Про царя, у котрого одне око плакало, друге сміялося, і про трьох його синів

Жив раз цар, у котрого одне око плакало, а друге сміялося. Той цар мав трьох синів.

Сини межи собою говорили:

— Ба чого то в нянька одне око плаче, а друге сміється ?

— Треба його спитати.

І старший брат зайшов до батька:

— Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?

Цар вихопив свою шаблю, що висіла на клинку,— й на сииа… Той налякався й вибіг.

— Ну. що сказав? — питаються брати.

— Заходьте самі — дізнаєтеся.

Пішов середущий:

— Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?

Цар схопив шаблю — і на сина. Той напудився і втік.

Тоді пішов молодший, котрого брати держали за дурня.

— Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?

Цар вихопив із клинка шаблю — замахнувся й на нього. А той стоїть спокійно — і оком не кліпне. Батько опустив шаблю, сів на місце й каже:

— Ну, раз ти такий смілий, то тобі скажу. Я дуже хворий. Чиряки покрили моє тіло… А на такій і такій горі є цілюща криниця. Якби дехто із тої криниці приніс води і помив моє тіло, я став би здоровий. Але ніхто не може принести тої води, і я мушу вмирати. Тому одне моє око плаче… А друге сміється, бо я маю ще якусь надію…

Хлопець дуже пожалів нещасного батька і каже:

— Няньку, не журіться. Ми принесемо вам тої води.

Брати його чекають — хотіли би знати, що батько сказав. Коли вийшов, нараз приступили до нього:

— Ну, що? Що?

— Так і так… — розповідає хлопець.— Наш нянько в біді: його тіло вкрили страшні струпи, і лиш вода з цілющої криниці, що на Скляній горі, може допомогти. Треба принести нянькові тої води.

Першим узявся за це діло старший. Йому дуже хотілося стати престолонаслідником, а відчував, що батько передасть престол тому, хто доведе свою відданість. Осідлав коня і рушає в дорогу.

— Скільки днів тебе чекати? — питають брати.

— Тридцять днів. Один місяць…— відповів їм старший.

Їде, їде, їде. І зустрів на дорозі нещасну жебрачку — без ніг і без рук. Бабка просить-молить:

— Подайте дещо бідній…

Він накричав на неї:

— Та як ти смієш зупиняти на дорозі принца?

Бабка йому каже:

— Ну, їдь, їдь… Якою дорогою їдеш, такою б і походив…

Принц потрапив до одного міста і став перед будинком, з якого світилося. Подзвонив на брамі у дзвінок. Вибігла мила дівчина:

— Слухаю вас, пане!

— Чи приймете на ніч?

— Та де би ні, прошу…

І дівчина відчинила браму, повела його в парадну кімнату, а коня прив'язала у стайні.

Принцові на стіл поставили вечерю. Він швидко поїв і сів до дівчат, які грали в карти. Ті спочатку дали йому виграти, та скоро він програв усі гроші, коня, ще й одежу, яку мав на собі Кинули ще раз карти — і принц програв знову.

— Плати! —кричать на нього.

А у принца — ні копійки. І кинули його за борг у темницю.

Чекають дома місяць, чекають два, а він не вертається.

Осідлав коня середущий брат і рушає в дорогу.

— Скільки днів тебе чекати? —питає молодший.

— Місяць. Один місяць.

Їде, їде, їде… І зустрічає на дорозі ту саму жебрачку — без ніг і без рук.

— Паночку, подайте дещо бідній…

— Як ти смієш говорити з принцом? — закричав на неї царський син.

Тоді вона каже:

— Ну, їдь, їдь… Якою дорогою їдеш, такою б і походив.

І середущий брат потрапив у те саме місто та й став

перед будинком, з якого світилося. Подзвонив біля брами. Вибігла мила дівчина:

— Слухаю вас, пане!

— Чи приймете на ніч?

— Приймемо, прошу…

І дівчина відчинила браму, повела його в парадну кімнату, а коня прив’язала у стайні.

Принцові швиденько принесли вечерю. Він поїв, напився і сів до дівчат, що грали в карти. Ті спочатку дали йому виграти, а потів викартяли в нього всі гроші, коня, ще й одежу, яку мав на собі. Грають далі — і принц програв знову.

— Плати! — кричать на нього.

А в принца — ні копійки. І його теж кинули за борг до темниці.

