приходив?
І, побачивши, що той з правого боку заходить:
— Бач,— каже,— я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш те діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за сю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умиться. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!
Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись.
«Як же,— дума,— мені за одну ніч та таку криницю зробить!»
І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:
— Іване,— каже,— серце моє кохане! (Іваном його звали.) — Чом ти такий смутний, невеселий?
— Як же,— каже,— мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!
— Яку ж він тобі роботу загадав?
— Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і вранці завтра води приніс умитися.
— Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я сю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень,— каже,— та спи. Усе добре буде.
— І все,— каже,— не буде мені спаться, бо знаю, се не зробиться.
— Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.
От він і ліг тоді спать, і чи спить він чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне — так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм сю загадку:
— Глядіть же,— каже,— мені, щоб отут серед двору криницю за сю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, щоб як і на світі нема! І щоб вранці принесли мені умиться!
— Добре, добре,— кажуть чорти.
І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.
— От добре,— каже, взяла в їх воду.— Прийдете,— каже,— до мене ввечері.
А до його:
— Іване,— каже,— серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько в вікно вигляне.
— Та де там та криниця, коло чого я походжу? — каже той, лежачи.
— Та от,— каже,— і водиця і, ще поперед батька вмиєшся.
Встав Іван, виглянув у вікно — справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці — постукує.
Аж і той батько виглянув у кватирку.
— Іди вже, Іване, серце моє кохане,— каже жінка, побачивши батька,— неси воду — батько встав.
Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідком за ним.
Прийшов Іван до батька:
— Добридень,— каже,— вам!
— А що, чи справився?
— Авжеж справився. От і вода.
— Ну, добре ж,— каже,— лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.
Вертається Іван, а та вже і дома. Знову пита:
— Іване,— каже,— серце моє кохане, а що батько казав?
— А що ж казав? Отак і отак казав…
— Ну, добре ж,— каже,— лягай, а вечором знову підеш.
І як стало вечоріть — «іди!» — каже.
Пішов знову Іван. Прийшов.
— Здорові,— каже,— були.
А той ведмідь[3] (?):
— Здоров, здоров,— каже. — Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись — ліс.
Той дивиться в вікно — ліс. Може, той, що він через його йшов.
— Отже,— каже,— гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!
Наказав, аж зажурив того Івана.
— Як же,— каже,— не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, тяжко зітха.
— Іване,— каже,— серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?
— Як же,— каже,— мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав та ще таку, що хто його зна, як її зробить!
— Та я сю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і щоту нема.
— Глядіть же,— каже,— щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс — щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світа принесли!
— Добре! — кажуть.
— Глядіть же мені!
І пішла у хату.
А ті, як ухопляться: той руба, той деревню вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.
— Іване, серце моє кохане, вставай,— каже,— та булку неси!
— Та чи вже ж вона єсть? — пита той.
— Авжеж єсть! Он, подивись, де був ліс…
Встав той, подививсь — скільки гляне: пшениця. «Оце!» — дума.
І пішов до батька з булкою.
— А що,— каже,— а чом ти так довго не приходив?
— Якже,— каже,— скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не вхопиш.
— Та за се, що правда, то правда… Ну, а зробив же, єсть булка?
— Авжеж зробив! От і вона.
«Ну,— дума чорт,— і се ж не абиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.
— Бо ти,— каже,— певно, натопився — се велике діло!
А велить прийти на другий день вечором.
— Добре,— каже Іван,— прийду.
«Певно,— дума,— таке вже загада, що і зробить не можна!»
— Іване, серце моє кохане,— зустріла жінка,— чого ти такий сумний?
— Як же,— каже,— мені не бути сумним, коли отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.
— Не сумуй,— каже,— я се вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.
— Тільки,— каже Іванові,— тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.
(Отобто, як батько спита: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім — знову. Поки-то довідаються!)
Так вони порадились і втекли.
А батько ждав, ждав на другий день ввечері — не йде.
— А чом ти, Іване,— гука — не йдеш до мене?
А слина йому:
— Зараз! — каже.
Той попождав, може, до півночі, знову гука.
— Зараз! — знову йому слина. І так його поповодила, аж розсердився.
— Підіть,— гука на других дочок,— та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!
— I вже,— кажуть ті, збігавши,— нема й його, нема й її!
«Ну,— дума чорт, аж здивувався,— я,— каже,— хитрий, а се ще хитріший од чорта!»
— Підіть же,— каже,— доженіть їх, то я обох з’їм!
От ті дочки і побігли. Ті за сутки бог зна де стали, а вони таки почали доганять.
От ті оглянуться — коли женуться.
