Про царського похресника

Українська казка

Казка зачинається з бідного чоловіка, котрий мав одинадцять дітей. І вродилася у нього дванадцята дитина. Не дав її хрестити у своїм селі, бо вже не смів нікого покликати за хресних. І що собі порадив? Сказав жінці:

— Жінко, понесу я дитину до царя. Може, він погодиться бути батечком?[1]

Іде бідний чоловік з дитиною до самого царя. Поклонився йому і говорить:

— Так і так, ганьблюся вже хрестити у своїм селі, та не знаю, де би знайти хресного.

Цар погодився бути батечком. Хлопчика похрестили — назвали його Юрою. Цар написав листа, красно загорнув і дав своєму кумові:

— Сього листа бережи для сина: там написано, що я його хресний. Другий не сміє про то знати.

Чоловік сховав листа за образ і забув про нього.

Хлопець росте, росте. Вже ходить до школи.

Одної неділі, коли зостався вдома сам, прийшло йому в голову щось пошукати за образом. І знайшов листа. Розгорнув, почав читати і дізнався, хто є його батечком.

Не каже він нікому нічого, лише збирається в дорогу.

— Куди ти, синку, приладився? — питає його батько.

— Іду до царя, до мого батечка.

— Тільки не йди лівою дорогою, бо заблудиш, а йди світською… — порадив йому батько.

Хлопчище спочатку послухався батька: йшов світською дорогою. Але вона робила кривулі. І Юра думає собі:

— Не йду я довкола, піду навпростець.

Зайшов у хащу й заблудив. Ходить, ходить, а вийти не знає. Застала його ніч. Ліг під бука і заснув. Рано встає, шукає дорогу, але все дарма.

І так три роки блудив хлопець — голодував, коріння їв…

А через три роки знайшов одну западнисту хижу. Заходить і бачить: сидить такий дідо, що бороду притоптує ногами.

Юра поклонився:

— Добрий день, няньку.

— Доброго здоров’я, синку… Ей, давно я нікого не видів! Куди ти дорожиш?

Тоді хлопець розповів правдиво, що йде до свого батечка, царя.

Дідо розмірковує:

— До царя сам не дійдеш. Тут би ти загинув… Але дай лише листа — подумаю, що мені робити.

Прочитав листа і мовив:

— Слухай сюди, синку. Я буду хресним сином, а ти — моїм слугою, і так ідемо до царя.

Прийшли до палацу. Дідо вийняв із тайстри[2] листа і подав цареві. Той прочитав і дуже здивувався: «Як то може бути: лист дійсно мій, але щоб старий дідо був моїм похресником?» Думає цар, думає і каже:

— Ну, знаєш що, діду? Я признаю тебе хресним сином, якщо від поганина приведеш золотоволосу дівку.

А дідо був хитрий, і він відповів:

— Нащо б я ходив, у мене є слуга. Він приведе ту Дівку.

Цар наказав покликати хлопця і передав слова старого:

— Ти — його слуга, і ти мусиш привести за нього золотоволосу…

Юрко опустив голову, не каже нічого. А далі озвався:

— Я приведу вам дівку, але дайте три полки. І щоб усі вояки були такі, як я: у тих роках, такої постави і того лиця.

Цар скликав вояків того року, що Юра, зібрав три полки війська. Одягнув їх в однакову форму і дав усім однакові коні.

Зібралися в державу поганого царя. Приїхали до одного лісу. Тут Юрко їх зупинив і каже:

— Хлопці, коли будуть вас питати, хто межи вами старший, закричіть: «Усі ми собі старші!» Бо якщо ви скажете, що я ваш командир, то загинемо.

їдуть далі. Зустрічають пана на колясці, та не поступаються. Пан перекинувся в рівчак. Дуже почав кричати:

— Хто тут старший?

А хлопці гукнули:

— Ми всі собі старші!

Пан не сказав нічого і поїхав.