Дома чекають місяць, чекають і другий, а його нема.

Збирається в дорогу молодший. Каже батькові так:

— Не знаю, коли повернуся, але принесу вам цілющої води.

Та й поїхав. І він у дорозі зустрів жебрачку.

— Паночку, подайте дещо бідній…

Хлопець сягнув рукою в кишеню, вийняв жменю грошей і віддав жебрачці. Плеснув коня — подорожує далі.

Раптом чує позад себе голос:

— Чекай мене, принце!

Оглянувся, а то красна дівчина із золотим волоссям. Вона каже:

— Я знаю, ти їдеш на Скляну гору по цілющу воду, їдь безперестанку в один бік — звідки сонце сходить. І дивися — не звертай до світлиці, куди тебе будуть запрошувати, а припросися на ніч до бідних.

Хлопець приїхав у те місто, де його брати застряли. Бачить, стоїть освітлений будинок. Вибігли дівчата і почали просити:

— Ходи до нас! У нас переночуєш!

Але він не слухає, їде собі далі. Побачив бідну хижку і постукав до дверей:

— Чи міг би я у вас заночувати?

— Чому ні?

Переночував, а рано-вранці передав коня біднякові:

— Через рік я буду повертатися цією дорогою і заберу його назад, а ти доти можеш запрягати.

Чоловік подякував.

Принц рушив далі. Іде, йде і зайшов у велику хащу. Блукає, бідує, мучиться. Раптом помітив якусь хижку, що вже запала в землю і поросла мохом. Відчинив двері й бачить: сидить на печі дідо — білий, як молоко; вії в нього — до пояса, а борода — до землі.

Поклонився:

— Добрий вечір, дідику!

— Доброго здоров’я, синку… Куди йдеш?

— Так і так…— розповідає хлопець.— Наш нянько захворів — то я йду для нього по цілющу воду, на Скляну гору.

— Ти повечеряй, синку, й лягай спати,— каже йому дід.— А я в книгах пошукаю, де ота гора, і вранці повім тобі.

Читав цілу ніч і не знайшов. Уранці дід — він звався Понеділком — вивів хлопця з хижки і дав йому білу хустину-ширінку.

— Махни цією ширінкою і загадай, аби перед тобою з’явилася дорога. Підеш до мого брата, до Вівтірка, і він скаже, що тобі робити.

Хлопець махнув хусткою, і перед ним лягла дорога. І тою дорогою прийшов до дідового брата. Жив він іще в старішій хижчині та й сам був старіший — весь білий, як сніг; вії мав аж до колін, а борода тяглася землею.

Хлопець поклонився:

— Добрий вечір, дідику!

— Доброго здоров’я, синку… Куди держиш путь?

Хлопець розповів.

— Ну, повечеряй і йди спати,— каже йому дід.— А я буду за ніч читати таку книгу, в якій списані всі гори ще від первосвіту.

Перечитав він книгу, знайшов Скляну гору. І вранці каже хлопцеві:

— Мій кінь понесе тебе на Скляну гору. На тій горі є високий явір, що має три стовбури, а з тих стовбурів тече різна вода. На кожному стовбурі написано, де яка вода. На першому є напис: «Як нап’єшся цієї води, станеш здоровий, як горіх». На другому написано: «Як нап’єшся цієї води, станеш такий молодий, як у двадцять літ». На третьому стовбурі вичитаєш страшне: «Як нап’єшся цієї води, то дістанеш усякі хвороби, які лиш є на світі». На Скляній горі усе живе перетворилося в каміння: і люди, і звірі, і птахи. Лише на дві години від полудня все там оживає, а потім знову кам’яніє. Мусиш собі набрати води за ті дві години, бо інакше і сам станеш каменем.

Хлопець красно подякував дідові, сів на коня і загадав, щоб кінь його поніс на Скляну гору. Одразу вийняв три скляниці й наповнив їх водою. На кожній написав, яка вода. Потім поглянув на годинник — було ще досить часу, і вирішив оглянути палац, збудований із самого срібла. Зайшов собі в палац і ходить з поверха на поверх, з кімнати до кімнати.

Раптом в одній світлиці він помітив прекрасну дівицю, що колисалася в колисці та й заснула. Хлопець ліг біля неї, почав цілувати. А коли відходив — написав: «Я такий і такий, був на Скляній горі, зайшов до срібного палацу і спав з принцесою». А на стіні висіли мапи, на котрих було намальоване все, що стало на світі від першопочатку. Хлопець положив свого листа під одною з мап.

