Казка зачинається з бідного чоловіка, котрий мав одинадцять дітей. І вродилася у нього дванадцята дитина. Не дав її хрестити у своїм селі, бо вже не смів нікого покликати за хресних. І що собі порадив? Сказав жінці:
— Жінко, понесу я дитину до царя. Може, він погодиться бути батечком?[1]
Іде бідний чоловік з дитиною до самого царя. Поклонився йому і говорить:
— Так і так, ганьблюся вже хрестити у своїм селі, та не знаю, де би знайти хресного.
Цар погодився бути батечком. Хлопчика похрестили — назвали його Юрою. Цар написав листа, красно загорнув і дав своєму кумові:
— Сього листа бережи для сина: там написано, що я його хресний. Другий не сміє про то знати.
Чоловік сховав листа за образ і забув про нього.
Хлопець росте, росте. Вже ходить до школи.
Одної неділі, коли зостався вдома сам, прийшло йому в голову щось пошукати за образом. І знайшов листа. Розгорнув, почав читати і дізнався, хто є його батечком.
Не каже він нікому нічого, лише збирається в дорогу.
— Куди ти, синку, приладився? — питає його батько.
— Іду до царя, до мого батечка.
— Тільки не йди лівою дорогою, бо заблудиш, а йди світською… — порадив йому батько.
Хлопчище спочатку послухався батька: йшов світською дорогою. Але вона робила кривулі. І Юра думає собі:
— Не йду я довкола, піду навпростець.
Зайшов у хащу й заблудив. Ходить, ходить, а вийти не знає. Застала його ніч. Ліг під бука і заснув. Рано встає, шукає дорогу, але все дарма.
І так три роки блудив хлопець — голодував, коріння їв…
А через три роки знайшов одну западнисту хижу. Заходить і бачить: сидить такий дідо, що бороду притоптує ногами.
Юра поклонився:
— Добрий день, няньку.
— Доброго здоров’я, синку… Ей, давно я нікого не видів! Куди ти дорожиш?
Тоді хлопець розповів правдиво, що йде до свого батечка, царя.
Дідо розмірковує:
— До царя сам не дійдеш. Тут би ти загинув… Але дай лише листа — подумаю, що мені робити.
Прочитав листа і мовив:
— Слухай сюди, синку. Я буду хресним сином, а ти — моїм слугою, і так ідемо до царя.
Прийшли до палацу. Дідо вийняв із тайстри[2] листа і подав цареві. Той прочитав і дуже здивувався: «Як то може бути: лист дійсно мій, але щоб старий дідо був моїм похресником?» Думає цар, думає і каже:
— Ну, знаєш що, діду? Я признаю тебе хресним сином, якщо від поганина приведеш золотоволосу дівку.
А дідо був хитрий, і він відповів:
— Нащо б я ходив, у мене є слуга. Він приведе ту Дівку.
Цар наказав покликати хлопця і передав слова старого:
— Ти — його слуга, і ти мусиш привести за нього золотоволосу…
Юрко опустив голову, не каже нічого. А далі озвався:
— Я приведу вам дівку, але дайте три полки. І щоб усі вояки були такі, як я: у тих роках, такої постави і того лиця.
Цар скликав вояків того року, що Юра, зібрав три полки війська. Одягнув їх в однакову форму і дав усім однакові коні.
Зібралися в державу поганого царя. Приїхали до одного лісу. Тут Юрко їх зупинив і каже:
— Хлопці, коли будуть вас питати, хто межи вами старший, закричіть: «Усі ми собі старші!» Бо якщо ви скажете, що я ваш командир, то загинемо.
їдуть далі. Зустрічають пана на колясці, та не поступаються. Пан перекинувся в рівчак. Дуже почав кричати:
— Хто тут старший?
А хлопці гукнули:
— Ми всі собі старші!
Пан не сказав нічого і поїхав.