— Ой лишенько ж,— каже жінка,— женуться, що ж нам робить!
— А хто його зна,— каже,— що робить!
— Ну, слухай же,— каже,— я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.
От вона стала церквою — така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він — попом, і ходить по церкві.
От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.
— Чи чуєш ти,— питають,— попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?
А той і обзивається, а до їх не оглядається:
— Бачив,— каже,— як оця церква строїлась, а мене попом наставляли, то бігли.
— Еге-ге,— кажуть,— коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!
От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли.
Вернулись вони, а батько пита:
— А нікого ж,— пита,— не бачили?
— Чом не бачили? Бачили,— кажуть,— серед степу церкву — така стара, аж порохня сиплеться. І в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так,— каже.
— Е,— каже батько,— так то ж самі вони, чом же ви їх не били? Біжіть же,— каже,— знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.
От ті побігли і прибігають на місце — коли нема ні церкви, ні попа — чисто, мов там нічого і не було.
— Мабуть же, то вони! — кажуть.
І побігли дальше доганять.
А ті вже бог зна де стали!
Коли оглянуться — знову женуться.
— Ох, лишенько ж,— каже,— що його робить!
— Ну, слухай же,— каже,— я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.
От і стала вона пшеницею — такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.
Коли вони і прибігають,
— Дідусю, голубе,— кажуть.— Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?
— Чому не бачив,— каже,— бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.
— Еге-ге ж! — кажуть.— Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла — і яка ж то хороша! Пора і жать, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!
І вернулись.
А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.
— А що ж,— пита,— догнали?
— Ні,— кажуть,— не догнали.
— А нікого ж не бачили?
— Ні, бачили. Серед степу пшениця — і така ж то хороша-хороша! І сторож.
— А не питали ж у його? — каже батько.
— Чом не питали? Питали. Так і так,— каже.
— А то ж,— каже,— він і есть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну,— каже до жінки,— стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то сі нічого не зроблять.
— Чи бігти,— каже стара,— то й бігти.
І побігли.
Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:
— Ой,— каже,— мабуть, тепер вже пропадемо — батько і мати женуться. Що нам робить?
— А що нам робить, хто його зна що!
— Ну, слухай же,— каже,— я стану водою, а ти селехом[4]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!
І стала річкою — і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він — селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»
От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти — нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така,— каже,— заляж на три годи каменем!» — Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.
Пішли вони і доходять вони до того города, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:
— Ну, гляди ж ти мені,— каже,— з ким хоч цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я,— каже,— батьків і материн гріх спокутую — на три годи каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди не розпорюй її, поки я не прийду. Оце,— каже,— буде тобі на пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її — на хату закинь на горище.
От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов і приходить — і, господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися — так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.
— Ти,— кажуть,— гордий став!
А менша дядькова сестра:
— Чом же ти,— каже,— зо мною не хочеш цілуваться? — Плаче.— Хіба,— каже,— ти мені не брат, або я не така, як другі?
Так він неначе того і не чує.
От вона взяла та нищечком тоді ззаду прикралась і поцілувала…
Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці — і де був, і як утікав, а об чім і розказував.
От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже год пройшов, два, або більше).
— Сину,— каже,—то й пора вже тобі жениться,
— Якщо пора,— каже,— то й пора. Шукайте, забув…
Батько й найшов йому таку гарну!
(Де, пак, щоб за царенка, та не гарду!)
Стало весілля.
А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла в город та і злізла на вербу над криницею — може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці — така хороша-хороша!
Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю,— а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
— Тьху,— каже,— біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!
І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну,—дума,—тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.
Пішла, коли і стрічається з дівчатами.
— А що тут,— пита,— дівчата, чуть?
— Та що,— кажуть,— у пас чуть? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.
— Жениться, весілля?
— Еге!
— А де ж вони живуть, ті ваші царі?
— А отам,— кажуть,— і там…
— Спасибі ж вам,— каже,— прощавайте, бо мені ніколи.
І хутенько туди.
Прибігла — весільні гості. Царенко ходить по хаті — її не пізнав.
Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
— Чи не можна б, будьте ласкаві,— пита у цариці,— зробить пару голубків і пустить у хату?
— Чом не можна? — кажуть.— Можна.
От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:
— Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?
— Знаю,— каже голуб.
— А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?
— Знаю!
— А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три годи каменем?
І так та голубка все пита голуба, і як дійшла: «А знаєш ти,— каже,— що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» — як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці — усе згадав, пізнав — обніма її, цілує…
— Се ж,— каже,— моя жінка! Се ж отака і така!
Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли — відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.