Він так запорався в палаці, що про другу годину й забув. Коли спохопився, до другої години лишалося декілька хвилин. Скочив на коня і ледве встиг злетіти із Скляної гори, щоб не скам’яніти.

Кінь так полетів, що опинився зразу в діда Понеділка.

— Ну, як ти з’їздив, синку?— запитав старий.

— Добре. Набрав води…

— Але ти, видати, трохи согрішив (дідо був віщівник). Ну, ие біда. Як молодому, то проститься.

Принц дав йому напитися молодящої води, і дід так помолодів, якби йому було двадцять років. Подякував хлопцеві та й попрощалися.

Хлопець пішов. Дістався до міста, до того чоловіка, у котрого залишив коня. Той возив конем дерево і вже собі поставив нову хату. Хлопець дав йому сто срібних, що доглядав коня, і хоче йти геть.

— Не йди ти до ранку,— каже чоловік.— Завтра будуть вішати двох легінів, і до міста скликали багато народу.

Хлопець переспав у чоловіка ніч, а вранці встав і пішов на площу, де були поставлені дві шибениці.

Раз ведуть двох людей, Він дивиться — а то його брати! Не могли картяркам виплатити борг, і їх засудили на шибеницю.

— Кому боргують оці люди? — запитав хлопець.

— Нам!— відповіли дівчата.

— То скільки вам винні?

— Стільки і стільки.

І хлопець їм виплатив борги. І братів відпустили. Купив для них одяг, посідали всі троє на віз і їдуть додому: старші брати сидять собі позаду, а він править кіньми. Та дуже був зморений і почав дрімати. Брати йому кажуть:

— Сідай на наше місце, бо тобі треба відпочити, а ми самі будемо гнати коней.

Хлопець сів на сіно і заснув, а старші брати викрали від нього скляниці з цілющою і молодящою водою, а йому лишили ту, від котрої приходять усякі хвороби.

Коли переїжджали через міст, порадилися, і один із братів каже:

— Киньмо його в річку, хай утопиться, бо нянько дасть йому царство, а ми станемо слугами.

— Ей, ні,— каже другий,— не кидаймо його в річку. Досить йому одної біди.

Повернулися додому. Цар дуже зрадів синам, обцілував їх. Каже:

— Що ж ви мені принесли?

— Питайте наймолодшого…

— Синку, що ти приніс своєму нянькові?

Хлопець опустив голову, бо цілющу й молодящу воду від нього вкрали. А брати сміються. Вони самі витягли з його кишені пляшку з поганою водою і подали батькові. Цар попив і захворів ще гірше, як доти.

Тоді старший син подав свою скляницю. Цар напився і відразу видужав. Далі середущий дав йому свою. Цар напився і став молодий, як у двадцять літ.

Цар обцілував двох старших синів, а на молодшого так розсердився, що закликав ката і наказав повісити хлопця.

Поставили шибеницю. Цар не хотів бачити, як вішають сина і наказав, щоб принесли знаки: ліве око, серце і мізинчик.

Кат зв’язав принца і везе під шибеницю. Дивиться на легіня, а він такий красненький, молоденький. І пожалів його, аж просльозився.

Хлопець йому каже:

— Якшо мені хочеш допомогти, я тобі щось пораджу.

— Що?

— Я скину з себе одяг, а ти наб’єш до нього соломи і повісиш.

— А знаки?

— Уб’єш пса, візьмеш із нього серце й око, а мізинчик я дам свій.

— А що буде з тобою?

— Я піду у світ, і ніхто про мене не буде знати. Коли цар побачить «повішеного», ти закопаєш його в землю і ніхто ніколи не здогадається, що ти мене не згубив.

Так і було. Хлопець відрубав з лівої руки мізинець, а кат убив пса, вийняв із нього серце й око і поніс то все цареві.

Хлопець пішов світом. Йде, йде і прийшов на один високий міст. Сів і журиться. Раз дивиться — йде графська кочія[1]. Пан побачив голого легіня і питає:

— Хто ти такий?

А той йому каже:

— Так і так. Я служив у пана, а пан не те, аби заплатив мені за роботу, а відрубав мені палець, ще й голого вигнав геть на вулицю.