А полки дісталися у чужу державу, і в тій державі стільки птахів, що застелили всю дорогу. Юрко скочив із коня і шаблею попрогортав птицю. Тоді старша пташка висмикнула із себе перце і дає Юркові:
— Бери моє перце. Та коли буде біда, потисни його, і я стану тобі при нагоді. Ти нам допоміг: наше військо три дні та три ночі гризлося між собою і не могло йти далі. А ти зробив порядок.
Юрко поклав перце у кишеню, подорожують далі. Бачать, на дорозі багато мурашок — їдяться, воюють.
Юрко знову скочив із коня і шаблею прогорнув мурашок.
А старша мурашка вилізла угору по нозі й по голові коня і каже до Юрка:
— Візьми оцю ніжку, та як тобі буде велика біда, поклич мене на поміч. Бо ти мені допоміг упорядкувати своє військо.
Юрко поклав лапку до кишені. Полки рушили далі.
Раз бачать: на дорозі стільки бджіл, що не можна пройти. Хлопець скочив із коня і шаблею порозгортав бджоли.
А старша бджола сіла на коня і каже:
— Юрку, на оце крильце. Та коли будеш у біді, потри його — і я допоможу, бо ти мені допоміг.
Так приїхали в державу поганого царя. Заходять у двір. Але царя вже нема, помер. Лише зосталася цариця. Вона запросила:
— Ходімо, хлопці, до палацу.
Посадила їх за стіл і добре пригостила. А по гостині почала казати:
— Знаєте, що — віддам вам одну дівку, але коли зробите. що я загадаю.
Вояки мовчать. Не знають, яку гадку має та цариця. А вона насипала надворі пшениці, бобів, маку — і все змішала в кашу.
— До рана маєте зібрати три окремі купи: пшеницю, боби, мак. А ні, злою смертю загинете всі!
Юрко зажурився. Але нараз згадав за перце, і стільки пташок налетіло, що не містяться. Зібрали пшеницю і швидко полетіли. Тоді потис мурашачу лапку, і з’явився повний двір мурашок: вони зібрали мак. А горох змели самі вояки.
І зерно стояло в своїх купах.
Рано цариця дивиться — надворі все в порядку.
— Добре ви зробили… Але тепер подумайте, котру дівку я хочу вам дати.
— Юрко потис крильце із бджоли, і прилетіла бджілка.
— Що нового, Юрку?
— Нового досить. Так і так… — і розповів, яку дістав загадку.
— Ну, не журися, ти вгадаєш. Дівчата стануть в один ряд, і твоя буде зліва. Я вдарюся їй в око, і вона ухопиться за нього. На ту дівчину покажеш.
Так усе й було.
Юрко дістав дівчину із золотим волоссям і вернувся у свою державу.
Привів дівку до царя, а дідо відразу бере її собі. Цар аж налякався, що той старий хоче.
А дідо що додумався?
— Ходімо полювати, — каже Юркові й дівчині.
І пішли у ліс. Дідо із рушницею, а Юрко і дівчина — загоничами.
Прийшли на розпуття, і дідо їх розставив: хлопця на нижню дорогу, дівчину на верхню. Як їх розставив, то сказав:
— Почуєте два постріли, то знайте — я не вбив нічого. А почуєте один — тоді щось убив.
Вони розійшлися. Старий пішов скоро, перегнав обох і перейшов на нижню дорогу. Обійшов Юрка ззаду і вистрілив у нього. Нараз побіг до дівчини. А вона спитала:
— Діду, що ви вбили?
— Нічого, ти ж чула, що я вистрілив двічі.
Вона взяла рушницю, глянула крізь цівку і помітила: Юрко під кущем мертвий.
— Ой діду, та ви вбили нашого Юрка!
— Я, ні.
Вона схопила діда і новела до царського палацу. Дала його заперти у темницю. Сама пішла з живлющою і цілющою водою на те місце, де лежав убитий. Приходить і бачить: Юрка стереже вовк. Коли звір побачив золотоволосу, нараз відступився. Вона оживила царевого похресника і привела його в палац. А старий цар справив їм весілля.