А полки дісталися у чужу державу, і в тій державі стільки птахів, що застелили всю дорогу. Юрко скочив із коня і шаблею попрогортав птицю. Тоді старша пташка висмикнула із себе перце і дає Юркові:

— Бери моє перце. Та коли буде біда, потисни його, і я стану тобі при нагоді. Ти нам допоміг: наше військо три дні та три ночі гризлося між собою і не могло йти далі. А ти зробив порядок.

Юрко поклав перце у кишеню, подорожують далі. Бачать, на дорозі багато мурашок — їдяться, воюють.

Юрко знову скочив із коня і шаблею прогорнув мурашок.

А старша мурашка вилізла угору по нозі й по голові коня і каже до Юрка:

— Візьми оцю ніжку, та як тобі буде велика біда, поклич мене на поміч. Бо ти мені допоміг упорядкувати своє військо.

Юрко поклав лапку до кишені. Полки рушили далі.

Раз бачать: на дорозі стільки бджіл, що не можна пройти. Хлопець скочив із коня і шаблею порозгортав бджоли.

А старша бджола сіла на коня і каже:

— Юрку, на оце крильце. Та коли будеш у біді, потри його — і я допоможу, бо ти мені допоміг.

Так приїхали в державу поганого царя. Заходять у двір. Але царя вже нема, помер. Лише зосталася цариця. Вона запросила:

— Ходімо, хлопці, до палацу.

Посадила їх за стіл і добре пригостила. А по гостині почала казати:

— Знаєте, що — віддам вам одну дівку, але коли зробите. що я загадаю.

Вояки мовчать. Не знають, яку гадку має та цариця. А вона насипала надворі пшениці, бобів, маку — і все змішала в кашу.

— До рана маєте зібрати три окремі купи: пшеницю, боби, мак. А ні, злою смертю загинете всі!

Юрко зажурився. Але нараз згадав за перце, і стільки пташок налетіло, що не містяться. Зібрали пшеницю і швидко полетіли. Тоді потис мурашачу лапку, і з’явився повний двір мурашок: вони зібрали мак. А горох змели самі вояки.

І зерно стояло в своїх купах.

Рано цариця дивиться — надворі все в порядку.

— Добре ви зробили… Але тепер подумайте, котру дівку я хочу вам дати.

— Юрко потис крильце із бджоли, і прилетіла бджілка.

— Що нового, Юрку?

— Нового досить. Так і так… — і розповів, яку дістав загадку.

— Ну, не журися, ти вгадаєш. Дівчата стануть в один ряд, і твоя буде зліва. Я вдарюся їй в око, і вона ухопиться за нього. На ту дівчину покажеш.

Так усе й було.

Юрко дістав дівчину із золотим волоссям і вернувся у свою державу.

Привів дівку до царя, а дідо відразу бере її собі. Цар аж налякався, що той старий хоче.

А дідо що додумався?

— Ходімо полювати, — каже Юркові й дівчині.

І пішли у ліс. Дідо із рушницею, а Юрко і дівчина — загоничами.

Прийшли на розпуття, і дідо їх розставив: хлопця на нижню дорогу, дівчину на верхню. Як їх розставив, то сказав:

— Почуєте два постріли, то знайте — я не вбив нічого. А почуєте один — тоді щось убив.

Вони розійшлися. Старий пішов скоро, перегнав обох і перейшов на нижню дорогу. Обійшов Юрка ззаду і вистрілив у нього. Нараз побіг до дівчини. А вона спитала:

— Діду, що ви вбили?

— Нічого, ти ж чула, що я вистрілив двічі.

Вона взяла рушницю, глянула крізь цівку і помітила: Юрко під кущем мертвий.

— Ой діду, та ви вбили нашого Юрка!

— Я, ні.

Вона схопила діда і новела до царського палацу. Дала його заперти у темницю. Сама пішла з живлющою і цілющою водою на те місце, де лежав убитий. Приходить і бачить: Юрка стереже вовк. Коли звір побачив золотоволосу, нараз відступився. Вона оживила царевого похресника і привела його в палац. А старий цар справив їм весілля.

[1] Батечко і маточка — хресні батько і мати.

[2] Тайстра — полотняна сумка через плече.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up