Граф одягнув хлопця:

— Їдь зі мною — будеш у мене служити.

— А може, й ви зі мною зробите так само?

— Ні. У мене тобі буде добре.

Перев’язав палець, взяв хлопця в кочію і привіз додому.

Граф був дуже багатий і мав красну доньку. Вона була така мудра, що судді й міністри все радилися з нею. Що вона сказала, то було святе. Сам цар слухався її.

Дівчина дуже полюбила хлопця. Попросила батька:

— Няньку, признач нашого слугу старшим над крамницями. (Граф мав дванадцять крамниць, в яких продавалися всілякі товари). Він — розумний хлопець і поведе діло добре.

І батько, щоб догодити доньці, призначив хлопця старшим над торговцями.

Дівчина так полюбила хлопця, що не могла без нього жити. Куди він, туди й вона. Граф то видивив і відмовляє доньку:

— Тебе сватають принци, найкращі й найбагатіші легші в державі, а ти помираєш за якимсь голодранцем. Ти забула, що він за один? Чи ти не ганьбишся з пройдисвітом ходити?

Та дівчина твердо відповіла батькові:

— Няньку, я лише його люблю і лиш за нього вийду. Якщо ні, то я себе загублю.

Граф похилив голову.

«Ну ,— думає собі,— взяв я жебрака з дороги на свою біду…»

А тепер перейдімо на Скляну гору. Відколи в молодої цариці гори народився хлопчик, там ніхто вже не стає камінням. Все ожило, сміється, радіє.

А хлопчик росте, як із води. Записали його в школу, і він вчиться добре. Раз питає матір: «Мамко, де мій нянько?»

— Ти народився, синочку, без няня.

— О, ні, мамко! У мене мусить бути нянько!

— Але бачиш, нема.

Якось хлопчик переглядав мапи, що висіли у них на стіні. Сягнув туди рукою і знайшов листа. Прочитав його, порозу мів і з радості заплескав у долоні:

— Мамко, я вже знайшов свого нянька!

Мати теж перечитала знайдену записку. Дізналася про того легіня, від якого народила сина, і пише цареві: «Якщо не з’явиться твій син на Скляній горі, то злою смертю загинете — ти, твоя родина і вся твоя держава».

Потім наказала побудувати на гору дві різні доріжки: одну встелила сріблом, а другу шовком.

Цар одержав письмо-ультиматум і питає двох старших синів:

— Котрий з вас тоді й тоді був на Скляній горі?

— Я був,— каже старший.

— Тоді, сину, мусиш збиратися знову. Якщо не поїдеш, то цариця Скляної гори знищить і нас, і нашу державу.

І старший син пустився в дорогу. Приїхав він під Скляну гору, але боїться стати на срібну дорогу, йде шовковою — тихо, несміливо.

Хлопчик його побачив і зрадів:

— Мамко, їде нянько!

Цариця подивилася крізь вікно й побачила, що він їде не тою дорогою.

— Ні, синку, то не нянько.

Принц відчинив двері й заявив:

— Я той і той.

А цариця каже:

— Якщо ти той, маєш припам’ятати, що сталося на Скляній горі й у цьому палаці тоді й тоді?

Принц не міг відповісти. Цариця спіймала його на брехні, набила по писку і прогнала геть:

— Марш собі додому, песій сину!

Зібрався в дорогу середущий брат. Довго їхав і приїхав під Скляну гору. Він теж побоявся пустити коня на срібну доріжку і рушив шовковою.

Хлопчик помітив і зрадів:

— Мамко, йде наш нянько!

Цариця подивилася у вікно і каже:

— О ні, синку, то не наш нянько.

Принц відчинив двері й заявив:

— Я той і той.

Цариця питає:

— Якщо ти той, то скажи мені, що сталося на Скляній горі й у цьому палаці тоді й тоді?

Легінь не міг нічого сказати. Цариця спіймала його на брехні, набила по писку і прогнала:

— Марш собі додому, песій сину!

І знову послала старому цареві письмо-ультиматум: «Пришли мені молодшого сина»— і назвала хлопця на ім’я.

Зажурився цар, бо він наказав повісити молодшого сина. Закликав ката і питає:

— Ти дійсно повісив молодшого принца?

