Сніжниця

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м’який; діти баби качали із снігу. Дід і каже до баби:

— Ходім і ми скотім бабу собі.

Баба і каже:

— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку.

— Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину.

Пішди і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили. І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитяча обтягаться, стала вона личком ворочать[1]. Дід да баба радіють: ось у нас буде дитинка, вже, слава богу, рухається.

Через певний час стала дитинка ходить і балакать. Дівчинка. І дав дід ім’я: Сніжниця.

Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п’ятнадцять день стало півдівки, і проворна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так, як бумага, білі. Сусідні дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх.

Після великодніх свят, як сонце пішло вище, стало тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у холодок.

І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали огнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через огонь. Пустили її, дівчата вінок на неї наділи і повели. Давай тепер стрибать через огонь і співать.

— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами!

Розігналася Сніжниця за ними і, як збігла на огонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась.

Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що бог зна, де їхня Сніжниця і ділась.

Вони (дід та баба) і кажуть:

— Вона із снігу виросла, то як на огонь наскочила, так і розтала. Якби ви, дівчата, не просили б її у нас, то ще б жила. Ми б повтішались, а тепер через вас вона і розтопилась.

Так і дід і баба як були, так і зостались.