— Пресвітлий царю,— налякався кат,— я ж вам приніс знаки — серце, око й мізинчик. Та й самі ви бачили, що він висів на мотузі.

Цар гірко заплакав, почав рвати на собі волосся, бити головою об стіну… Кат дивиться на нього і дивується: «Тоді так дуже хотів, щоб я стратив молодшого принца, а тепер жаліє?» І заговорив:

— Пресвітлий царю, що сталося? Чому плачете?

Цар розповів, якого листа прислала цариця Скляної гори. Тоді кат признався, що він не повісив молодшого сина, а замість хлопця забив пса, вийняв із нього серце й око, а принц лише відрізав свій мізинчик.

Цар дуже зрадів:

— А що з хлопцем? Де він?

— Я тільки знаю, що пішов по світу, аби ніхто за нього не знав.

Цар розіслав гінців-курінців по всій державі й за границю: «Якщо живе такий і такий, мій молодший син, хай одразу вертається додому, бо з-за нього може пропасти країна». А цариці Скляної гори написав листа: «Почекай один місяць, бо мій молодший син мандрує по світу і ми його шукаємо».

Царські гінці дійшли й до того міста, де проживав граф. Той саме вийшов зі своєю донькою пройтися по вулиці й почув царський наказ. І здогадався, що хлопець, котрого він найшов на мості й котрий у нього служить— молодший принц. Тепер граф був радий, що його донька полюбила хлопця і хоче за нього виходити заміж.

Але і хлопець довідався про царський наказ і почав збиратися в дорогу.

Дівчина плаче:

— Ти мене лишаєш… Що буде зі мною?

— Я мушу їхати додому,— відповідає принц.— Якщо не повернуся, загине мій нянько, постраждає невинний народ.

I рушився в дорогу. Приїхав у свою державу, дивиться — розвішані чорні прапори, всі люди засмучені. А найбільший сум — у царському дворі.

Коли цар побачив молодшого сина, то, плачучи, впав перед ним на коліна:

— Синку, відпусти мою провину. Зжалійся над нами, бо пропаде наша країна, пропадемо всі.

Хлопець пожалів старого батька, а головне пожалів невинний народ і почав збиратися на Скляну гору. Дав підкувати свого коня срібними підковами, осідлав срібним сідлом, сів на нього й рушив у дорогу.

Коли доїхав до гори, повернув на срібну доріжку, й цариця почула його за сім миль.

— Ну, синку, тепер справді їде твій нянько!

Цариця разом з хлопчиком вийшла сперед принца. Завела його в палац, і він розповів їй, як приїжджав на Скляну гору і що тоді сталося.

Цариця обняла його і поцілувала:

— Ти мій суджений, а я твоя суджена!

Хлопець став розповідати, що з ним було потім. Як брати в дорозі хотіли його вбити і викрали від нього скляниці з цілющою і молодящою водою, як обманули батька, і той дав наказ повісити молодого принца й принести з нього знаки: серце, око й мізинчик. Цариця скочила на ноги й сердито сказала:

— Загублю твого вітця!

— Він не дуже винен: його обманули мої старші брати.

— Старших братів загублю!

— Це вже інша річ.

І зібралися вони—їдуть до царя. Той зустрів сина і невістку з великою радістю. Скликав гостей з цілої держави, запросив до себе й сусідніх царів і влаштував велику гостину. На тій гостині молодший принц підняв погар[2] і розповів казку, що сталося з ним: як він дізнався, чому в батька одне око плаче, а друге сміється, як він їздив на Скляну гору по цілющу воду, як старші брати викрали ту воду, і батько наказав повісити його, а він лише чудом минув смерті й найнявся служити до одного графа. Словом, розповів те, про що ми вже знаємо.

Гості, міністри і сам цар усе вислухали й кажуть:

— Будемо судити злодіїв і обманщиків!

— Яку їм кару присудимо?

— Кіньми їх розірвати!

Так і було. Старших братів розірвали кіньми, а потім спалили на терновому вогні.

А молоді справили весілля, й цар передав на сина державу.

Принц покликав графа і його доньку. Дівчині сказав:

— Вибери собі з мого війська найкращого легіня.

Вона вибрала одного лейтенанта.

Молодий цар дав їм свою державу, а сам переселився на Скляну гору. Туди взяли і старого батька.

Та й щасливо жили, доки не порвалися їм жили.